Доступність посилання

ТОП новини
24 Вересень 2019, Київ 11:41

Україна і Друга світова війна: міфи продовжують жити


Початок Другої світової війни в Україні

Київ – Тільки-но свобода слова в новітній Україні стала фактом, тільки-но суспільство почало переосмислювати минулі десятиліття і належним чином оцінювати страхітливі злочини тоталітарної системи, як одразу почали лунати заклики «не переписувати історію війни». Революція, колективізація, сталінські репресії, Голодомор, – зміну, часом дуже й дуже кардинальну, суспільної оцінки цих історичних явищ більшість політичних сил України вважає чимось цілком нормальним. А от із Другою світовою війною справа зовсім інша...

Часом такі заклики переходять у дещо більш вагоме – так, у квітні 2000 року Верховна Рада ухвалила закон «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років», який під страхом кримінального переслідування забороняє всі форми «фальсифікації історії Великої Вітчизняної війни у наукових дослідженнях, навчальній літературі, підручниках та засобах масової інформації». Щоправда, відповідні поправки до Кримінального кодексу депутати внести чи то забули, чи то не наважились: адже йдеться про спробу запровадження забороненої Конституцією політичної цензури. Ба більше: хто, крім самих учених, може визначити: чи містять, а чи не містять ті чи інші наукові студії фальсифікацію? І то після тривалої дискусії в науковому співтоваристві і ретельної перевірки фактів.

Але так чи інакше, українська наукова спільнота досягнула певних успіхів у вивченні реальної історії Другої світової війни, натомість політична верхівка, навіть з числа демократів, і далі оперує терміном «Велика вітчизняна» та відтворює у своїх виступах і практичних заходах усі головні засади навколовоєнної радянської міфології.

Історія, яку треба не «переписувати», а писати


Адже історія світової війни, яку закликають «не переписувати» і суворо забороняють «фальсифікувати», досі в Україні не лише у масовій свідомості, а й значною мірою у політичному середовищі являє собою суму міфологем ще комуністичного часу, поєднаних із деякими сучасними російськими (результат впливу незчисленних телесеріалів, кінофільмів та книжок на воєнну тему, спродукованих у Москві за останні 20 років). Ба більше: ці міфи живуть у підсвідомості не тільки найширшого загалу, а й певної частини інтелектуалів – як на сході, так і, між іншим, на заході України.

Найперший із цих міфів, радянських за походженням, – що Друга світова війна для України почалася 22 червня 1941 року, а до того буяла десь далеко. Дивна річ: наче й не було польсько-німецької війни у вересні 1939 року, коли у складі Війська Польського билися понад 100 тисяч етнічних українців, не було й походу Червоної армії на захід, коли був спеціально розгорнутий Український фронт на чолі з Тимошенком та Хрущовим, коли з УРСР було мобілізовано півмільйона чоловіків, не було й радянсько-фінської Зимової війни, на якій гинули цілі дивізії, сформовані в Україні, як-от 44-та стрілецька. І наче не було у ті роки десятків тисяч загиблих і ще більшого числа поранених, наче територією України тоді не перекочувалися війська різних держав – усе витіснено радянським міфом про «миролюбного Сталіна» та «зловмисного Гітлера», який зненацька напав на сумирний і непідготовлений СРСР...

Менш поширений, але живий навіть у середовищі фахових істориків інший міф, – про героїчну боротьбу Червоної армії у 1941-42 роках. Пробі, якщо ця боротьба таки була, то куди поділися вісім тисяч танків, які були у червні 1941 року розташовані на території УРСР, із них близько тисячі найновіших КВ та Т-34? Як змогла німецька танкова група генерала фон Клейста, у якій налічувалося 799 бойових одиниць, вщент розгромити і знищити вдесятеро більші сили противника? Чому під Києвом у вересні 1941 року в полон здалися 665 тисяч червоноармійців, а вийшла з оточення (кільце: на три кілометри фронту один танк Вермахту і десяток солдатів) лише 21 тисяча вояків? Чому кількість тих, хто ухилявся від призову, була дуже великою і на Галичині, і на Донеччині? Чому, зрештою, маючи кількісну перевагу у живій силі і техніці, Червона армія на території сучасної України, за винятком окремих пунктів, усюди невпинно відступала до зими 1941/42 років, а потім, після короткого спалаху сил і спроб контрнаступу, – з травня 1942 року – знову почала сотнями тисяч здаватися у полон і відступати?

Ще один міф – про «другий фронт», відкриття якого Сталін вимагав у союзників і які начебто тягнули з цим. А де ж тоді був «перший» фронт? Нацистська Німеччина та більшовицький СРСР були з серпня 1939-го по червень 1941 років (майже два роки) де-факто і де-юре союзниками й уклали угоди про дружбу і поділ Старого Світу на «зони інтересів». Десятки мільйонів жителів європейських держав опинилися в зоні німецької окупації, десятки мільйонів – на територіях, приєднаних до СРСР. Без масштабного постачання з СРСР таких товарів, як-от: промислова сировина, продукти харчування, нафта і вугілля, без транзиту критично важливого імпорту Німеччина протрималася б максимум півроку. Тільки у листопаді-грудні 1940 року стосунки між союзниками погіршилися – Берлін і Москва не змогли домовитися про обшири подальшого поділу світу; Гітлер прагнув спрямувати радянську експансію в напрямі Індії та Ірану, а Сталін хотів узяти під контроль Балкани, чорноморські протоки, Іран, Ірак та Фінляндію. Але поставки з СРСР продовжувалися в повному обсязі; та й Німеччина в боргу не залишалася, продавши Союзу зразки найновішої бойової техніки.

Іншими словами, перший фронт – це був фронт демократичних держав проти світового тоталітаризму, і потім уже внаслідок конфлікту «Гітлер-Сталін» виник і справжній «другий фронт» – між двома тоталітарними режимами, один із яких волею обставин став союзником світової демократії (а демократична Фінляндія після агресії, вчиненої проти неї Червоною армією 25 червня 1941 року, за волею трагічних обставин опинилася серед союзників нацистів). Цікаво, що сталінська пропаганда по всьому світу діяла настільки потужно, що навіть британці, які воювали з початку вересня 1939 року, повірили у те, що мають відкрити «другий фронт»...

За яку вітчизну точилася «Вітчизняна війна»?

Але найголовніший сучасний радянсько/російський воєнний міф – це міф про «Велику Вітчизняну війну». Такої війни ніколи не було. Її справжня назва – «Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу», і назву цю дав їй особисто Сталін ще напередодні 22 червня 1941 року. Йшлося зовсім не про захист кордонів СРСР, а про їхнє розширення, про розростання «соціалістичної вітчизни», як це було у 1939-40 роках, і не випадково газета «Правда» ще 1 січня 1941 року писала про нові союзні республіки, які, можливо, ближчим часом увійдуть до СРСР, і такі само таємні настанови органам політичної пропаганди давалися у травні-червні.

Справа в тому, що Росія та СРСР у ХХ столітті вели аж три «Вітчизняні війни», із них дві «великі». 1914 року почалася «Друга Вітчизняна» перша – це 1812 рік) або ж «Велика вітчизняна війна» Російської імперії – з метою приєднати до цієї імперії Галичину, Буковину, частину Малої Азії, Константинополь тощо, іншими словами – істотно розширити кордони імперської «вітчизни». Друга «Вітчизняна війна» позначена в «Короткому курсі історії ВКП(б)» і в творах товариша Сталіна: це знов-таки війна проти Німеччини та інших західних держав за встановлення більшовицької влади на території України, Білорусі, Литви, Польщі, Латвії у 1918-20 роках.

У січні 1924 року, після смерті Леніна, Сталін на урочистому засіданні керівництва партії дав клятву розширювати і зміцнювати СРСР: «Покидаючи нас, товариш Ленін заповідав нам зміцнювати і розширяти Союз Республік. Клянемося тобі, товаришу Ленін, що ми виконаємо з честю і цю твою заповідь!» А 1941 року мала розпочатися нова «Велика Вітчизняна», яка б у підсумку ознаменувалася чи то безпосереднім включенням до складу СРСР, чи то перетворенням на радянських сателітів усіх держав Європи. Принагідно: у київських бібліотеках досі дивом зберігся російсько-англійський військовий розмовник випуску 1940 року. Аналіз лексики наочно доводить, що застосувати його можна було тільки під час бойових дій на території Британії або Канади з Австралією. І справді: де можна було знайти цивільне англомовне населення, діалогам із яким присвячена десь половина словника – і жодної екзотики на кшталт пустель, джунглів, слонів чи верблюдів, якби йшлося про Індію чи Єгипет. Того ж року виходять друком аналогічні розмовники на турецькій мові, на фарсі, на французькій – так само, як за рік перед цим – російсько-фінський розмовник.

22 червня 1941 року Червона армія одержала наказ наступати, а війна названа «Вітчизняною». Але наступ захлинувся – радянське військо не вміло, та й не хотіло воювати. Далі події склалися зовсім інакше, ніж планував Кремль, і пропаганда хутко на місце однієї «вітчизни» підставила іншу: мовляв, ми лише захищалися від ворога і не мали на меті розширювати територію СРСР.

І міф про оборонну, справедливу і «вітчизняну» війну живе донині.

Із ним тісно пов’язаний досі популярний не лише на російських та українських теренах, а й де-не-де у Західній Європі міф про «Червону армію-визволительку». Але ж за визначенням армія тоталітарної держави не може нікого визволити, адже її вояки – бранці та носії відповідної антилюдяної ідеології, вони невільні самі. Червона армія лише замінювала один тоталітарний режим іншим; символом цього «звільнення» можна вважати «переформатування» нацистського табору смерті Бухенвальд: після 1945 року до нього переможці відправляли не лише нацистів, а і недобитих нацистами «буржуазних демократів», які «заважали будівництву соціалізму на німецькій землі». Власне, і стосовно України Червона армія навряд чи була визволителькою: це, зокрема, засвідчує ставлення до «визволених», яких мільйонами брали до війська (навіть не ставлячи на облік і не вдягаючи в однострої) і мільйонами гнали на кулемети.

...Утрати українців у Другій світовій війні були колосальними. У своїх фронтових щоденниках Олександр Довженко писав про 13 мільйонів загиблих. Ця цифра зустрічається й у спогадах тодішнього першого секретаря ЦК КП(б)У Микити Хрущова. У «Книзі пам’яті України», де ретельно зібрані дані про загиблих, йдеться про понад 10 мільйонів загиблих загалом, із них понад 6 мільйонів – у боях. Проте тут викликає сумнів методологія підрахунку: чому до числа жертв Другої світової зараховують тих, хто загинув в у таборі смерті Освєнцим, і не рахують тих, хто загинув у ПечорЛАҐу? Це ще раз засвідчує, що міфи і напівправда супроводжують історію війни..

Але мова не лише про те. Об’єктивно, з огляду інтересів жителів України «Велика Вітчизняна війна» планувалася, почалася, точилася й закінчилася як війна за чужі інтереси. І під час війни, і після неї з українським народом керівництво СРСР поводилося, м’яко кажучи, не дуже чемно (згадаймо лише підтверджений у спогадах Хрущова, Молотова та Кагановича сталінський план депортації фактично всіх українців до Сибіру, часткову практичну депортацію галичан чи повоєнний голод 1947 року). Звісно, можна сказати: хіба внаслідок війни не відбулося об’єднання всіх українських земель? Але ж якби не «вітчизняна війна» 1918-20 років, якби не агресія з боку червоної Росії, то таке об’єднання могло стати фактом ще 1919 року. Та й не було такого об’єднання насправді – там, де Сталіну було потрібно, він залишав «за бортом» УРСР масиви етнічних українських земель. Чи головне тут – участь у перемозі над нацизмом? Але більшовизм знищив більше жителів України, ніж нацизм, а, крім того, хіба могла набрати сили нацистська Німеччина у 1939-41 роках без допомоги з боку СРСР? Хіба мав найменші шанси Берлін у протистоянні Парижу й Лондону без цієї допомоги? Власне: якби не пакт Молотова-Ріббентропа, чи треба було б «визволяти» Україну? І якщо її під час війни справді визволили, чому незалежність Україна здобула (чи відновила, якщо точніше) тільки 24 серпня 1991 року?

Усе сказане анітрохи не применшує солдатський героїзм у часи Другої світової війни. Власне, війна проти нацизму – справа свята. Якщо це війна за свободу. Проте чи була запланована Сталіним «вітчизняна війна» війною за свободу, а чи справді війною за чужі інтереси, з якої Україні слід, нарешті, повернутися, подолавши численні радянські і пострадянські міфи?

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Дивитись коментарі (65)

XS
SM
MD
LG