Доступність посилання

ТОП новини
26 Травень 2019, Київ 06:15

Якою була душа Гоголя? (До 200-річчя народження Миколи Гоголя)


Портрет Миколи Гоголя

Євген Сверстюк Київ – Дві великі постаті ХІХ століття стоять біля джерел українського духовного відродження. Гоголь і Шевченко. Політикування і розумування малих порізнили тих двох геніїв України, котрі пробудили і навернули до українства тисячі тисяч людей. Вони діють по різному, але в одному напрямку.

Як це не дивно, але національну свідомість багатьох українців пробудив не Шевченко, а Гоголь. Академік Сергій Єфремов згадує, що в дитинстві самосвідомість прийшла до нього від Гоголя, з його «Тарасом Бульбою». Довженко теж більше взяв від Гоголя, ніж від Шевченка. Він мріяв поставити «Тараса Бульбу». А сьогодні хоче його ставити Жерард Депардьє. І нікому нема діла до того, як Гоголь пристосовував свого «Тараса Бульбу» до атмосфери Миколаївської Росії.

Нині маємо справу з духом, який кордонів не знає. Що стосується постійної прописки, яку дали Гоголеві в Москві, то це вже зовнішнє. Ми звикли до зовнішнього, до етикеток, до штампів. Але відома приказка «яблуко від яблуньки далеко не відкотить». І Шевченко, і Гоголь з однієї яблуні. Їх обох віднесло далеко. Але вони завжди залишилися українцями.

Чудо, яке трапилося в квітні 1838 року з Шевченком – перетворення замурзаного маляра-кріпака на вільного художника Академії мистецтв, не більше чудо, ніж те, що трапилося весною 1831 року, коли писар-чиновник Яновський написав своєму приятелеві з гімназії Данилевському про свої літературні зустрічі разом з Пушкіним і Жуковським утрьох: «Перший поет Росії, вихователь престолонаслідника і я». Гоголя закинуло до найвищого кола, і то був його полон, але і свобода зустрічі з далекими людьми. Тільки ж яблуко від яблуні далеко не відкотиться.

Чи живі й здорові родичі гарбузові?

Багатьом уявляється, що він відійшов від своєї національності і вибрав російську. Це біда нашої напівосвіченості. Гоголь ніколи і ніде не приховував національність. Він її не підкреслював так, як підкреслював віру, але й не підлаштовувався, як то було заведено в Росії, особливо у Москві, бо Санкт-Петербург – це інша річ, він був ніби островом у державі, навіть назва його іноземна.

Ось що пише син славетного актора Михайла Щепкіна про перший приїзд молодого автора «Вечорів на хуторі біля Диканьки» до Москви 1832 року: «На обід, як звичайно, зібралося багато гостей – чоловік 25. Очевидно, в основному москвичів. У нас завжди багато збиралося. Стіл зазвичай накривали в залі, двері в передню для зручності були відчинені. Посередині обіду ввійшов у передню новий гість, зовсім незнайомий. Доки він повільно роздягався, усі ми, і в тому числі батько, дивилися в нерозумінні. Гість зупинився по дорозі до зали і оглянувши усіх швидким поглядом, проговорив слова з відомої малоросійської пісні: «Ходить гарбуз по городу, питається свого роду: Ой чи живі чи здорові всі родичі гарбузові?» Нерозуміння розвіялося. Нашим гостем був Микола Васильович Гоголь, який дізнався, що мій батько, так само, як і він, малорос».

Якби автор не назвав імені гостя, можна було б подумати, що то Шевченко – настільки все схоже. «Будь таким, як ти є. Говори своє, тільки як можна менше». Завдяки протекції Плетньова Гоголь отримав місце в інституті. Йому довелось читати лекції таки з російської історії, якої, він признається, не любив.

Гоголь – це маленький скарб

А тим часом фрейліна царського двору записала у своєму щоденнику: «Я неодмінно хочу бачити цього упертого хохла, поговорити з ним про Україну, про все, що так мені дороге. Я просила Плетньова сказати йому, що я теж хохлачка». А згодом записує: «Нарешті «свірчок» і «бичок», мої два звірі, привели до мене Гоголя-Яновського». Ці два «звірі» – Пушкін і Жуковський, вчитель престолонаслідника. Гоголь потрапляє у найвище коло, і ті високообдаровані люди стають йому найближчими друзями. Вони вбачали в ньому маленький скарб. Без них він би не пройшов на літературний олімп, навіть не здолав би цензурних «рогаток». Тільки це не означає, що Гоголь відійде від своїх.

Окрім величезної кількості розповідальних листів самого Гоголя, існує багата мемуаристика, яка висвітлює його в різних побутових ситуаціях і показує його пріоритети. А пріоритети ці, однозначні.

Поет і перекладач Берг згадує: «Гоголь тримався найчастіше збоку від усіх. Коли він сидів і до нього присідали з наміром поговорити, дізнатися, чи не пише він щось нового, він починав дрімати, або дивитися в іншу кімнату, або просто-напросто виходив. Він зраджував своїй звичці, коли в числі запрошених разом із ним знаходився один малоросіянин, член того ж слов’янофільського гуртка, в даному разі – Бодянський. Якимось таємним магнітом їх тягнуло один до одного. Вони сідали в куток і говорили між собою не рідко цілий вечір гаряче і душевно – так, як Гоголь, принаймні при мені, ні разу не говорив із ким-небудь із великоросів». Можна було б запідозрити автора в упередженості чи ревнощах, якби не те, що подібних спостережень безліч.

Арнольді, брат Смирнової, згадує: «Говорив Гоголь про Малоросію, про характер малоросіян, і так розвеселився, що став розповідати анекдоти один за одного потішніші й дотепніші. На жаль, усі вони не для друку».

Найкультурніші родини москвичів шукали знайомства з Гоголем

Якщо комусь може подуматися, що усе це було характерне для молодого автора українських повістей, а потім настало «охолодження» і відчуження, то можна тут нагадати ще одне характерне свідчення про останні іменини Гоголя у Москві. Треба сказати, що найкультурніші родини москвичів шукали знайомства з Гоголем, що потім повторюється із Шевченком. В Аксакових Гоголь, Максимович і Бодянський збиралися щонеділі на обід, а опісля донька господаря Надія співала їм під фортепіано українських пісень.

Тодішня епоха не згладжувала гострих кутів. Наведемо епізод, характерний тим, що дія відбувалася в присутності чужих і не дуже прихильно налаштованих до українства, але Гоголь на таке не зважав. «Троє хохлів – Гоголь, Максимович, Бодянський – були чарівні. Вони співали навіть без музики... Гоголь декламував, а решта хохлів жестикулювали й гикали. Свідками того були і Хом’яков, і Софія. Хоча присутність останньої явно заважала Гоголеві. І тільки-но вона пішла, почалися колишні гримаси і виверти рукою. Я, Хом’яков і Соловйов милувалися тими проявами національності, але без особливого співчуття. В посмішці Соловйова проступала зневага, у сміхові Хом’якова – добродушне глузування. А мені просто було смішно і весело дивитися на них як на чувашів або чемерисів, і не більше». Це пише господар дому, Сергій Аксаков у листі до сина 20 березня 1850 року. Акценти поставлені так чітко, що коментарі зайві.

Гоголь виступає у своїй натуральній ролі і не рахується з тим, що подумають чужі. Чи відчував Гоголь, що чужі? Чи здивувався б він, якби випадково прочитав листа? Досить уявити його проникливо-гострий погляд, що відразу все схоплює, щоб зрозуміти: Гоголь бачив того листа на їхніх обличчях. Зважмо, що це були не просто троє хохлів, а світила на різних відтинках культури, люди високої наукової і громадської репутації.

А тепер спробуємо поставити їм запитання Смирнової до Гоголя: яка у вас душа? Це запитання викликало б у них здивований погляд і козацький сміх...

Що ближче до свідчень документальних, то далі відходить постать Гоголя від приблизної офіційної фігури і стає живою, в єдності свого роду, своєї культурної традиції і духовності. В людей геніальних це завжди сильніші, ніж у людей просто культурних.

(Цей матеріал свого часу прозвучав в передачі «30 хвилин у різних вимірах», присвяченій 195-річчю народження Миколи Гоголя.)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG