У Києві 28 квітня чимало народу зібралося на прем’єрному показі фільму-учасника конкурсної програми Берлінського міжнародного кінофестивалю «У суботу» Олександра Міндадзе. Стрічка є результатом спільних зусиль російських та німецьких кінематографістів та української компанії SOTA Cinema Group.
Драма людини, яка потрапила в умови такої специфічної техногенної катастрофи, як аварія на ЧАЕС, переповідається у властивій Міндадзе психологічній манері через неординарну операторську призму Олега Муту.
З перших секунд стрічки, невимовний жах людини, яка розуміє, що сталося щось неймовірно страшне – входить у свідомість глядача. Камера бачить те, що бачить людина, яка біжить до станції, не розбираючи дороги. Це розмитий, розібраний на агресивні атоми світ, що ще мить тому був квітневою пахучою ніччю. Майже фізично відчуваєш, як гілки кущів б’ють по обличчю, як плутаються у високій траві ноги, як важко та швидко гупає у грудях серце.
Віддаю належне виконавцю головної ролі актору Антону Шагіну – йому віриш одразу й до кінця. Він органічний у своїй навіженості – навіженості спочатку дізнатися правду, потім бажанні врятуватися й врятувати кохану, потім у намаганні встигнути відчути смак незабрудненого радіацією життя й нарешті – в повному усвідомленні катастрофи, від якої не можна сховатися й наслідки якої годі усвідомити й прийняти.
Міндадзе, Муту та Шагіну безперечно вдалося передати шквал почуттів на найвищому градусі кипіння, і не так через діалоги, як через очі головного героя, його рухи та скажене смикання камери в унісон свідомості, що майже агонізує, відмовляючись вірити в смерть, що нечутно сіє ще до учора «мирний» атом над головами безтурботних людей.
Я дякую російському режисерові Міндадзе, молдовському операторові Муту, німецькій «Баварія Фільм», російським компаніям «Пасажир» та «Нон-стоп продакшн» за те, що вони зняли цей фільм. Я дякую як людина, яка народилася там, де зараз ЗОНА. Дякую як жінка, яка якраз годувала чотиримісячне маля, коли почула по радіо 28 квітня 1986 року: «На Чорнобильській атомній станції сталася аварія, пошкоджено один з атомних реакторів. Здійснюються заходи з ліквідації наслідків аварії. Постраждалим надається допомога. Створена урядова комісія». Дякую як громадянка країни, яка досі не може побудувати нове укриття над 4-им енергоблоком ЧАЕС, хоча старе уже все в тріщинах і завершується, придуманий зі стелі, термін його експлуатації.
Але я запитую: де у цьому художньому фільмі Україна?! Її немає – ні у слові, ні у жесті, ні у символі.
Можливо, Міндадзе хотів зробити універсальну річ, на зразок «Сталкера» Тарковського, коли немає значення, де це відбувається, бо це може відбутися (і відбулося уже!!!) будь-де. Але до чого тут тоді відчайдушний жарт: «Даже тысяча рентген не опустит русский член»?.
Може, тут зіграло свою роль те, що у Прип’яті не було жодної української школи й жодного українського садочка? Може, тут зіграло роль те, що у Прип’яті й на самій ЧАЕС розмовляли переважно російською?
Але там ніколи не «чьокали»! Як тоді , так і зараз, український варіант російської мови ( мені подобається це моє визначення:) ) ніколи не втілюється у діалоги: « І чьо тєпєрь? Чеьо дєлать будем?»
Саме ці «чьодіалоги» й викидали мене назовні із нестерпно болючого простору кіноісторії й нагадували – фільм про нашу (хоч і спільну, а головно українську трагедію) зняли чужоземці.
Але чому ми не зняли фільм про «Чорнобиль»?
Драма людини, яка потрапила в умови такої специфічної техногенної катастрофи, як аварія на ЧАЕС, переповідається у властивій Міндадзе психологічній манері через неординарну операторську призму Олега Муту.
З перших секунд стрічки, невимовний жах людини, яка розуміє, що сталося щось неймовірно страшне – входить у свідомість глядача. Камера бачить те, що бачить людина, яка біжить до станції, не розбираючи дороги. Це розмитий, розібраний на агресивні атоми світ, що ще мить тому був квітневою пахучою ніччю. Майже фізично відчуваєш, як гілки кущів б’ють по обличчю, як плутаються у високій траві ноги, як важко та швидко гупає у грудях серце.
Віддаю належне виконавцю головної ролі актору Антону Шагіну – йому віриш одразу й до кінця. Він органічний у своїй навіженості – навіженості спочатку дізнатися правду, потім бажанні врятуватися й врятувати кохану, потім у намаганні встигнути відчути смак незабрудненого радіацією життя й нарешті – в повному усвідомленні катастрофи, від якої не можна сховатися й наслідки якої годі усвідомити й прийняти.
Міндадзе, Муту та Шагіну безперечно вдалося передати шквал почуттів на найвищому градусі кипіння, і не так через діалоги, як через очі головного героя, його рухи та скажене смикання камери в унісон свідомості, що майже агонізує, відмовляючись вірити в смерть, що нечутно сіє ще до учора «мирний» атом над головами безтурботних людей.
Я дякую російському режисерові Міндадзе, молдовському операторові Муту, німецькій «Баварія Фільм», російським компаніям «Пасажир» та «Нон-стоп продакшн» за те, що вони зняли цей фільм. Я дякую як людина, яка народилася там, де зараз ЗОНА. Дякую як жінка, яка якраз годувала чотиримісячне маля, коли почула по радіо 28 квітня 1986 року: «На Чорнобильській атомній станції сталася аварія, пошкоджено один з атомних реакторів. Здійснюються заходи з ліквідації наслідків аварії. Постраждалим надається допомога. Створена урядова комісія». Дякую як громадянка країни, яка досі не може побудувати нове укриття над 4-им енергоблоком ЧАЕС, хоча старе уже все в тріщинах і завершується, придуманий зі стелі, термін його експлуатації.
Але я запитую: де у цьому художньому фільмі Україна?! Її немає – ні у слові, ні у жесті, ні у символі.
Можливо, Міндадзе хотів зробити універсальну річ, на зразок «Сталкера» Тарковського, коли немає значення, де це відбувається, бо це може відбутися (і відбулося уже!!!) будь-де. Але до чого тут тоді відчайдушний жарт: «Даже тысяча рентген не опустит русский член»?.
Може, тут зіграло свою роль те, що у Прип’яті не було жодної української школи й жодного українського садочка? Може, тут зіграло роль те, що у Прип’яті й на самій ЧАЕС розмовляли переважно російською?
Але там ніколи не «чьокали»! Як тоді , так і зараз, український варіант російської мови ( мені подобається це моє визначення:) ) ніколи не втілюється у діалоги: « І чьо тєпєрь? Чеьо дєлать будем?»
Саме ці «чьодіалоги» й викидали мене назовні із нестерпно болючого простору кіноісторії й нагадували – фільм про нашу (хоч і спільну, а головно українську трагедію) зняли чужоземці.
Але чому ми не зняли фільм про «Чорнобиль»?
