Доступність посилання

ТОП новини

Прагнення «сильної руки» та українська реальність


Київ – Останнім часом в політичному просторі України знову багато чутно голосів, які ведуть мову про потребу в «сильній руці» та «жорсткій владі», які начебто тільки й здатні вивести державу з кризи. Це ж фіксують соціологічні дослідження: за кілька останніх років відсоток опитаних, які вважають, що «демократія є найбільш бажаним типом державного устрою в Україні», помітно зменшилася, натомість відчутно зросло число тих, хто переконаний, що «за певних обставин авторитарний режим може бути кращим, ніж демократичний» та що «жодна партія в Україні не потрібна», і для кого «не має значення, демократичний режим в країні чи ні».

Коли такі настрої посилювалися у другій половині 1990-х, нічого дивного у тому не було: в Україні якраз розгорнулася широкомасштабна тіньова приватизація (названа в народі «прихватизацією») всього, що тільки можна було, наближеними до тодішньої президентської адміністрації особами. Тож «сильна рука» у масовій свідомості асоціювалася із встановленням соціальної справедливості та приборканням сваволі нуворишів. Сьогодні ж йдеться про відлуння глобальної економічної кризи та суспільну реакцію на політичний хаос у вищих ешелонах української влади. Відтак теж немає нічого дивного й несподіваного у подібних настроях, зважаючи на реальну ситуацію в Україні і навколо неї.

Полишімо на інший раз пошук можливих відповідей на засадниче запитання, яке неодмінно має тут виникнути: а чому пересічні громадяни вважають, що «сильна рука» і «жорстка влада» стане благом саме для них, а не для олігархів і бюрократії? Спробуймо розглянути детальніше начебто суто «технологічну» проблему: а завдяки чому ота сама «рука» стане «сильною»? Які державні чи недержавні структури вона використовуватиме для ефективного управління державою?

Сильна влада – це не обов’язково диктатура


Пересічні громадяни нерідко ототожнюють «сильну руку» з диктатурою. Насправді це не так. Сильною влада може бути організована по-різному: і як тоталітарна диктатура (Муссоліні чи Сталін), і як правління авторитарного лідера (генерал Піночет), і як демократичний політичний режим за певних надзвичайних обставин (скажімо, у добу «нового курсу» Франкліна Рузвельта у США існувала влада, яку українці оцінили б як «сильну»).

За тоталітарної влади всі керівні важелі зосереджуються в руках певної партії, точніше, її вождів, які використовують для контролю за суспільством потужний репресивний апарат та могутню ідеологічну машину. У свою чергу, авторитаризм концентрує державну владу в руках певної групи осіб, яка не претендує на тотальний контроль усіх сфер життя країни, хоча не допускає при цьому політичної конкуренції (такі режими існують нині, скажімо, у ряді арабських країн). Авторитарні лідери керують суспільством, хоч якось озираюсь на закони та громадську думку; тоталітарні вожді діють, не озираючись на писані (нерідко ними ж) закони чи неписані норми.

А тепер про «сильну руку» у режимі консолідованої демократії (згадані вже часи «нового курсу» Франкліна Делано Рузвельта чи перші роки правління уряду Маргарет Тетчер у Великій Британії). Тут завжди поруч із «владою» і «порядком» не менше значення має третій чинник – «свобода», і водночас влада тут для еліти не самоціль, а ефективний інструмент суспільних змін, який здатен на повну міру використати силу закону.

Це означає, що ефективна демократична влада у кризових ситуаціях мусить – у разі потреби – мати у своєму розпорядженні потужні силові структури, бо без них боротьба із зовнішніми та внутрішніми загрозами може вестися хіба що на рівні слів. У США в 1930-х роках, коли там набрала неабиякої сили мафія, коли у центрах великих міст нерідко спалахували перестрілки між бандами ґанґстерів, такою силою стало Федеральне бюро розслідувань. Агенти ФБР (а знайти кілька сотень людей, здатних фахово і самовіддано боротися за свою країну, можна будь-коли) зуміли протиставити організованій злочинності ефективні методи її подолання і знищення.

Чи достатні м’язи в української «сильної руки»?

Навряд чи значне число українських громадян прагне встановлення в державі тоталітарного режиму; настрої свідчать на користь авторитарної влади або консолідованої демократії. Їм здається, що «сильна рука», скажімо, давно б уже розв’язала ситуацію з обов’язковим продажем 50% заробленої валюти українськими експортерами чи зі скасуванням угоди з Кіпром про уникнення подвійного оподаткування, яка в її чинному вигляді є лише прикриттям для вивезення великих сум грошей з України за кордон. Але як практично виглядали б такі дії? Навіть у разі, якби котрась із політичних сил змогла об’єднати навколо себе переважну більшість Верховної Ради та сформувати уряд, ба, навіть якби глава держави належав до цієї політичної сили, то цього ще замало: потрібні відповідні структури, які б реалізували найправильніші рішення за умов шаленої протидії кримінального та олігархічного капіталу, за небажання корумпованої бюрократії діяти на благо всієї держави, а не працювати на власну кишеню. А крім цього, слід – у разі потреби – зупинити радикальні політичні сили різного штибу у їхньому прагненні використати кризовий час задля завоювання нових позицій і генерації хаосу в суспільстві.

Чи має такі ресурси у своєму розпорядженні українська влада?

За часів президентства Леоніда Кучми, здійснюючи тотальний перерозподіл великої власності і перешкоджаючи структуруванню демократичної опозиції, напівавторитарна влада спиралася на Міністерство внутрішніх справ і на Державну податкову адміністрацію. Остання будувалася як потужна силова структура зі своїми озброєними загонами, слідчими службами і навіть місцями попереднього ув’язнення. До справи у разі потреби підключалися й суди, які виносили потрібні президентському оточенню рішення, тримаючи в напрузі не лише дрібний і середній, а й великий бізнес (варто згадати лише справу «Градобанку», організоване «згори» банкрутство банків «Україна» та «Слов’янський», усунення з бізнесової та політичної арени Павла Лазаренка). Іншими словами, була створена достатньо ефективна система сильної влади, але от парадокс – за цієї влади, начебто здатної потенційно впоратися із будь-якими незаконними оборудками, Україна незмінно у всіх рейтингах посідала місця серед найбільш корумпованих держав. А це означає, що за тих часів владна вертикаль з опорою на силові структури і вибудовувалася як знаряддя широкомасштабної корупції в інтересах певного кола осіб.

А ще президентська адміністрація у часи Леоніда Кучми чіпко тримала в руках більшість номінально приватних мас-медіа, використовуючи їх для «промивання мізків» електорату, особливо під час виборчих кампаній.

Часи змінилися, але знаряддя, без яких не може діяти будь-яка сильна влада – хай демократична, хай авторитарна, – залишилися незмінними або стали ще менш ефективними. Корупція, виструнчена навколо єдиного центру, не зникла – її замістила корупція іншого типу, так би мовити, поліцентрична. Значних масштабів набуло рейдерство – тобто загарбання чужої власності під прикриттям судових рішень і з використанням парамілітарних формувань. Армія і флот продовжують втрачати боєздатність, коштів у держави не вистачає ані на новітню техніку, ані на якісну підготовку вояків. А на додачу вищими керівниками силових структур – хай ідеться про «помаранчеві» уряди чи «біло-блакитні» – все частіше стають політики, які не мають ані достатніх спеціальних знань, ані відповідних менеджерських даних. Що ж стосується ЗМІ, то їх у більшості сьогодні контролюють конкуруючі клани, і завдяки цій конкуренції (а не законам) й існує бодай відносна свобода слова.

Процеси розпаду та використання в бізнес-інтересах наразі захопили навіть Службу безпеки України, яка у минулі часи сяк-так, але залишалася поза поточною політикою. Про суд і прокуратуру нема чого й говорити – вони так само стали ареною міжкланової боротьби, а це аж ніяк не сприяє їхньому авторитетові у суспільстві і збереженню певного професійного рівня. Одне слово, ефективної силової опори у потенційної української «сильної руки» (яким би не було прізвище цієї «руки») сьогодні немає – на лихо чи на щастя як для прихильників такої влади, так і для всієї країни...

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • Зображення 16x9

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

XS
SM
MD
LG