Звернімося до історії, до останніх ста років.
1917 року в колишній Російській імперії, після падіння самодержавства, постають два варіанти парламентаризму.
З одного боку, намагання йти традиційним парламентарним шляхом. А з другого – так звані ради. Хай би вони і були, ці ради. Хай. Але в них була дуже цікава стратегія: маємо існувати ми і тільки ми, через нас представлені трудові класи, отож більше ніяких представницьких інституцій не повинно бути.
Це була дурість цих самих рад, які намагалися зупинити й спотворити традиційний парламентський процес.
А з другого боку, «Державна нарада» в Москві 1917 року, що в принципі мала бути якоюсь репетицією парламенту, що вона показала? Генерала Корнілова там несли на руках, генерала, для якого сам принцип парламентаризму був гіперскандалом.
Оці дві тенденції і знищили перспективу парламенту. Ленін з Троцьким, з одного боку, і Корнілов з Колчаком – з другого.
І все це скінчилося абсолютною катастрофою всіх без винятку спеціальних парламентських зусиль на території колишньої Російської імперії. Всі без винятку регіони цієї самої імперії, всі народи збиралися перед тим на якісь свої протопарламентські конгреси і дійства. Навіть якісь зовсім екзотичні народи сибірські. І… Десь під кінець 1919 року про це вже ніхто не згадував. Який там парламентаризм? Ваше слово, товаришу маузер!
«Парламентаризм злочинний, як секта самогубців»
Слідом за тим щось симптоматично схоже трапилось у системі молодих державних утворень Європи. Од Фінляндії до Балкан. Усі – усі! – там починали з дуже ефектних парламентських виправ з ліберальної демократії в найліпшому розумінні цього слова.
Проходить, однак, деякий час. Друга половина двадцятих. Литва. На політичну арену виходять молоді льотчики. Там була дуже сильна (як на той час) авіація – майже 200 літаків. Міцні литовські парубки у своїх блакитних авіамундирах прийшли до парламенту, взяли депутатів (переважно народників) за барки й сказали: та щоб ми вас тут більше не бачили! Закінчився литовський парламентаризм.
Щось схоже відбувається в Естонії, дуже схоже відбувається в Латвії. Щось схоже відбувається на Балканах. Дещиця від парламентаризму збереглася тоді хіба що в Чехословаччині і Фінляндії…
Але, якщо одверто: от, скажімо, Чехословаччина 1920–30-х років минулого століття, нібито зразкова демократична країна. Але спробуй нинішньому словаку нагадати нібито ідилію 1920-1930-их... Дуже добре ставилися чехи до самих чехів. Але не до словаків.
Втрималася якимось чином і дивом фінляндська парламентська система. Але я вам скажу, що при моєму глибокому співчутті до Фінляндії, яка так героїчно оборонялася проти сталінських полчищ у 1939–1940 роках: це ж треба було дожити до того, щоб потім стати єдиним ліберально-демократичним союзником гітлерівської Німеччини!
Отже, десь під кінець 1930-х у Середній Європі вже немає цього самого парламентаризму. Більше того: безперервно там перекладається, видається, тиражується західна література, спрямована проти парламентаризму. Скажімо, якийсь дурний французький полковник «красиво» сказав: парламентаризм злочинний, як секта самогубців.
Парламент Франції, все ж, залишається. Але в Середній Європі «тиражується» оце саме недобре слово. Чим же воно скінчилося? Скінчилося тим, що на Заході Вермахт, а на Сході – Червона армія.
І слідом за тим – нічого не залишається від цих суверенних держав: або вони взагалі зникають, або перетворюються на слухняні знаряддя Третього рейху. А пізніше, коли переможний Сталін визначав долю тих країн, то неуникно виявилося, що новообрані парламенти 1945–1947 років заслабкі. Ніхто в них не вірив. Ліві, праві, помірковані – всі виявилися там зайвими. Потрібна була «сильна рука». Тож і виникає так звана «нова демократія». Довго вибирали термін, нарешті знайшли: народна демократія. Навіть Гайдеґґер уживав це саме слово. Абсолютне філологічне безглуздя. Тому що демократія – це і є «народна сила, народна влада».
Один діаспорний мистецтвознавець цитував свого батька: «Що таке УНР, парламентська Україна докомуністична? Сину, та то був балаган». Справді, був балаган… Але ж цей балаган мав якийсь шанс стати центром конституювання нормального політичного життя. Проте цей шанс був убитий. Брутально і цинічно.
Спочатку захоплення а потім розчарування
У радянські часи для мене в Києві єдиний різновид своєрідного парламентаризму залишався – тільки серед футболоманів, які напередодні своїх улюблених дійств збиралися юрбою, обговорювали різні відповідні сюжети і насамкінець шукали якусь основну думку та узгоджували свої позиції на основі майже нормальних парламентських процедур, причому відкритих. З другого боку, щось воно трапилося у народній свідомості, починаючи з 1989–1991 року. Я пригадую, що на початку 1990-х люди надзвичайно зацікавилися можливостями, які дає їм парламентаризм. Я, чесно кажучи, од своєї наївності теж спробував балотуватися, побував на зборах з висування кандидатів, нібито від групи якихось «зелених». Єдине, що я зробив доброго, – допоміг одразу забалотувати «афганського» генерала Громова, який тоді був у Києві. Він теж хотів пройти в український парламент. Прогнали і мене, і генерала Громова.
І слідом за тим – люди дуже цікавилися парламентом! Давайте пригадаємо, як узагалі цікавилися його радіо- і телетрансляцією в ту добу. Мільйони і мільйони! Біля автомобілів стояли люди і слухали, що там по радіо гомонять. Як пародіювали тих самих депутатів! Але ж водночас було очевидно, що люди ними цікавилися.
Проте десь під кінець 1990-их років, за моїми спостереженнями, розпочинається щось дуже схоже на ситуацію в Середній Європі кінця 1920-их: розчарування. Я вам скажу: єдиний плюс нашої ситуації, що молоді українські льотчики, які, на щастя, займаються іншими речами, ще не здогадалися підійти до парламенту. Але треба бути, як то кажуть, на сторожі, тому що вони і взагалі інші добрі люди, зрештою, можуть і не витримати. Принаймні, я вже бачив у масовій періодиці дуже неінтелігентні резонанси довкола ідеї того самого французького полковника, який колись сказав, що парламентаризм злочинний, як секта-самогубців.
Ми живемо сьогодні в ситуації певної невизначеності самого інституту парламентаризму, який, одверто кажучи, є головним знаряддям до колективно-національного самоздійснення. І треба його берегти, навіть тоді, коли він, скажімо так, не надто симпатичний. От один урядовець виступає в парламенті кілька років тому й каже: «Ну, вот, нужно что-то делать с украинской книгой, поскольку это беспокоит национально озабоченных». Це я чув на власні вуха.
Потім ще якісь «сюжети», коли починають говорити, що Шевченко – російський письменник. Та на здоров’я, він справді російський прозаїк, на жаль, дуже середньої руки, сидів чоловік на засланні і писав ту свою прозу, тому що внаслідок певних відомих обставин психологічно вже не міг писати вірші. Ну, так для чого ви протиставляєте цю прозу власне Шевченку-поету і починаєте якийсь незрозумілий сюжет? Я з жахом спостерігав ці антигуманітарні вибрики нашого парламенту та уряду. Навіть намагався їх записувати. А потім побачив: паперу для цього не вистачить.
Парламентаризм – це найдосконаліша система для організації політичного життя
Однак, що б там не трапилося, парламент належить берегти і належить берегти в режимі абсолютно конституційному! Не в режимі тих чи тих, сказати б, імпровізацій «згори», а саме усвідомлюючи: якщо ми втратимо навіть такий парламент, то, не отримаємо якогось іншого... Якби в 1917-му потенційний парламент і реальні ради знайшли поміж собою якусь спільну мову, ми мали б нормальну західну структуру, де існує органічне поєднання парламенту і цих самих місцевих рад.
Та коли я кажу про те, що парламентаризм треба зберегти, то йдеться не тільки про електоральні маси, не тільки про виконавчу владу – йдеться, зрозуміло, і про самих депутатів. Тому що, зрештою, хто ж знищив парламентаризм у Німеччині на початку 1930-х років? Сам Рейхстаг знищив. Тому що в якісь гротескні хвилини, приміром, Герман Геринг був головою цих засідань. Той самий Герман Геринг, що поїхав до своїх шведських родичів, а там одна баронеса з жахом його питає: «Пане Геринг, що ж у вас там робиться в Німеччині?» А він: «Ну, баронесо, ви ж читали «Розбійників» Шіллера. Ми всі з тих розбійників».
Розумієте, коли депутати з розбійників, то маємо взагалі-то страшний прецедент...
А у нас? Ми десятки разів за останні роки спостерігали поведінку того чи того депутата, який, власне, принаймні риторично, висловлювався проти Конституції в такому ступені, що, перепрошую, треба було вже посилати за ним демократичну якусь жандармерію і призупиняти дії цього парламентарія. Його ж обрали для того, щоб він був при законі, при своїй нації і от спеціально при Конституції! Якщо він цього не робить, тоді, звісно, не обов’язково робити те, що колись зробив президент Єльцин, – у Єльцина справді не було виходу. Інша річ, повторюю, що не треба доводити ситуацію до такого от ступеня.
Але хто її доводить, окрім тих чи тих персонажів із виконавчої влади? Незрідка це робить сам депутат. І робить депутат, який ображає мене самою цією агресивністю. У зв’язку з цим доводиться говорити лише одне: депутат має бути при розумній гуманітарній стратегії, інакше це буде підлість, як в одного депутата, який говорив: «Украинского кино нет». Та навіть якби це була правда – ти ж влада, ти представник народу, ти не маєш права так говорити, бо несеш відповідальність за країну, за нормальне її життя. Ти повинен сказати лише одне: у цій країні немає кіно українського – значить, воно має бути, значить, для цього треба зробити такі-то й такі-то речі. Ось так.
Але це, розумієте, суто гуманітарний бік. А є, перепрошую, бік політичний. І, зрештою, якщо депутат цього не розуміє, то хай він займається чимось іншим. Замість парламенту йде або в більярдну, або у якийсь там діловий бізнес-офіс, або ще куди. Але хай він не чіпає дуже важкі стихії громадянського життя. Тому що після того як зник патріархальний світ, коли людина орієнтувалася на ті чи ті наперед задані суспільно-політичні програми в її житті, нічого іншого, більш путнього, на превеликий жаль, людство не створило, окрім – парламенту!
Звернімо увагу на те, що давні греки взагалі недолюблювали свій власний «парламентаризм» й іноді намагалися уникнути участі в ньому. Парламентом в Афінах було все вільне населення, і деякі громадяни, так звані «ідіоти», не хотіли виходити на агору. То поліція, яка складалася виключно з наших предків – скіфів, без усякої церемонії вривалась у приватні оселі й гнала громадян на ту саму агору, на площу народних зібрань. Міг сказати різке слово і Сократ про демократію, і тим більше Платон, але всі вони брали участь в усіх цих дійствах.
Тому справді слідом за Черчиллем мушу сказати: «Нічого іншого, досконалішого для організації політичного життя людство не винайшло».
(Київ - Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
1917 року в колишній Російській імперії, після падіння самодержавства, постають два варіанти парламентаризму.
З одного боку, намагання йти традиційним парламентарним шляхом. А з другого – так звані ради. Хай би вони і були, ці ради. Хай. Але в них була дуже цікава стратегія: маємо існувати ми і тільки ми, через нас представлені трудові класи, отож більше ніяких представницьких інституцій не повинно бути.
Це була дурість цих самих рад, які намагалися зупинити й спотворити традиційний парламентський процес.
А з другого боку, «Державна нарада» в Москві 1917 року, що в принципі мала бути якоюсь репетицією парламенту, що вона показала? Генерала Корнілова там несли на руках, генерала, для якого сам принцип парламентаризму був гіперскандалом.
Оці дві тенденції і знищили перспективу парламенту. Ленін з Троцьким, з одного боку, і Корнілов з Колчаком – з другого.
І все це скінчилося абсолютною катастрофою всіх без винятку спеціальних парламентських зусиль на території колишньої Російської імперії. Всі без винятку регіони цієї самої імперії, всі народи збиралися перед тим на якісь свої протопарламентські конгреси і дійства. Навіть якісь зовсім екзотичні народи сибірські. І… Десь під кінець 1919 року про це вже ніхто не згадував. Який там парламентаризм? Ваше слово, товаришу маузер!
«Парламентаризм злочинний, як секта самогубців»
Слідом за тим щось симптоматично схоже трапилось у системі молодих державних утворень Європи. Од Фінляндії до Балкан. Усі – усі! – там починали з дуже ефектних парламентських виправ з ліберальної демократії в найліпшому розумінні цього слова.
Проходить, однак, деякий час. Друга половина двадцятих. Литва. На політичну арену виходять молоді льотчики. Там була дуже сильна (як на той час) авіація – майже 200 літаків. Міцні литовські парубки у своїх блакитних авіамундирах прийшли до парламенту, взяли депутатів (переважно народників) за барки й сказали: та щоб ми вас тут більше не бачили! Закінчився литовський парламентаризм.
Щось схоже відбувається в Естонії, дуже схоже відбувається в Латвії. Щось схоже відбувається на Балканах. Дещиця від парламентаризму збереглася тоді хіба що в Чехословаччині і Фінляндії…
Але, якщо одверто: от, скажімо, Чехословаччина 1920–30-х років минулого століття, нібито зразкова демократична країна. Але спробуй нинішньому словаку нагадати нібито ідилію 1920-1930-их... Дуже добре ставилися чехи до самих чехів. Але не до словаків.
Втрималася якимось чином і дивом фінляндська парламентська система. Але я вам скажу, що при моєму глибокому співчутті до Фінляндії, яка так героїчно оборонялася проти сталінських полчищ у 1939–1940 роках: це ж треба було дожити до того, щоб потім стати єдиним ліберально-демократичним союзником гітлерівської Німеччини!
Отже, десь під кінець 1930-х у Середній Європі вже немає цього самого парламентаризму. Більше того: безперервно там перекладається, видається, тиражується західна література, спрямована проти парламентаризму. Скажімо, якийсь дурний французький полковник «красиво» сказав: парламентаризм злочинний, як секта самогубців.
Парламент Франції, все ж, залишається. Але в Середній Європі «тиражується» оце саме недобре слово. Чим же воно скінчилося? Скінчилося тим, що на Заході Вермахт, а на Сході – Червона армія.
І слідом за тим – нічого не залишається від цих суверенних держав: або вони взагалі зникають, або перетворюються на слухняні знаряддя Третього рейху. А пізніше, коли переможний Сталін визначав долю тих країн, то неуникно виявилося, що новообрані парламенти 1945–1947 років заслабкі. Ніхто в них не вірив. Ліві, праві, помірковані – всі виявилися там зайвими. Потрібна була «сильна рука». Тож і виникає так звана «нова демократія». Довго вибирали термін, нарешті знайшли: народна демократія. Навіть Гайдеґґер уживав це саме слово. Абсолютне філологічне безглуздя. Тому що демократія – це і є «народна сила, народна влада».
Один діаспорний мистецтвознавець цитував свого батька: «Що таке УНР, парламентська Україна докомуністична? Сину, та то був балаган». Справді, був балаган… Але ж цей балаган мав якийсь шанс стати центром конституювання нормального політичного життя. Проте цей шанс був убитий. Брутально і цинічно.
Спочатку захоплення а потім розчарування
У радянські часи для мене в Києві єдиний різновид своєрідного парламентаризму залишався – тільки серед футболоманів, які напередодні своїх улюблених дійств збиралися юрбою, обговорювали різні відповідні сюжети і насамкінець шукали якусь основну думку та узгоджували свої позиції на основі майже нормальних парламентських процедур, причому відкритих. З другого боку, щось воно трапилося у народній свідомості, починаючи з 1989–1991 року. Я пригадую, що на початку 1990-х люди надзвичайно зацікавилися можливостями, які дає їм парламентаризм. Я, чесно кажучи, од своєї наївності теж спробував балотуватися, побував на зборах з висування кандидатів, нібито від групи якихось «зелених». Єдине, що я зробив доброго, – допоміг одразу забалотувати «афганського» генерала Громова, який тоді був у Києві. Він теж хотів пройти в український парламент. Прогнали і мене, і генерала Громова.
І слідом за тим – люди дуже цікавилися парламентом! Давайте пригадаємо, як узагалі цікавилися його радіо- і телетрансляцією в ту добу. Мільйони і мільйони! Біля автомобілів стояли люди і слухали, що там по радіо гомонять. Як пародіювали тих самих депутатів! Але ж водночас було очевидно, що люди ними цікавилися.
Проте десь під кінець 1990-их років, за моїми спостереженнями, розпочинається щось дуже схоже на ситуацію в Середній Європі кінця 1920-их: розчарування. Я вам скажу: єдиний плюс нашої ситуації, що молоді українські льотчики, які, на щастя, займаються іншими речами, ще не здогадалися підійти до парламенту. Але треба бути, як то кажуть, на сторожі, тому що вони і взагалі інші добрі люди, зрештою, можуть і не витримати. Принаймні, я вже бачив у масовій періодиці дуже неінтелігентні резонанси довкола ідеї того самого французького полковника, який колись сказав, що парламентаризм злочинний, як секта-самогубців.
Ми живемо сьогодні в ситуації певної невизначеності самого інституту парламентаризму, який, одверто кажучи, є головним знаряддям до колективно-національного самоздійснення. І треба його берегти, навіть тоді, коли він, скажімо так, не надто симпатичний. От один урядовець виступає в парламенті кілька років тому й каже: «Ну, вот, нужно что-то делать с украинской книгой, поскольку это беспокоит национально озабоченных». Це я чув на власні вуха.
Потім ще якісь «сюжети», коли починають говорити, що Шевченко – російський письменник. Та на здоров’я, він справді російський прозаїк, на жаль, дуже середньої руки, сидів чоловік на засланні і писав ту свою прозу, тому що внаслідок певних відомих обставин психологічно вже не міг писати вірші. Ну, так для чого ви протиставляєте цю прозу власне Шевченку-поету і починаєте якийсь незрозумілий сюжет? Я з жахом спостерігав ці антигуманітарні вибрики нашого парламенту та уряду. Навіть намагався їх записувати. А потім побачив: паперу для цього не вистачить.
Парламентаризм – це найдосконаліша система для організації політичного життя
Однак, що б там не трапилося, парламент належить берегти і належить берегти в режимі абсолютно конституційному! Не в режимі тих чи тих, сказати б, імпровізацій «згори», а саме усвідомлюючи: якщо ми втратимо навіть такий парламент, то, не отримаємо якогось іншого... Якби в 1917-му потенційний парламент і реальні ради знайшли поміж собою якусь спільну мову, ми мали б нормальну західну структуру, де існує органічне поєднання парламенту і цих самих місцевих рад.
Та коли я кажу про те, що парламентаризм треба зберегти, то йдеться не тільки про електоральні маси, не тільки про виконавчу владу – йдеться, зрозуміло, і про самих депутатів. Тому що, зрештою, хто ж знищив парламентаризм у Німеччині на початку 1930-х років? Сам Рейхстаг знищив. Тому що в якісь гротескні хвилини, приміром, Герман Геринг був головою цих засідань. Той самий Герман Геринг, що поїхав до своїх шведських родичів, а там одна баронеса з жахом його питає: «Пане Геринг, що ж у вас там робиться в Німеччині?» А він: «Ну, баронесо, ви ж читали «Розбійників» Шіллера. Ми всі з тих розбійників».
Розумієте, коли депутати з розбійників, то маємо взагалі-то страшний прецедент...
А у нас? Ми десятки разів за останні роки спостерігали поведінку того чи того депутата, який, власне, принаймні риторично, висловлювався проти Конституції в такому ступені, що, перепрошую, треба було вже посилати за ним демократичну якусь жандармерію і призупиняти дії цього парламентарія. Його ж обрали для того, щоб він був при законі, при своїй нації і от спеціально при Конституції! Якщо він цього не робить, тоді, звісно, не обов’язково робити те, що колись зробив президент Єльцин, – у Єльцина справді не було виходу. Інша річ, повторюю, що не треба доводити ситуацію до такого от ступеня.
Але хто її доводить, окрім тих чи тих персонажів із виконавчої влади? Незрідка це робить сам депутат. І робить депутат, який ображає мене самою цією агресивністю. У зв’язку з цим доводиться говорити лише одне: депутат має бути при розумній гуманітарній стратегії, інакше це буде підлість, як в одного депутата, який говорив: «Украинского кино нет». Та навіть якби це була правда – ти ж влада, ти представник народу, ти не маєш права так говорити, бо несеш відповідальність за країну, за нормальне її життя. Ти повинен сказати лише одне: у цій країні немає кіно українського – значить, воно має бути, значить, для цього треба зробити такі-то й такі-то речі. Ось так.
Але це, розумієте, суто гуманітарний бік. А є, перепрошую, бік політичний. І, зрештою, якщо депутат цього не розуміє, то хай він займається чимось іншим. Замість парламенту йде або в більярдну, або у якийсь там діловий бізнес-офіс, або ще куди. Але хай він не чіпає дуже важкі стихії громадянського життя. Тому що після того як зник патріархальний світ, коли людина орієнтувалася на ті чи ті наперед задані суспільно-політичні програми в її житті, нічого іншого, більш путнього, на превеликий жаль, людство не створило, окрім – парламенту!
Звернімо увагу на те, що давні греки взагалі недолюблювали свій власний «парламентаризм» й іноді намагалися уникнути участі в ньому. Парламентом в Афінах було все вільне населення, і деякі громадяни, так звані «ідіоти», не хотіли виходити на агору. То поліція, яка складалася виключно з наших предків – скіфів, без усякої церемонії вривалась у приватні оселі й гнала громадян на ту саму агору, на площу народних зібрань. Міг сказати різке слово і Сократ про демократію, і тим більше Платон, але всі вони брали участь в усіх цих дійствах.
Тому справді слідом за Черчиллем мушу сказати: «Нічого іншого, досконалішого для організації політичного життя людство не винайшло».
(Київ - Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
