Доступність посилання

ТОП новини

Духовність як атрибут здорового суспільства. Як подолати брак духовності?


Тарас Миронюк, Дмитро Степовик
Тарас Миронюк, Дмитро Степовик

Гості Свободи: Тарас Миронюк, диригент церковного хору «Дзвони Подолу» православного храму Святої Покрови у Києві та Дмитро Степовик, доктор мистецтвознавства, філософії та богословських наук, професор.

(Скорочена версія. Повну версію «Вечірньої Свободи» слухайте в аудіозапису)

Ірина Штогрін: Чому так відбувається, пане Дмитре, що ті хороші слова, а їх багато людей говорить, і люди, які обіймають найвищі посади і в світській, і в духовній ієрархії, не завжди доходять до конкретної людини?

Дмитро Степовик: Я думаю, що це тому, що в цей час, що ми живемо, люди є трохи переінформовані, інформація буквально зливається на людей від радіо, телебачення, від мобільних телефонів і звичайних, і люди хочуть чогось надзвичайного.

І мова церкви, іноді як оці чудові дзвони, вони без слів, але вони доходять до глибини сердець. І якраз історичні церкви в Україні, у всьому світі: православна, римо-католицька, греко-католицька, вони виробили оцей чудовий мистецький супровід, який найбільше доходить до людей.

Я як професор Київської православної богословської академії часто спостерігаю і в Михайлівському соборі, і у Володимирському соборі поведінку людей.
Дмитро Степовик: До 80% відвідувачів є молоді люди. Вони з величезною увагою простоюють ці дві години на божественній літургії.


По-перше, душа радіє, що дуже багато молодих людей, до 80% відвідувачів є молоді люди. Вони з величезною увагою простоюють ці дві години на божественній літургії, слухаючи, може, не все зрозуміле у словах, але цей ангельський спів, який лине з двох хорів, він звеселяє душу і налаштовує на прекрасне.

Зникає зло, зникають проблеми, зникають всі негаразди, які турбують кожного, починаючи від сім’ї і кінчаючи роботою, і люди прилучаються до божественного.

- Для будь-якої свідомої людини абсолютно нормально прагнути гармонії. Сюди входить все: і душевне здоров’я, і фізичне здоров’я, і статки якісь у сім’ї. Весь цей комплекс дуже мало кому дається.

Тарасе, Ви закінчили такий вищий навчальний заклад, як музична академія Чайковського, яка Вам дає широку дорогу і перспективи, але Ви є диригентом церковного хору. Чому такий вибір стався?


Тарас Миронюк:
Я думаю, що нічого не стається випадково в нашому житті.

Я поступив в консерваторію в 1990 році, тоді, коли наша церква і наша держава здобули свою незалежність. Якраз у той час була гостра потреба у диригентах, які б мали бажання керувати церковними хорами. І так сталося, що з 1991 року я є диригентом цієї церкви.

І мушу сказати, що це велике щастя пізнавати великий наш, прекрасний обряд, а також у свою чергу допомагати іншим людям. Тому що є багато рецептів щастя, але тільки церква дає правдиве визначення.
Дмитро Степовик: Є багато рецептів щастя, але тільки церква дає правдиве визначення.


Я свого сина привчаю до церкви з перших днів свого життя. Він знає, як себе поводити. Я знаю, що це пригодиться йому в житті, тому що іноді занадто пізно в зрілому віці зрозуміти або наштовхнути, скажімо, людину, щоб вона могла відвідувати, щоб вона могла зрозуміти.

Тому я думаю, що це процес виховання. Хай буде неусвідомлений ще до кінця, але духом, яким Бог нас наділив при народженні, потяг до краси, до духовності, він якраз прививається. І людина мусить себе якось мобілізувати, щоб цю доброту і це щось божественне зберегти та пронести крізь все життя.

- Ви зробили цей вибір, як батько, для своєї дитини. Колись Ви зробили для себе цей вибір. Але Ви живете в такому ж світі, як ми усі. І я думаю, що й Вам, можливо, буває часом не дуже комфортно, Ви буваєте роздратований…

Що відбувається, коли Ви приходите на роботу в церкву? Чи є це відчуття зміни настрою?


Тарас Миронюк:
Звичайно. Я намагаюся готувати себе до кожного приходу до церкви, щоб він не був формальний.

Тарас Миронюк: Чому у нас багато іноді людей приходять до церкви і нічого не міняється в житті? Якщо б людина ставила перед собою запитання, чи я забув хоча б на ці дві години про свої проблеми, чи я хочу щось нове почути, чи я хочу щось нове пізнати, чи я хочу щось в собі поміняти.
Чому у нас багато іноді людей приходять до церкви і нічого не міняється в житті? Я думаю, що якщо б людина ставила перед собою запитання, чи я забув хоча б на ці дві години про свої проблеми, чи я хочу щось нове почути, чи я хочу щось нове пізнати, чи я хочу щось в собі поміняти.

Якщо буде кожна людина ставити якісь такі малесенькі іспити совісті, то, звичайно, людина буде розвиватися, вона буде рости духовно у всіх сферах, а чи вона займає якісь пост в державі, а чи вона якийсь науковець, вона буде відкриватися, вона буде рости, і вона буде радіти цьому життю.

- На жаль, зараз такий час, що чомусь слово «совість» вже майже забули. Якщо його вживають, то от люди подібні Вам, пане Степовик.

Але я от читала документи архівні і побачила, що академік Павлов в ті часи звертається до влади і каже, що Академія наук гине, треба щось робити, ви не даєте грошей, зовсім не можемо розвивати проекти.

Вони кажуть йому, що Громадянська війна – немає грошей, це зрозуміло, але ми зможемо вам дати гроші, якщо ви введете в раду, в склад академіків людей, яких ми скажемо.

І Павлов їм пише: «Я можу на це піти заради грошей, які ви дасте Академії наук, хоча ці люди не мають ніяких наукових звань і наукових праць, але ж мене совість заїсть». Написав їм Павлов, всесвітньовідомий фізіолог.

«Совість» - це слово чомусь зникло.


Дмитро Степовик: Оскільки наш світ живе і розвивається, значить, що є совісні люди. Маса людей загалом совість має, але відсунула її десь на третій план.
Дмитро Степовик:
Я не думав би так песимістично, що зникло «совість». Як взагалі зникне совість, тоді зі світом може статися те, що в Біблії написано про долю двох міст – Содоми і Гоморри. Тому що тоді Господь випробував: якщо хоч одна праведна людина буде в цьому місті, я не знищу його. Оскільки наш світ живе і розвивається, значить, що є совісні люди. Хоч, звичайно, маса людей загалом совість має, але відсунула її десь на третій план.

- І тому так багато проблем в нас в Україні.

Дмитро Степовик: І тому так багато проблем в України.

От кажуть, що розбазарили, розікрали Україну… Людина з совістю ніколи не вкраде ручки, якою вона пише, а вкрасти великий шмат землі родючої української, то для цього нічого не варто, тому що людина знає, що вона може бути багатою від цього, але вона забуває про те, що вона дасть відповідь, коли тілесно помре, але душа її буде.

Тому це дуже важливо, щоб церква сьогодні нагадувала про те, що є життя після життя і це життя вічне, воно не вимірюється 70, 90 роками, воно буде вічне. І ти сьогодні на цьому іспиті у ці свої 70, 80 чи 90 років складаєш екзамен, де ти будеш потім.

І якраз святе Воскресіння, яким Господь Ісус Христос показав людству, що смерть не всевладна, що можна від неї воскреснути, воскреснув сам, хоч він був Богом, але він був і людиною. І людина воскресла з ранами, з кров’ю, з усім - не від втручання лікарів, а сама воскресла, силою божественної благодаті.

Це буде з кожним з нас: з віруючими, і невіруючими, з грішниками, і з праведниками. І коли кожний буде «пам’ятати про смерть», то багато людей згадають, що у них є сумління, є совість і повернуться до того життя, якого від нас вимагає Священне Писання і сам Господь Ісус Христос.

- Справа в тому, що навіть не всі люди, які добровільно, самі, за власним покликом приходять до церкви, чують ці слова і потім зможуть це реалізовувати в житті, хто не лише не думає про те, що буде з ним після смерті, не думає про те, що зараз відбувається в нашому житті. Цей діалог не відбувається.

Чи повинна церква, чи повинні люди, подібні Вам, Тарасе, йти до цих людей, звертатися до них, не чекати, поки вони прийдуть послухати вашу музику, послухати дзвони?


Тарас Миронюк: Безумовно. І погоджуюся з Вами, що все-таки ми, митці, люди, які присвятили життя мистецтву, духовності, саме і працюємо в цьому напрямку.

Дмитро Власович, власне, веде передачі вже не один рік на третій програмі Українського радіо, де він у своїх передачах з Святішим патріархом розповідає, як розуміти правильне писання.

У свою чергу ми робимо ці записи не для нас. Ми хочемо, щоб ці записи якнайбільше охопили людей, які, наприклад, не мають можливості піти. Адже ви знаєте, що багато регіонів, особливо на сході в радіусі сотні кілометрів немає жодної церкви.

І саме ми хочемо цим самим зробити якусь малесеньку лепту, даруємо дуже багато наших записів, щоб ті люди, які мають велике бажання, але не мають такої спроможності, могли слухати, збагачуватися духовно…

(Скорочена версія. Повну версію «Вечірньої Свободи» слухайте в ауіозапису)
  • Зображення 16x9

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Автор ідеї, режисер та продюсер документального фільму «СІЧ». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа». 

XS
SM
MD
LG