Доступність посилання

18 Листопад 2017, Київ 03:28

Київ – Еволюційні перипетії української влади аж занадто нагадують одну сюжетну лінію досі популярного, хоч і написаного на початку 1960-х, фантастичного роману братів Стругацьких «Понеділок починається в суботу». А саме – розвиток проекту створення експериментальної ідеальної істоти.

На першому етапі вдалося створити істоту, котра усе хоче. При випробуваннях вона зжерла двадцять тонн найдешевших оселедців і луснула, забризкавши усе навколо результатом свого необмеженого «хотіння» та створивши великий об’єм робіт для асенізаторів.

Наступний прототип ідеальної істоти вже не лише усього хотів, а й усе міг. На його випробуваннях в епіцентрі утворилася «чорна діра», що всмоктала всю матерію, а в радіусі кільканадцяти кілометрів у громадян зникли гаманці та інші цінні речі…

Від катастрофи врятувала лише мудрість директора установи, що заборонив випробовувати ідеальну істоту в людному місці і переніс випробовування на військовий полігон. Прогрес у розробці був наявний. Лиш питання – в якому напрямі покращувалась експериментальна істота.

Це ж, власне, питання виникає, коли протягом останнього року йдуть безупинні і практично у форматі реаліті-шоу дебати про перезавантаження та покращення української влади. Від результату діяльності першого варіанту такого перезавантаження – «Кучма-1» не відмилися і досі. Після випробувань прототипу влади «Кучма-2 та його політичні сини і дочки» згорнулося докупи й зникло в «чорній дірі» все рухоме й нерухоме майно, а гаманці та цінні речі громадян здиміли, невідомо куди. Якщо подібний прогрес влади буде продовжуватись, то не факт, що випробування її нового варіанту на військовому полігоні вбереже населення від фатальних наслідків. Щось явно не так у кресленнях проектів усіх варіантів української влади. Щось явно не враховано – від початкового «маємо, що маємо» і до нинішніх «любих друзів» та «маленьких українців».

Якщо розглядати чинники, котрі утворюють сьогоднішнє українське «маємо, що маємо» політикуму і влади, то необхідно відмітити важливість для будь-якого, і особливо державного, управління фактору незбігання зон владних повноважень та зони відповідальності. Власне кажучи, в реальному житті повного збігання не мусить бути майже ніколи. Це, скоріше, виняток, а не правило, бо невелике незбігання цих зон утворює асиметрію, котра й задає динаміку розвитку влади та тієї системи, котрою вона керує. А зміна цих зон має відбивати зміну навколишнього світу та внутрішніх перетворень суспільства і політикуму.

Яскравим прикладом може бути невелике незбігання цих зон, коли зона відповідальності дещо перевищує зону повноважень і це спонукає до розвитку конкретної управлінської системи, до розширення нею своїх повноважень. І цим забезпечується як певна змагальна конкурентність (у невеликій зоні повноважень, що увійшла в суперечність з іншими гілками чи підрозділами влади), так і загальне зростання якості владної структури.

Незбігання зон повноважень і відповідальності

Але це стосується, так би мовити, конструктивного незбігання, котре є природною складовою функціонування будь-якої управлінської структури. В Україні спостерігається зовсім інше: феномен, котрий за чинною класифікацією належить до деструктивного незбігання цих двох зон. А саме, коли якась гілка чи більш дрібна конструкція влади максимально збільшує для себе зону повноважень і максимально зменшує (аж до нуля) зону відповідальності. Саме це ми спостерігаємо упродовж приблизно півтора десятиріччя, а саме - від початку правління Леоніда Кучми, котрий, власне, і почав з того, що йому постійно не вистачало повноважень. При цьому з відповідальністю якось весь час не складалось. Принаймні, з відповідальністю в класичному політичному розумінні, оскільки, якщо ми можемо пригадати, єдиним джерелом і уповноваженим до передачі влади є громадянське суспільство, то саме перед ним кожна з гілок влади, і кожна з адміністрацій України весь час уникала відповідальності.

По-дитячому перекладаючи вину то один на одного, то на якісь зовнішні фарс-мажорні обставини і таке інше. Тим самим класично демонструючи комсомольський принцип радянських часів, котрий гласив: «працюють, як діти, а користуються благами, як зрілі партійці». Його можна перефразовувати так: «українська влада користується всіма владними благами і ресурсами, як зріла влада, а відповідає, як діти».

Як згадувалось вище, це є ознакою деструктиву влади і, власне кажучи, спонукає до виникнення політичного вакууму якраз у тій зоні відповідальності, котру звільняють всі чи частина владних інституцій. І за цим же визначенням, саме ця зона наповнюється хаосом, або ж стає об’єктом зовнішнього управління щодо суспільства і щодо самої влади. Власне, це можна спостерігати, коли на українські незрілі державу та суспільство чиниться тиск їхніми опонентами з всіх можливих точок, як внутрішніх, так і зовнішніх.

Проте, якщо подивитися уважніше і визначити генезу цієї втечі від відповідальності, то можна сказати, що це викликано не лише примітивністю, хитрістю і схильністю до найпростішої форми обману і самообману, а більш серйозними причинами. А саме – класичним незбіганням зони уже згаданої відповідальності із зоною компетентності тієї ж влади. Це, власне, також є відомою ознакою і за умов якісного функціонування влади її зона компетентності має бути набагато ширшою, аніж зона відповідальності і повноважень. У гіршому випадку ледь-ледь не збігатися, і в зовсім поганому – мати набагато вужчий ареал, аніж зона відповідальності. Щодо саме цього в українській владі ситуація є ще набагато гіршою.

Якщо розглянути зону компетентності української влади за однією із загально прийнятих в світі шкал компетентності і дієздатності, наприклад BPI, за котрою будь-яка система, що є на першому (найнижчому) рівні, не може продукувати визначеного наперед результату; та, що є на другому рівні, може створювати наперед визначений результат. Відповідно, влада, що є на третьому щаблі, може вже тим чи іншим чином оптимізувати, хоча б локально, свою діяльність. А та, що є на четвертому рівні, вповні відповідає всім внутрішнім та зовнішнім вимогам. І, нарешті, та влада, що є на п’ятому рівні шкали, не лише є вповні на рівні відповідному всім вимогам внутрішніх потреб та зовнішнього світу, а й випереджає цей рівень, відповідає з випередженням на зовнішні і внутрішні виклики, і, власне, формує зовнішнє середовище своєю діяльністю.

Зрозуміло, що за цією шкалою українська влада є на першому рівні, який ще має назву «хаос». Саме цю назву має вся система сьогоднішнього українського управління і, швидше інтуїтивно, аніж осмислено розуміючи це, українські владоможці повністю стараються зняти з себе реальну відповідальність. Залишивши собі лише повноваження і той солодкий дерибан, котрий проводиться за роки незалежності, починаючи від часів президентства Леоніда Кучми.

Системна та тотальна некомпетентність

Таким чином, перебуваючи на першому, найнижчому з усіх можливих, рівні свого розвитку, українська влада не може себе вести інакше з причини системної та тотальної некомпетентності. Крім того, влада, котра має хоча б якийсь моральний стержень і патріотизм, щонайменше старається вийти хоча б на другий рівень і йти далі – задля того, щоб стати компетентною і спроможною виконувати свої функції. При цьому влада, безперечно мусить чесно та відверто повідомляти своєму джерелу влади і тим, перед ким вона відповідає, цебто суспільству і громаді, про свою некомпетентність і про той проект, за допомогою якого вона має цю некомпетентність подолати.

На жаль, жодна з адміністрацій і жодна з політичних сил, що претендують на роль майбутньої влади, про це не говорять. Вводячи таким чином в оману суспільство і на сьогодні, і на день завтрашній. Між тим, усі будь-які найкращі і щиро патріотичні плани без збігання зон компетентності, відповідальності і повноважень є не більш, ніж фікцією і прожектом, якщо не сказати більше – диверсійною діяльністю з точки зору суспільства і громади.

Відтак, оскільки сьогодні стоїть питання тотальної і радикальної зміни влади, то саме на компетентності майбутньої влади, на збіганні зон її компетентності, повноважень та відповідальності слід акцентувати увагу. Саме ця програма має лежати в основі будь-якої влади в майбутньому і передувати іншим програмам виходу як із внутрішньої, так і зовнішньої кризи: суспільної, політичної та економічної. І робити це необхідно якщо не вчора, то точно вже сьогодні.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Віктор Каспрук

    Політолог, журналіст-міжнародник, публіцист. Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Автор понад 2500 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії. Лауреат премії журналу «Сучасність» та Ліги українських меценатів за 2006 рік за цикл статей, присвячених проблемам внутрішньоукраїнської і світової політики, а також за інтерв’ю із провідними діячами білоруської опозиції.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG