Доступність посилання

ТОП новини
18 Вересень 2019, Київ 14:55

Християнство і політика в сучасній Україні


Київ – Питання про співвідношення, власне, про взаємодію християнства і політики є одним із найфундаментальніших серед тих, які розв’язує людство впродовж останніх двох тисяч років.

Прагнути розв’язати його остаточно – це значить вводити в оману себе й інших. А відмова від прагнення розв’язувати його буквально щоденно означає намагатися негідним чином утекти від реальності.

Проте при цьому розв’язанні слід бути вкрай обережним, пам’ятаючи, до чого призводили у минулому деякі спроби «розрубати вузол» у цім питанні.

Спроби формально дуже різні, одні – тотально на користь християнства, інші – так само на користь політики, на практиці мали наслідками тотальну різанину і забуття будь-яких вищих цінностей.

Чи є релігія однією з ідеологій?

Науковці зазвичай ведуть мову про три можливі розв’язки питання про взаємодію релігії і політики.

З першої позиції самоочевидним є заперечення будь-якої взаємодії релігії і політики, оскільки вони є надзвичайно різними сутнісно феноменами і Царство Боже навіть не дотичне до Царства Кесаревого.

Другий погляд на цю взаємодію виходить із постулату, що релігія є однією із форм ідеології. Тут можливі два варіанти розгляду проблеми.

Перший – так званий «атеїстичний», за яким релігія є щось створене попами навмисно для обману трудящих мас. Отже, це ворожа ідеологія, яку треба перемогти разом із її носіями.

Другий варіант – начебто протилежний, проте насправді дзеркально зворотній, із тим же приниженням релігії. Перетворення релігії на войовничу фундаменталістську ідеологію, що спостерігається під час релігійних війн у середньовічній Європі чи на сучасному ісламському Сході, тільки руйнує її як силу, що поєднує людей у піднесенні до Вищого, до Абсолюту, до Надземного. Власне, твердження, що релігія – це найкраща ідеологія (тобто духовна сила, призначена для мобілізації мас у боротьбі за завоювання земної влади), є профанацією сакральних основ феномену релігійного. Якщо релігія стає політикою, священик – державним чиновником, а Слово Боже – ґрунтом для недосконалих земних трактувань Вічного на потребу сьогодення, то де ж місце священному?

Третій погляд на взаємини релігії та політики виходить із того, що це два різні суспільні феномени, але між ними можлива певна взаємодія. Але яка саме? Як її налагодити між різними витворами людського духу, один із яких просвітлений Божественним началом і пов’язаний із виходом особи за межі земного світу у своєму земному ж бутті, а інший є суто земним, призначеним для керування цим земним життям людини, виходячи із її властиво земних інтересів?

Церква і суспільний етос

Суб’єктами, в яких сконцентровано сутнісні риси релігії та політики одночасно, є Церква та політичні партії. В українській реальності останнього часу Церква (як інституція суспільства, а не конкретні Церкви) внаслідок обставин, які склалися в посткомуністичному і постколоніальному суспільстві, втягнута у вир політики. Вона, власне, виступає як не просто певний мирський суб’єкт – вона бере активну участь у виборчих змаганнях, часом намагається провести своїх достойників до представницьких органів влади, спрямовуючи цих осіб до партійних списків, агітує «за» чи «проти» конкретних політично-партійних ідеологій.

І хоча деякі Церкви втягнені в політичну суєтність не зі своєї вини, чи додає ситуація політизації ваги Церкві як такій, чи збільшує зазначена політизованість деяких церковних діячів благотворний (яким він і має бути) вплив Церкви на політику, на політичні партії? Ні.

Можна, не вдаючись у деталі, сформулювати парадокс: чим більше Церква заклопотана партійно-політичними справами, тим менший її благотворний вплив на ці ж самі партії, тим менша її вага в прогресивному політичному розвитку країни. І навпаки: що менше Церква переймається конкретикою партійно-політичних справ, тим благотворніший її вплив на партії, тим вагомішою вона є в демократичному політичному розвої.

Чому так відбувається? Передусім, мабуть, тому, що Церква відіграє унікальну роль у формуванні суспільного етосу – найтоншого мережива таких стосунків між людьми, які справді якнайбільше у даний конкретний момент відповідають вищому людському покликанню й Божественному началам у людині.

Іншими словами: для впливу на політику Церква не повинна діяти як світська, а чи то й державна організація. Перетворення Церкви на один із державних інститутів – це принцип існування Церкви в Російській імперії, глибоко чужий як сутності християнства, так і півторатисячолітнім християнським традиціям на українських теренах.

Тим часом саме від суспільного етосу чи не найперше залежить, які саме політичні лідери стануть проводирями партій, відповідаючи вимогам так званої політичної харизми. Йдеться не просто про те, чи будуть партійні вожді добрими християнами (хоча й це важливо і можливо лише за умови впливової і деполітизованої Церкви). Головне – якими будуть рядові партійці і виборці, чи прагнутимуть вони бачити в ролі своїх проводирів нових Іродів та Неронів, чи для них взірцями стануть люди, що дбатимуть не лише про тілесне, тварне, земне (бодай і найкраще дбатимуть), але й про людську душу, про ствердження духу як довічного неспокою, який долає бар’єри людської самозасліпленості, самообмеженості, пихи й прагнення до приниження ближнього.

При цьому варто зауважити, що поняття етосу охоплює найрізноманітніші різновиди стосунків, власне, є для них універсальним. Тут і культурні, й міжособисті стосунки, і стосунки владні, і стосунки власності.

Етос — це розімкненість людської душі до інших людських душ. Тут роль Церкви неоціненна, звісно, якщо Церква не прагнутиме охопити й підкорити собі всю людську душу (бо така всеохопність – безпосередня прерогатива Божественного).

Чи є українці християнами другого ґатунку?

Чимало партій нині в Україні несуть у своїй назві слово «християнська». Та з кожним роком роз’єднаність цих партій тільки зростає, коли б, здається, вони мали триматися докупи і «тонкими порухами», власним прикладом, харизмою лідерів об’єднувати суспільство на засадах християнського гуманізму.

Знову парадокс: видається, Україна ще не дійшла того рівня розвитку суспільного етосу, коли християнськість перестане бути зовнішнім атрибутом (ба, просто словом-назвою) політичної партії, а стане її іманентною рисою. Навіть у разі, коли це буде світська партія, яка об’єднуватиме людей позаконфесійних. Адже християнське підґрунтя є одним із тих чинників, що визначає європейськість Європи; знає людина про це чи ні, хоче чи ні, але вона перебуває у «силовому полі» давніх християнських традицій.

Інша річ, коли якісь люди чи партії прагнуть свідомо руйнувати ці традиції чи коли вони вже поруйновані кимсь, – тоді маємо потворне й деформоване відбиття певних християнських форм життя, наповнених протилежним Божественному змістом.

Коли ж суспільство десятиліттями зазнавало подібної руйнації, то, очевидно, щоб зросла справжня політична сила, яка матиме право щиро писати у назві «християнська» (і брати на себе цим посилену відповідальність перед виборцем), мусить минути час.

Відтак видається, що в нинішній Україні краще було б почекати із різними «християнсько-демократичними», «християнсько-народними», «демократично-християнськими», «християнсько-ліберальними» тощо партіями. Хоча б тому, що у їхніх вождів геть відсутнє християнське смиріння і прагнення до поєднання, а не до розбрату.

І насамкінець. Потреба у становленні самостійної помісної Церкви в Україні не є властиво політичною проблемою, як нерідко стверджують опоненти такого становлення. Справа передусім в іншому.

Православна Церква традиційно існує у світі як система таких Церков, кожна з яких веде розмову з певним народом. Кожна із них бере участь у формуванні неповторного етосу цього народу. Кожна з них утверджує Слово Боже мовою конкретного народу і тим підносить його мову до найвищих висот.

Коли якомусь із народів відмовляють у праві на самостійну Церкву і на Слово Боже рідною мовою, тим самим робиться блюзнірська і гріховна спроба розділення людей та народів на, так би мовити, «християн вищого ґатунку» і «християн нижчого ґатунку».

В ролі останнього, неповноцінного перед Богом і людьми, народу і виступає в очах певних церковних діячів на пострадянському просторі український народ (і не лише український – народ Молдови, народ Білорусі тощо).

Годі й казати, що подібна гординя, сказати більше – профанація Божественних заповідей є витвором антихристиянського розумування. Як і будь-яка відмова кожному народові у праві на самостійну Церкву.

Адже щодня, щохвилини за умови неіснування чи недомінування в релігійному житті такої Церкви відбувається руйнація і деформація суспільного етосу, отже, політична, економічна, культурна ситуація в державі балансує на межі хаосу. Що ми всі, власне, й спостерігаємо сьогодні в Україні.

(Київ – Прага)
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Дивитись коментарі (6)

XS
SM
MD
LG