Хто знає творчість відомого американського письменника Вільяма Фолкнера, тому відомий його роман «Шум і несамовитість» і той пам’ятає, що роман складається з чотирьох частин, для яких є спільним нагнітання атмосфери зла і приреченості, а в останній частині все оповідається від імені автора. Для роману цього символом часу є годинник, внутрішні монологи розгортаються в найновішому літературному стилі «потоку свідомості».
Я не хочу сказати, що Олексій Мустафін читав роман Фолкнера і щось запозичив з нього для сценарію свого фільму. Але у мистецтві бувають дивні збіги. І символічні вони тут лише у чомусь.
Бо роман Вільяма Фолкнера, який близький за атмосферою приреченості до салтиковського «Господа Головльови», все ж має свій гумор і внутрішнє тепло. На жаль, документальний фільм Мустафіна «2004» позбавлений цього. Все залежить від авторства і внутрішнього світу автора.
Автор фільму все ж … Леонід Кучма
Незважаючи на те, що авторство документу СТБ «2004» нібито належить Олексієві Мустафіну, все ж справжнім автором є колишній Президент України Леонід Кучма. Бо його випрасовані і вичищені до блиску редакторами фільму коментарі «нависають» над формальним автором фактично у кожній з чотирьох частин цього документу. Кучма і завершує цей фільм своїм невпинним моралізаторством та віщуваннями, на кшталт, як би чого не сталося… але я знав, знаю і буду знати, як це було, є і буде…
Цікавий розподіл відео-ролей цього документу. З одного боку, зовнішня правдивість і категоричність такого експерта і політолога, як Михайло Погребінський, обережна «антипомаранчева» гострота Костя Бондаренка, внутрішня суперечливість і зовнішня збалансованість Сергія Рахманіна, підтекст та натяки В’ячеслава Піховшека, а з іншого – у чомусь підступно вистрижені авторами фільму потрібні слова з досить побіжних і загальних оцінок подій 2004 року, сказані Іриною Мокріді чи Іриною Геращенко, плоскі, суб’єктивні, у чомусь навіть смішні оцінки Ганни Герман, яка навіть захід України обвинуватила у сепаратизмі, а сама нібито емоційно була з Майданом, але стримувала себе, бо, мовляв, мала повнішу інформацію про те, що насправді відбувається…
Тут місцями звучали у чомусь досить дивні оцінки про нібито неінформованість Росії про події в Україні або ж риторичні запитання Геращенко – ну, не могли ж ми стояти на Майдані вічно?.. Або ж тривалі кпини у фільмі, інакше не скажеш, над колишніми соратниками по Майдану з боку Давида Жванії, роль якого у подіях стане колись більш ясною і зрозумілою. Чи ж його реверанси у бік Леоніда Кучми чого лише варті… Та й цей фільм весь із реверансів вдячності на адресу «друга і колєги» Леоніда Даниловича… Не лише від вдячного Вікторові Пінчукові Олександра Кваснєвського… Потім, словесні збивання Ющенка під час виступу перед народом, спеціально не відредаговані, кострубаті; або ж туманні й інколи потворні обличчя і постаті помаранчевих героїв у найпіковіший час Помаранчевої революції…
Таких маніпулятивних фрагментів у фільмі чимало. Все це свідчить не лише про зневагу авторів фільму, бо їх є кілька, як ми вже зауважили, до самої цієї пам’ятної події, на Майдані. Але не це, мабуть, головне.
Сам фільм стомлює своєю довжиною, кількістю монологів… І автори його могли б, як казав колись соціал-демократ Ленін, зробити «менше та ліпше». Без сумніву, що Олексієм Мустафіним і командою було зібрано матеріалу на три такі фільми. І щось ще з’явиться ближче до виборів в Україні, без сумніву. Бо виглядає все невипадковим – і час з’яви цього документу, і його спрямованість.
Колись у компартійних верховних штабах СРСР, у Кремлі, робили багато кінодокументів для так званого «службового перегляду» Політбюро, для інструктажу, так би мовити… Фільм Олексія Мустафіна – також частина такого інструктажу для якихось структур, безумовно…
Про правила гри
Чи не через весь фільм сірою ниткою проходить ідея про правила гри для політичного істеблішменту України і про необхідність домовлятися згідно з цими самими правилами… Хоча про сам комплекс цих правил майже ні слова… Розумійте самі. Лише чи не у кожній серії фільму – у «Втраченому шансі», «Боях без правил», «Великій шахівниці» і «Над прірвою» – звучить Кучма: «надо же понимать… надо же договариваться… не молчать в тряпочку».
Слова Леоніда Кучми у фільмі про нібито успішне десятиріччя його правління і зростання економіки держави, підкріплені уривками експертів на кшталт виваженого Олександра Пасхавера чи регіонала Олексій Плотнікова… Але у самому фільмі ні слова про те, що Леонід Кучма створив в Україні щось на зразок, як казали у час кампанії «Кучму геть», «паханату»… Що за зовнішніми цифрами економічного зростання в Україні відбувалося насправді збагачення купки потрібних Кучмі людей, вірних йому олігархів.
Неспроста ж відоме американське неурядове аналітичне видання «Стратфор» публікувало факти про перекачування з України за часів Кучми мільярдних коштів, про те, що лише за один рік, у кінці 1990-х, через «Банк Нью-Йорк» один із найближчих родичів Кучми переказав 8 мільярдів доларів, про те, як із пострадянських теренів, у першу чергу з Росії та України, до Ізраїлю надійшло у 1990-х 20 мільярдів доларів інвестицій і навіть ізраїльський уряд мусив створити спеціальну комісію з приводу цього на чолі з генералом, бо мав побоювання щодо цих інвестицій і їхнього негативного впливу на національну безпеку країни.
Або ж простіші порівняння – Україна з її величезним економічним потенціалом, яка переважала у цьому в радянські часи чи не всі соціалістичні республіки Центральної Європи, раптом перетворилася на економічного аутсайдера. Маючи десятикратні, п’ятикратні переваги не лише у території чи населенні, вона докотилася за Кучми і має нині валовий внутрішній продукт менший, аніж, наприклад, у маленькій Чехії чи у значно меншій за всіма показниками Польщі. Малого і середнього бізнесу в Україні чи не в десять разів менше, аніж у тій же Польщі. Зате Німеччина збагатилася в бурхливі 1990-ті чи не на 100 років наперед стратегічною сировиною з пострадянських теренів, насамперед із України…
Одна з притч тих часів: Високий чільник в Україні дав вказівку розвантажити оборонні склади і сам перевіряв виконання. Заходить до одного з таких складів у Дніпропетровську і відразу ж у бік до стіни та копирсає ногою півтонну брудну «болванку»: «Що це таке?». А завскладом, перегортаючи інвентарну книгу: «Це платина, товаришу…» «Так чого ж ви її тут тримаєте?!» – грізно вигукнув високий чільник… «Я ж сказав розвантажити склади!»… У ті часи через КПП Ужгород на Захід проходили за ніч десятки спеціалізованих «камйонів» із Дніпропетровська чи інших промислових центрів України…
А тим часом народ України став одним із найбідніших у Європі. Мільйони українців «розповзлися» по світах у пошуках щастя. Але цієї правди у фільмі «2004» не знайдете.
Може, автори мали на увазі під словом «домовлятися» – те, як «домовлявся» Кучма з Кирпою, Кравченком, Щербанем… як «ліквідовувалися» не лише політики і журналісти, але й навіть «авторитети», «злодії в законі» на кшталт Віктора Кулівара, «Карабаса» в Одесі… Все в Україні злякано мовчало тоді.
Не просто так собі Леонід Кучма дивується у фільмі «2004», чому це тисячі людей раптом «вивалили» на Майдан, і киває на Америку і на Захід… що вони, мовляв, не любили Україну. Він постійне каже: «Надо же договариваться… а не обещать то, что невиполнімо, вот, мол, прийдьот другой і всьо вам виложить на тарєлочке с ґолубой кайомочкой»…
Ви вслухайтесь у цей жаргон… Тоді стануть зрозумілішими і правила, за якими автори фільму закликають домовлятися. І чому це раптом минулого тижня на програмі Савіка Шустера Микола Азаров та Олександр Волков почали змагатися в тому, хто з них більше поважає та шанує Кучму і ненавидить Ющенка, який, як це мало видно з фільму Мустафіна, хотів справедливіших правил гри для пересічних українців…
Але ж і тут виявилася прозорливість Кучми та його сценаристів на кшталт Медведчука, який знову чомусь за кадром фільму «2004», хоча один із головних режисерів - його, без сумніву. Це ж вони вирішили «підсунути» «помаранчевим» так звану «Конституційну реформу» кінця 2004 року, яка й завела країну у черговий глухий кут. Бо, як кажуть за кадром і устами експертів фільму, «Кучма боявся віддавати країну з такими президентськими повноваженнями». Було чого боятися, ось тут і про «правила домовлятися» стає трохи зрозуміліше. Та цього уникають пояснювати у фільмі «2004».
Майдан – це змова Заходу чи випадковість?..
Якщо подивитися у фільмі на роль Заходу в нібито організації подій Помаранчевої революції, то вона підноситься авторами як головна. Про Росію йшлося, з точки зору Михайла Погребінського і авторів фільму, те, що вона «нічєго не дєлала, вообщє», щоб вплинути на перебіг подій в Україні у 2004 році. Ну, хіба що приїзд Володимира Путіна… Нібито й не було Гліба Павловського чи йому подібних та величезних фінансових «вливань» із Росії на рахунки, близькі до Партії регіонів. Ну, хіба що устами Костя Бондаренка про підтримку російським бізнесом Віктора Ющенка, десь там у тумані постать Березовського промайнула…
Чим не брутальна маніпуляція і обман про справжню роль Росії, яка, як сьогодні кажуть експерти у Москві на кшталт Мілова, ніколи не визнавала по-справжньому незалежність України і «хотіла командувати в Києві»? А сумновідомий виступ Володимира Путіна в Бухаресті навесні 2008-го…
Далі буде, кажуть цим замовчуванням ролі Росії автори фільму «2004». Кучма ж наголошує у фільмі: ну, росіяни ж пропонували під час міжнародного круглого столу, що перевибори треба проводити через три місяці, мовляв, Майдан не стояв би так довго… Тоді б побачили, як треба домовлятися… Таке Кучму влаштовувало. А то вивели, «понімаєш, школьніков на площадь»… «єто же уму не постіжімо»…
Кучма дивується, чому це люди вийшли на Майдан, Володимир Скачко каже щось фрагментарно – ну, мовляв, і киян довели до точки кипіння оті в костюмчиках Бріоні і в сімейних трусах із Лисичанської трикотажної фабрики, маються на увазі «донецькі», які прагнули будь-що зберегти «правила домовлятися» по-паханському, «по понятіям»…
Вже не хочу казати про «доленосну» роль Кучми у фільмі у відверненні кровопролиття і про його трактування подій. За ідеєю авторів фільму Майдан, це зло, яке не має повторитися, він привів, як твердять вони, до прірви…
«2004». «Над прірвою»… у житі… Або ж Майдан завдав удару по «паханатові»
Натовп Майдану – зло, кажуть творці фільму «2004». Навіть автор аристократичної теорії натовпу Сципіон Сіґеле змушений був ділити натовпи у революціях Європи на добрих і злих… Він казав, що добрий натовп, «натовп добрих людей може піти поганою дорогою, але він не дійде до тієї межі зіпсутості, до якої може дійти натовп поганих людей».
Більшість же теоретиків натовпу погоджуються, що великі скупчення доведених до відчаю людей – це закономірний результат поганої політики верхів. Те ж саме Майдан в Україні. Але цього ви у фільмі Олексія Мустафіна і компанії не знайдете.
Зрештою – про прірву. Всі знають культовий роман американця Джерома Селінджера «Над прірвою у житі». Головний герой роману, 16-річний Голден мріяв із дитинства рятувати дітей, коли вони гралися небезпечно близько над прірвою у житі... Так от, Мустафін і його радники зробили у фільмі, за злою іронією, Голденом… Леоніда Кучму… Який, насправді, завів Україну до цієї прірви, за збігом обставин, таку ж молоду, як Голден…
Кучма не розуміє, чому це так багато людей на Майдані. Чи ж так уже він бажав відвести цих людей від відчаю їхнього життя, до якого вони йшли 10 років правління Леоніда Даниловича? Зрозумілий страх Кучми, адже Майдан завдав нищівного удару по його «паханатові», по твердій вертикалі його авторитарної влади… Спадкоємця достойного не знайшлося… а, може, знайдеться ще, питають сьогодні Азаров і Волков…
Чи ж відвели насправді у 2004 році народ України від прірви, про що стверджують автори фільму «2004»? Про це йтиметься в наступному матеріалі…
(Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
