Звичайно, можна було б запитати у того ж пана Баррозу, якою б тепер була Європа після страшної розрухи після Другої світової війни, якби не масована економічна допомога Сполучених Штатів і «План Маршалла», котрий спрацював на усі 100 відсотків? Тепер же сита і стабільна європейська спільнота свідомо відмовляє Україні в тому, чого так сама нагально потребувала більше ніж 50 років тому. Складається враження, що старі члени Європейського Союзу чи то бачать в Україні конкурента, чи то просто намагаються з усіх сил підігрувати путінській Росії, від якої європейці й досі досить залежні енергетично.
Вісімнадцять років на роздоріжжі
Усі майже 18 років своєї незалежності Україна ніби перебувала на роздоріжжі між Європою і Росією. І якщо авторові книжки «Україна – не Росія» екс-президенту Леоніду Кучмі вдавалося вміло серфінгувати на політичних хвилях протиріч між європейцями і росіянами, то за часи президентства Віктора Ющенка виникла потреба нарешті остаточно визначитись із тим, чи Україна перестає боротися за право повністю відірватися від «пуповини» імперського тяжіння Москви і погоджується на статус «енної» провінції Російської Федерації та погоджується на умови капітуляції висунутої російським лідером Володимиром Путіним, чи ж все ж шукає реальні шляхи до зближення з Європою. До останньої Україна по праву належить не лише територіально, але й ментально й культурно.
Як, на жаль, виявилося, в України не так вже і багато реальних союзників серед країн, котрі входять до Європейського Союзу. Адже крім Польщі і країн Балтії, інші країни, котрі раніше входили до насильницьки створеного радянського блоку, швидше, є для українців лише ситуаційними, ніж постійними союзниками. Об’єктивно об’єднана Європа грається з вогнем, постійно відштовхуючи Україну від себе і штовхаючи її в зону впливу Росії. Адже, навіть не вдаючись до історичних аналогій, можна спрогнозувати, що вибита з європейської колії Україна в союзі з мілітаристською і авторитарною Росією стане куди більшою, ніж сьогодні, загрозою для тієї ж Німеччини або Франції, уряди котрих нині роблять усе для того, щоб не дати жодного шансу українцям на членство в ЄС.
Таким чином, Україна має на своїх кордонах Росію, яка за часи підконтрольності її Путіну, робить все для того, щоб якнайбільше дестабілізувати політичну й економічну ситуацію в молодій українській державі, та об’єднану Європу, котра всі ці роки грала з українською стороною не зовсім чесну гру «дам-не дам». Ніби й не відштовхуючи Україну остаточно, але й не даючи жодних шансів на європейську інтеграцію. І якби сьогодні в Україні при владі було дійсно патріотичне українське керівництво, то саме це питання визначення України мало б якнайшвидше виноситися на порядок денний. Питання – що робити далі. Адже нині Росія кинула всі сили на те, щоб остаточно дестабілізувати ситуацію в Україні і в подальшому отримати її в якості такого бажаного трофею.
Росія чекає часу «Ч»
Поки керівництво України постійно чубилося між собою, змагаючись з усіх сил за владу та її фінансові дивіденди, російські агенти впливу на українській території робили все можливе, щоб ситуація була розкладена також зсередини. Тому в разі критичної ситуації, спровокованої Кремлем, Україна може опинитися сам на сам із північним ведмедем.
Варто пригадати, що свого часу в СРСР, для підсилення колективізації на селі, були послані на підмогу, так звані двадцятип'ятитисячники, котрі взяли під контроль центру неподатливе селянство. Хто нині може гарантувати, що в аналітичних штабах Кремля не розроблений план швидкого взяття під свій безпосередній контроль адміністративного керування Україною? І що під час настання часу «Ч» в Україну літаками до столиці і обласних центрів, і поїздами через Хутір Михайлівський до районних центів і сільських рад не буде завезена нова (але вже кремлівська) адміністрація, яка б перебрала на себе адміністративну владу і керувалася вже безпосередньо вказівками із Москви?
Якщо підійти до цієї операції відповідально, то Кремлю знадобиться не більше доби для того, щоб перебрати на себе владу над Україною. Що це звучить не зовсім фантастично, доводить той факт, що за часів Радянського Союзу існували списки дублюючих членів діючих райкомів та обкомів партії. Особи, котрі були до них занесені (в разі руйнування партійної структури влади), мали оперативно перебрати на себе владні повноваження.
Сьогодні сформувати органи паралельної влади в Україні для Росії набагато легше, ніж у минулі часи. Адже частково заміну українських органів влади на російські можна здійснити, мобілізуючи не лише кадри, завезені з Російської Федерації, але й залучаючи найбільш надійних і перевірених осіб із «п’ятої колони», котра усі роки української незалежності отримувала фінансове забезпечення для своєї роботи по різних каналах із Москви. Усі ці персонажі майбутнього політичного дійства причаїлися до часу, але можна бути впевненим у тому, що коли поступить команда іззовні, вони будуть швидко введені в потрібну для Кремля гру з Україною.
Чи можна вберегтися Україні від аншлюсу?
Очевидно, що нині спасіння України від російського аншлюсу в руках самих українців. Адже та ймовірна нестабільність, що може виникнути під час президентських виборів (а вони майже збігаються в часі з тим моментом, коли Росія буде гратися з Україною у свою традиційну національну гру – перекривання Україні і Європі газу та намагатися при цьому скинути усю відповідальність за свої шантажистські дії на Україну), і є тим часом «Ч», котрий уже тепер визначений «російськими братами» для того, щоб поставити Україну на коліна.
На жаль, Президент Віктор Ющенко за всі роки свого керування Україною не зробив нічого конкретного для того, щоб відірвати Україну від Росії, зробити її вповні незалежною. Адже людина, яка ідентифікує себе з радянською російською ментальністю, куди комфортніше відчуває себе в «українському» інформаційному і життєвому просторі, ніж патріотично налаштований український громадянин. Ющенко і його команда вибудовували на українських теренах бутафорну Україну. Де муляжі удаваної покірності тих, хто тримає владу в регіонах, замінили реально діючі механізми передачі керування державою зі столичного Києва. По суті й сама нині Україна куди більше нагадує державу-муляж, у якій за позірної наявності владної атрибутики центру кожна із територіальних частин живе відрубним від центру життям. Думаю, що це добре розуміють «кремлівські мрійники», котрі поки що ведуть із Росії масовану «артилерійську» інформаційну атаку на Україну, за якою вони планують дещо інше вторгнення.
Чому ж Європа не дає Україні шансу? Можливо, саме з тієї ж причини, що Україна так само бачиться ними, як держава-муляж. Бо ж про яку остаточну незалежність України може йти мова, коли навіть на рівні топоніміки незалежна українська держава усе ще однією ногою перебуває в УРСР? І до цього часу існують численні вулиці, проспекти і провулки Леніна, не говорячи вже про увічнення пам’яті комуністичних і радянських «видатних» діячів, які приклали руку до знищення української державності і утвердження тоталітаризму в Україні.
Недавно промайнула інформація, що заявку до членства в Європейському Союзі має намір подати Албанія. І можна не сумніватися, що на цьому шляху в албанців куди більше шансів, аніж в України. Адже там давно вже прибрали пам’ятники їхнього тоталітарного минулого. Та й про який історичний європейський вибір України можна говорити сьогодні, коли іноземців, котрі прибувають вперше до української столиці, шокує те, що у центрі європейського міста й досі стоїть пам’ятник Леніну. Людині, котра приклала найбільше зусиль для того, щоб українська незалежність була повалена. То, може, варто розпочати сьогодні шлях України до Європи із того, щоб провести в українській державі остаточне очищення від скверни символів тоталітаризму?
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Вісімнадцять років на роздоріжжі
Усі майже 18 років своєї незалежності Україна ніби перебувала на роздоріжжі між Європою і Росією. І якщо авторові книжки «Україна – не Росія» екс-президенту Леоніду Кучмі вдавалося вміло серфінгувати на політичних хвилях протиріч між європейцями і росіянами, то за часи президентства Віктора Ющенка виникла потреба нарешті остаточно визначитись із тим, чи Україна перестає боротися за право повністю відірватися від «пуповини» імперського тяжіння Москви і погоджується на статус «енної» провінції Російської Федерації та погоджується на умови капітуляції висунутої російським лідером Володимиром Путіним, чи ж все ж шукає реальні шляхи до зближення з Європою. До останньої Україна по праву належить не лише територіально, але й ментально й культурно.
Як, на жаль, виявилося, в України не так вже і багато реальних союзників серед країн, котрі входять до Європейського Союзу. Адже крім Польщі і країн Балтії, інші країни, котрі раніше входили до насильницьки створеного радянського блоку, швидше, є для українців лише ситуаційними, ніж постійними союзниками. Об’єктивно об’єднана Європа грається з вогнем, постійно відштовхуючи Україну від себе і штовхаючи її в зону впливу Росії. Адже, навіть не вдаючись до історичних аналогій, можна спрогнозувати, що вибита з європейської колії Україна в союзі з мілітаристською і авторитарною Росією стане куди більшою, ніж сьогодні, загрозою для тієї ж Німеччини або Франції, уряди котрих нині роблять усе для того, щоб не дати жодного шансу українцям на членство в ЄС.
Таким чином, Україна має на своїх кордонах Росію, яка за часи підконтрольності її Путіну, робить все для того, щоб якнайбільше дестабілізувати політичну й економічну ситуацію в молодій українській державі, та об’єднану Європу, котра всі ці роки грала з українською стороною не зовсім чесну гру «дам-не дам». Ніби й не відштовхуючи Україну остаточно, але й не даючи жодних шансів на європейську інтеграцію. І якби сьогодні в Україні при владі було дійсно патріотичне українське керівництво, то саме це питання визначення України мало б якнайшвидше виноситися на порядок денний. Питання – що робити далі. Адже нині Росія кинула всі сили на те, щоб остаточно дестабілізувати ситуацію в Україні і в подальшому отримати її в якості такого бажаного трофею.
Росія чекає часу «Ч»
Поки керівництво України постійно чубилося між собою, змагаючись з усіх сил за владу та її фінансові дивіденди, російські агенти впливу на українській території робили все можливе, щоб ситуація була розкладена також зсередини. Тому в разі критичної ситуації, спровокованої Кремлем, Україна може опинитися сам на сам із північним ведмедем.
Варто пригадати, що свого часу в СРСР, для підсилення колективізації на селі, були послані на підмогу, так звані двадцятип'ятитисячники, котрі взяли під контроль центру неподатливе селянство. Хто нині може гарантувати, що в аналітичних штабах Кремля не розроблений план швидкого взяття під свій безпосередній контроль адміністративного керування Україною? І що під час настання часу «Ч» в Україну літаками до столиці і обласних центрів, і поїздами через Хутір Михайлівський до районних центів і сільських рад не буде завезена нова (але вже кремлівська) адміністрація, яка б перебрала на себе адміністративну владу і керувалася вже безпосередньо вказівками із Москви?
Якщо підійти до цієї операції відповідально, то Кремлю знадобиться не більше доби для того, щоб перебрати на себе владу над Україною. Що це звучить не зовсім фантастично, доводить той факт, що за часів Радянського Союзу існували списки дублюючих членів діючих райкомів та обкомів партії. Особи, котрі були до них занесені (в разі руйнування партійної структури влади), мали оперативно перебрати на себе владні повноваження.
Сьогодні сформувати органи паралельної влади в Україні для Росії набагато легше, ніж у минулі часи. Адже частково заміну українських органів влади на російські можна здійснити, мобілізуючи не лише кадри, завезені з Російської Федерації, але й залучаючи найбільш надійних і перевірених осіб із «п’ятої колони», котра усі роки української незалежності отримувала фінансове забезпечення для своєї роботи по різних каналах із Москви. Усі ці персонажі майбутнього політичного дійства причаїлися до часу, але можна бути впевненим у тому, що коли поступить команда іззовні, вони будуть швидко введені в потрібну для Кремля гру з Україною.
Чи можна вберегтися Україні від аншлюсу?
Очевидно, що нині спасіння України від російського аншлюсу в руках самих українців. Адже та ймовірна нестабільність, що може виникнути під час президентських виборів (а вони майже збігаються в часі з тим моментом, коли Росія буде гратися з Україною у свою традиційну національну гру – перекривання Україні і Європі газу та намагатися при цьому скинути усю відповідальність за свої шантажистські дії на Україну), і є тим часом «Ч», котрий уже тепер визначений «російськими братами» для того, щоб поставити Україну на коліна.
На жаль, Президент Віктор Ющенко за всі роки свого керування Україною не зробив нічого конкретного для того, щоб відірвати Україну від Росії, зробити її вповні незалежною. Адже людина, яка ідентифікує себе з радянською російською ментальністю, куди комфортніше відчуває себе в «українському» інформаційному і життєвому просторі, ніж патріотично налаштований український громадянин. Ющенко і його команда вибудовували на українських теренах бутафорну Україну. Де муляжі удаваної покірності тих, хто тримає владу в регіонах, замінили реально діючі механізми передачі керування державою зі столичного Києва. По суті й сама нині Україна куди більше нагадує державу-муляж, у якій за позірної наявності владної атрибутики центру кожна із територіальних частин живе відрубним від центру життям. Думаю, що це добре розуміють «кремлівські мрійники», котрі поки що ведуть із Росії масовану «артилерійську» інформаційну атаку на Україну, за якою вони планують дещо інше вторгнення.
Чому ж Європа не дає Україні шансу? Можливо, саме з тієї ж причини, що Україна так само бачиться ними, як держава-муляж. Бо ж про яку остаточну незалежність України може йти мова, коли навіть на рівні топоніміки незалежна українська держава усе ще однією ногою перебуває в УРСР? І до цього часу існують численні вулиці, проспекти і провулки Леніна, не говорячи вже про увічнення пам’яті комуністичних і радянських «видатних» діячів, які приклали руку до знищення української державності і утвердження тоталітаризму в Україні.
Недавно промайнула інформація, що заявку до членства в Європейському Союзі має намір подати Албанія. І можна не сумніватися, що на цьому шляху в албанців куди більше шансів, аніж в України. Адже там давно вже прибрали пам’ятники їхнього тоталітарного минулого. Та й про який історичний європейський вибір України можна говорити сьогодні, коли іноземців, котрі прибувають вперше до української столиці, шокує те, що у центрі європейського міста й досі стоїть пам’ятник Леніну. Людині, котра приклала найбільше зусиль для того, щоб українська незалежність була повалена. То, може, варто розпочати сьогодні шлях України до Європи із того, щоб провести в українській державі остаточне очищення від скверни символів тоталітаризму?
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
