Доступність посилання

ТОП новини
21 Вересень 2019, Київ 09:54

Прагнення «сильної руки» та українська реальність


Київ – Останнім часом в політичному просторі України знову багато чутно голосів, які ведуть мову про потребу в «сильній руці» та «жорсткій владі», які начебто тільки й здатні вивести державу з кризи. Це ж фіксують соціологічні дослідження: за кілька останніх років відсоток опитаних, які вважають, що «демократія є найбільш бажаним типом державного устрою в Україні», помітно зменшилася, натомість відчутно зросло число тих, хто переконаний, що «за певних обставин авторитарний режим може бути кращим, ніж демократичний» та що «жодна партія в Україні не потрібна», і для кого «не має значення, демократичний режим в країні чи ні».

Коли такі настрої посилювалися у другій половині 1990-х, нічого дивного у тому не було: в Україні якраз розгорнулася широкомасштабна тіньова приватизація (названа в народі «прихватизацією») всього, що тільки можна було, наближеними до тодішньої президентської адміністрації особами. Тож «сильна рука» у масовій свідомості асоціювалася із встановленням соціальної справедливості та приборканням сваволі нуворишів. Сьогодні ж йдеться про відлуння глобальної економічної кризи та суспільну реакцію на політичний хаос у вищих ешелонах української влади. Відтак теж немає нічого дивного й несподіваного у подібних настроях, зважаючи на реальну ситуацію в Україні і навколо неї.

Полишімо на інший раз пошук можливих відповідей на засадниче запитання, яке неодмінно має тут виникнути: а чому пересічні громадяни вважають, що «сильна рука» і «жорстка влада» стане благом саме для них, а не для олігархів і бюрократії? Спробуймо розглянути детальніше начебто суто «технологічну» проблему: а завдяки чому ота сама «рука» стане «сильною»? Які державні чи недержавні структури вона використовуватиме для ефективного управління державою?

Сильна влада – це не обов’язково диктатура


Пересічні громадяни нерідко ототожнюють «сильну руку» з диктатурою. Насправді це не так. Сильною влада може бути організована по-різному: і як тоталітарна диктатура (Муссоліні чи Сталін), і як правління авторитарного лідера (генерал Піночет), і як демократичний політичний режим за певних надзвичайних обставин (скажімо, у добу «нового курсу» Франкліна Рузвельта у США існувала влада, яку українці оцінили б як «сильну»).

За тоталітарної влади всі керівні важелі зосереджуються в руках певної партії, точніше, її вождів, які використовують для контролю за суспільством потужний репресивний апарат та могутню ідеологічну машину. У свою чергу, авторитаризм концентрує державну владу в руках певної групи осіб, яка не претендує на тотальний контроль усіх сфер життя країни, хоча не допускає при цьому політичної конкуренції (такі режими існують нині, скажімо, у ряді арабських країн). Авторитарні лідери керують суспільством, хоч якось озираюсь на закони та громадську думку; тоталітарні вожді діють, не озираючись на писані (нерідко ними ж) закони чи неписані норми.

А тепер про «сильну руку» у режимі консолідованої демократії (згадані вже часи «нового курсу» Франкліна Делано Рузвельта чи перші роки правління уряду Маргарет Тетчер у Великій Британії). Тут завжди поруч із «владою» і «порядком» не менше значення має третій чинник – «свобода», і водночас влада тут для еліти не самоціль, а ефективний інструмент суспільних змін, який здатен на повну міру використати силу закону.

Це означає, що ефективна демократична влада у кризових ситуаціях мусить – у разі потреби – мати у своєму розпорядженні потужні силові структури, бо без них боротьба із зовнішніми та внутрішніми загрозами може вестися хіба що на рівні слів. У США в 1930-х роках, коли там набрала неабиякої сили мафія, коли у центрах великих міст нерідко спалахували перестрілки між бандами ґанґстерів, такою силою стало Федеральне бюро розслідувань. Агенти ФБР (а знайти кілька сотень людей, здатних фахово і самовіддано боротися за свою країну, можна будь-коли) зуміли протиставити організованій злочинності ефективні методи її подолання і знищення.

Чи достатні м’язи в української «сильної руки»?

Навряд чи значне число українських громадян прагне встановлення в державі тоталітарного режиму; настрої свідчать на користь авторитарної влади або консолідованої демократії. Їм здається, що «сильна рука», скажімо, давно б уже розв’язала ситуацію з обов’язковим продажем 50% заробленої валюти українськими експортерами чи зі скасуванням угоди з Кіпром про уникнення подвійного оподаткування, яка в її чинному вигляді є лише прикриттям для вивезення великих сум грошей з України за кордон. Але як практично виглядали б такі дії? Навіть у разі, якби котрась із політичних сил змогла об’єднати навколо себе переважну більшість Верховної Ради та сформувати уряд, ба, навіть якби глава держави належав до цієї політичної сили, то цього ще замало: потрібні відповідні структури, які б реалізували найправильніші рішення за умов шаленої протидії кримінального та олігархічного капіталу, за небажання корумпованої бюрократії діяти на благо всієї держави, а не працювати на власну кишеню. А крім цього, слід – у разі потреби – зупинити радикальні політичні сили різного штибу у їхньому прагненні використати кризовий час задля завоювання нових позицій і генерації хаосу в суспільстві.

Чи має такі ресурси у своєму розпорядженні українська влада?

За часів президентства Леоніда Кучми, здійснюючи тотальний перерозподіл великої власності і перешкоджаючи структуруванню демократичної опозиції, напівавторитарна влада спиралася на Міністерство внутрішніх справ і на Державну податкову адміністрацію. Остання будувалася як потужна силова структура зі своїми озброєними загонами, слідчими службами і навіть місцями попереднього ув’язнення. До справи у разі потреби підключалися й суди, які виносили потрібні президентському оточенню рішення, тримаючи в напрузі не лише дрібний і середній, а й великий бізнес (варто згадати лише справу «Градобанку», організоване «згори» банкрутство банків «Україна» та «Слов’янський», усунення з бізнесової та політичної арени Павла Лазаренка). Іншими словами, була створена достатньо ефективна система сильної влади, але от парадокс – за цієї влади, начебто здатної потенційно впоратися із будь-якими незаконними оборудками, Україна незмінно у всіх рейтингах посідала місця серед найбільш корумпованих держав. А це означає, що за тих часів владна вертикаль з опорою на силові структури і вибудовувалася як знаряддя широкомасштабної корупції в інтересах певного кола осіб.

А ще президентська адміністрація у часи Леоніда Кучми чіпко тримала в руках більшість номінально приватних мас-медіа, використовуючи їх для «промивання мізків» електорату, особливо під час виборчих кампаній.

Часи змінилися, але знаряддя, без яких не може діяти будь-яка сильна влада – хай демократична, хай авторитарна, – залишилися незмінними або стали ще менш ефективними. Корупція, виструнчена навколо єдиного центру, не зникла – її замістила корупція іншого типу, так би мовити, поліцентрична. Значних масштабів набуло рейдерство – тобто загарбання чужої власності під прикриттям судових рішень і з використанням парамілітарних формувань. Армія і флот продовжують втрачати боєздатність, коштів у держави не вистачає ані на новітню техніку, ані на якісну підготовку вояків. А на додачу вищими керівниками силових структур – хай ідеться про «помаранчеві» уряди чи «біло-блакитні» – все частіше стають політики, які не мають ані достатніх спеціальних знань, ані відповідних менеджерських даних. Що ж стосується ЗМІ, то їх у більшості сьогодні контролюють конкуруючі клани, і завдяки цій конкуренції (а не законам) й існує бодай відносна свобода слова.

Процеси розпаду та використання в бізнес-інтересах наразі захопили навіть Службу безпеки України, яка у минулі часи сяк-так, але залишалася поза поточною політикою. Про суд і прокуратуру нема чого й говорити – вони так само стали ареною міжкланової боротьби, а це аж ніяк не сприяє їхньому авторитетові у суспільстві і збереженню певного професійного рівня. Одне слово, ефективної силової опори у потенційної української «сильної руки» (яким би не було прізвище цієї «руки») сьогодні немає – на лихо чи на щастя як для прихильників такої влади, так і для всієї країни...

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Дивитись коментарі (4)

XS
SM
MD
LG