Антиукраїнська та антигрузинська пропаганда тих часів були точним відображенням путінського неприйняття «неконтрольованих процесів». Це були часи несамовитості путінських ілюзій: здавалося, що мине лише мить і обурені народи зметуть лідерів кольорових революцій і на суміжних територіях запанує зрозуміла і звична прозорість.
Однак, тільки політичний дилетант повірить у кремлівську казку, що головний подразник для Путіна – це можливий вступ баламутів до НАТО, або елементи ПРО у країнах колишньої Східної Європи.
Справа значно гірша. Вона у різниці стилів.
Одного дня мій приятель, украй дотепний політолог запитав мене, чи уявляю я собі, що, наприклад, під час якогось саміту країн СНД, чи у подібній ситуації, за одним столом будуть сидіти Путін, Саакашвілі та, гіпотетично, Ющенко. І коли увійде Путін, треба буде підвестися, а потім, коли він почне свій виступ, треба буде улесливо робити вигляд, що нотуєш його думки на папері. Я відповів політологу, що таке уявити не можу. – А Путін саме так усе собі і уявляє, – відповів мій співбесідник. – Ось чому СНД нема і не може бути.
І він має рацію – не можна збирати за одним столом людей з різних планет.
Дев’ять років боротьби зі своїми власними комплексами
Вісім років правління Володимира Путіна як президента і один рік як прем’єра – це дев’ять років боротьби зі своїми власними комплексами. І можу стверджувати, що саме комплекси, а не якісь таємні плани щодо захоплення, відокремлення та відторгнення і призвели Росію до краху стосунків із сусідами.
Навряд чи історія може продемонструвати нам приклад, коли країна називає ворогами усіх довкола. Україна та Грузія - вороги, тому що хочуть до НАТО, Захід - ворог, тому що може їх туди узяти. Центральноазійські країни вороги, тому що надсилають до Росії трудових мігрантів. Білорусь – тому що не хоче остаточно віддатися і одним оком дивиться на той же Захід. Нормальні стосунки у Росії тільки з Азербайджаном, і це лише тому, що Алієв купається у своїй власній нафті і дивиться на Путіна з неприхованою іронією. Йому від Росії нічого не треба.
Остаточного удару путінське самолюбство отримало з приводу невизнання сусідами незалежності відторгнутих Абхазії та Південної Осетії. Путін неуважний, якщо б він вдумався у значення цього факту, то змушений був би визнати, що у нього залишився один вихід – змінитися. Але він вибрав інший шлях – укотре образитись. Так простіше. І негайно грізно заявив, що Росія віднині не буде у збиток собі продавати республікам СНД енергоносії за зниженими цінами. Абсурд подібної заяви очевидний: Росія з усіма партнерами має довгострокові контракти, де вписано алгоритм зміни ціни.
Хто знову образив Путіна? Чому не називається країна-відступниця? Чому Путін знову шантажує сусідів ціною на паливо? Яка вартість домовленостей із Росією?
«Наша велич у розмірі»
Крах путінської манери правління, заснованої за тезою «наша велич у розмірі» – це головне, що заважає Росії прийти до свідомості навіть сьогодні, коли колос російської економіки демонструє свою повну неспроможність. Криза оголила просту істину: боротися з власними ЗМІ та цивільним суспільством - це одне, а розвивати власну економіку – це щось зовсім інше.
Так, Росія зараз витрачає мільярди, що сама і заробила, і за це можна було б відчувати гордість, якщо б не один нюанс: у тих країнах, де нема власних енергоносіїв, ми не бачимо людей, котрі помирали б від голоду.
А відтак до прем’єра Путіна виникає безліч питань, головне з яких – так як же інші країни живуть без газових та нафтових грошей, і куди ми кидаємо свої мільярди? І головне – чи не впаде Росія нижче сусідів, коли ці мільярди розтануть?
Але відповіді нема, тому що нема кому запитати – опозиційні ЗМІ та громадянське суспільство Путін розтоптав ще до приходу Медведєва.
Відповіді ще нема тому, що у Кремля завжди є надія, що США опритомніють від кризи, потягнуть за собою Китай, а Китай потягне за собою Росію. І грошовий дощ знову почне падати з неба, латаючи дірки та скасовуючи усі питання. І знову можна буде гордовито відгукуватись про сусідів та шукати зовнішніх ворогів.
Архаїчний путінський стиль правління, змазаний грошима енергоносіїв, поки незмінний.
Путін не відчуває стиль часу.
(Москва – Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Однак, тільки політичний дилетант повірить у кремлівську казку, що головний подразник для Путіна – це можливий вступ баламутів до НАТО, або елементи ПРО у країнах колишньої Східної Європи.
Справа значно гірша. Вона у різниці стилів.
Одного дня мій приятель, украй дотепний політолог запитав мене, чи уявляю я собі, що, наприклад, під час якогось саміту країн СНД, чи у подібній ситуації, за одним столом будуть сидіти Путін, Саакашвілі та, гіпотетично, Ющенко. І коли увійде Путін, треба буде підвестися, а потім, коли він почне свій виступ, треба буде улесливо робити вигляд, що нотуєш його думки на папері. Я відповів політологу, що таке уявити не можу. – А Путін саме так усе собі і уявляє, – відповів мій співбесідник. – Ось чому СНД нема і не може бути.
І він має рацію – не можна збирати за одним столом людей з різних планет.
Дев’ять років боротьби зі своїми власними комплексами
Вісім років правління Володимира Путіна як президента і один рік як прем’єра – це дев’ять років боротьби зі своїми власними комплексами. І можу стверджувати, що саме комплекси, а не якісь таємні плани щодо захоплення, відокремлення та відторгнення і призвели Росію до краху стосунків із сусідами.
Навряд чи історія може продемонструвати нам приклад, коли країна називає ворогами усіх довкола. Україна та Грузія - вороги, тому що хочуть до НАТО, Захід - ворог, тому що може їх туди узяти. Центральноазійські країни вороги, тому що надсилають до Росії трудових мігрантів. Білорусь – тому що не хоче остаточно віддатися і одним оком дивиться на той же Захід. Нормальні стосунки у Росії тільки з Азербайджаном, і це лише тому, що Алієв купається у своїй власній нафті і дивиться на Путіна з неприхованою іронією. Йому від Росії нічого не треба.
Остаточного удару путінське самолюбство отримало з приводу невизнання сусідами незалежності відторгнутих Абхазії та Південної Осетії. Путін неуважний, якщо б він вдумався у значення цього факту, то змушений був би визнати, що у нього залишився один вихід – змінитися. Але він вибрав інший шлях – укотре образитись. Так простіше. І негайно грізно заявив, що Росія віднині не буде у збиток собі продавати республікам СНД енергоносії за зниженими цінами. Абсурд подібної заяви очевидний: Росія з усіма партнерами має довгострокові контракти, де вписано алгоритм зміни ціни.
Хто знову образив Путіна? Чому не називається країна-відступниця? Чому Путін знову шантажує сусідів ціною на паливо? Яка вартість домовленостей із Росією?
«Наша велич у розмірі»
Крах путінської манери правління, заснованої за тезою «наша велич у розмірі» – це головне, що заважає Росії прийти до свідомості навіть сьогодні, коли колос російської економіки демонструє свою повну неспроможність. Криза оголила просту істину: боротися з власними ЗМІ та цивільним суспільством - це одне, а розвивати власну економіку – це щось зовсім інше.
Так, Росія зараз витрачає мільярди, що сама і заробила, і за це можна було б відчувати гордість, якщо б не один нюанс: у тих країнах, де нема власних енергоносіїв, ми не бачимо людей, котрі помирали б від голоду.
А відтак до прем’єра Путіна виникає безліч питань, головне з яких – так як же інші країни живуть без газових та нафтових грошей, і куди ми кидаємо свої мільярди? І головне – чи не впаде Росія нижче сусідів, коли ці мільярди розтануть?
Але відповіді нема, тому що нема кому запитати – опозиційні ЗМІ та громадянське суспільство Путін розтоптав ще до приходу Медведєва.
Відповіді ще нема тому, що у Кремля завжди є надія, що США опритомніють від кризи, потягнуть за собою Китай, а Китай потягне за собою Росію. І грошовий дощ знову почне падати з неба, латаючи дірки та скасовуючи усі питання. І знову можна буде гордовито відгукуватись про сусідів та шукати зовнішніх ворогів.
Архаїчний путінський стиль правління, змазаний грошима енергоносіїв, поки незмінний.
Путін не відчуває стиль часу.
(Москва – Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
