І ось звершилося. У неділю, ба більше, в день великого православного свята – на Трійцю Юлія Тимошенко та Віктор Янукович наввипередки через телебачення повідомили про завершення тривалого процесу створення мегакоаліції повним фіаско. Обидві сторони, попри гучні та бадьорі заяви, в результаті опинилися (вкотре за останні півтора року) у глибоко патовій ситуації. Відверто кажучи, це не є несподіванкою. Дивує інше: як зрілі політики й особливо експерти з їхнього оточення досі не зрозуміли, що саме з ними відбувається. Якщо не розумом, то хоча б за допомогою інтуїції, котрою ці громадяни мали б володіти за означенням.
Виникає два запитання. Перше: чому так довго вовтузилися лідери двох начебто провідних політичних сил України в ситуації, котра не спонукає до відтягування ухвалення рішень? Друге: чому знову обидва лідери та їхні політичні сили опинилися у стратегічному глухому куті?
«Непримиренні партнери»: парний програш
Відповідь на перше запитання оглядачі шукають у складності досягнення домовленостей між двома великою мірою антагоністичних одна одній політичних сил у Верховній Раді. Причому передусім домовленостей щодо розподілу головних фінансових потоків в Україні. Доки психоаналізу пояснюють відтягування остаточних домовленостей недовірою з обох сторін та бажанням сторони іншої «кинути» партнера у найбільш непідходящий момент (як, власне, врешті-решт і сталося). На користь цього припущення свідчать ті компроміси, на котрі схиляли один одного Партія регіонів та БЮТ. Чого лише варта вимога Партії регіонів, котра, за словами самої Юлії Тимошенко, і спричинила до припинення переговорів, – конституційно визначити найменший вік кандидата в президенти України в 50 років. Що в умовах поточного політичного року означає вимогу до майбутнього кандидата мати донецьку прописку і прізвище, ім’я та по батькові не інакше, як Янукович Віктор Федорович. Факт цей красномовно свідчить не лише про рівень довіри між сторонами, а й про рівень конструктивізму перемов.
Проте не виключено, що постійне відтягування остаточного рішення мало в основі й дещо інше, а саме – елементарний блеф, оскільки і ті, й інші вже давно перейшли з галузі політичних шахів і преферансу до звичайного покеру. Де, як відомо, вміння блефувати є головною запорукою успіху. Відтак, кожен очікував, що у супротивника здадуть нерви і він або здасться, або скомпрометує себе якимись непродуманими діями. При цьому кожна зі сторін у глибині душі була впевнена, що час спрацює врешті-решт саме на неї, а не на когось іншого.
Лідер Партії регіонів Віктор Янукович, схоже, саме очікування вважає своєю найбільш виграшною стратегією і має на це вагомі підстави. Що він, власне, й підтвердив 7 червня, вийшовши з переговорів із БЮТ після відвідин чи то Білокам’яної, за одними даними, чи то Секретаріату Президента України,за іншими даними. Адже, як показало багато останніх подій, починаючи принаймні від 2004 року, будь-яка його активність, як публічна, так і закулісна, призводила до цілком зворотних наслідків. Якщо ж говорити про БЮТ, то попри всю активність стосовно розробки різних хитромудрих схем і стратегій, принаймні, на рівні підсвідомості у всіх гравців цього блоку спрацьовує той чинник, що упродовж останнього року практично у всіх тактичних схемах БЮТ програвав урешті-решт (хоча здавалося, що має на виграш всі шанси) опонентам із Банкової. І саме цей факт нині спрацьовує проти цієї політичної сили так само, як боязнь нокауту часто підводить колишнього непереможного боксера після кількох поразок поспіль.
Глухий кут політичних стратегів
Тепер друге питання: чому знову обидва лідери та їхні політичні сили в стратегічному глухому куті? На мій погляд, ані в БЮТ, ані в Партії регіонів до кінця не усвідомили того, що ж дійсно відбулося за останні півтора року, коли їм довелося раз за разом програвати і відступати, як у своєму політичному поступі, так і в боротьбі за електорат. Хоча причина досить проста і, власне, повністю відповідає тій же причині, внаслідок якої український великих бізнес (не кажучи про середній) так легко піддався ударам нинішньої економічної кризи. Адже, на відміну від країн Європи, падіння в Україні обчислюється не десятими долями або кількома відсотками, а десятками відсотків. Причина ця зветься відсутністю стратегічного бачення і стратегічного управління своєю справою, бізнесом чи політикою – немає значення.
Якщо сказати коротко, то за останні півтора року згадані дві політичні сили зіткнулися із командою-опонентом, котрий грає принаймні на два-три рівні вище і який нині виступає на стороні чинного Президента Віктора Ющенка. Відтак, результати гри наперед прогнозовані, звісно, якщо мати засоби до реального прогнозування подій. Враховуючи такий розклад сил, дії БЮТ і Партії регіонів виглядають такою собі простодушною хитрістю, з якою інколи діти пробують обманути дорослих у якихось безневинних чи не зовсім безневинних ситуаціях.
Дедалі більше суспільству стають очевидними невиваженість і політична необґрунтованість рішень по зміні Конституції, розподілу фінансових потоків на користь кланів, загального нехтування як інтересами суспільства в цілому, так і окремих громадян зокрема. Адже планувалося таке попрання громадянських прав та свобод українців, якого не було з часів Йосифа Сталіна.
Важко сказати, чи думають політики з обох сил про тяжкі наслідки, до котрих призведуть їхні рішення, проте з суто технічного боку ці політичні сили копають уже досить глибоку політичну яму для себе. Оскільки їхні дії розгорнулися в той момент, коли довіра до всіх гілок влади упала до небаченого рівня, котрий обчислюється одиницями відсотків, що є не просто тривожним показником, а відбитком того, що вся українська політична формація стоїть на грані катастрофи.
Єдиним виходом зі стратегічного протистояння Партії регіонів та БЮТ із командою Президента можуть стати лише професійні політичні переговори, причому з позицій реального стану – констатації рівня команд обох сторін, що висвітлився за останні півтора року. Альтернатива цьому полягає в подальшому загрузанні політикуму в болоті проблем і втягуванні туди ж суспільства та держави Україна.
Якою є мета «великої гри»?
Займаючись фактично самодискредитацією, БЮТ і Партія регіонів підштовхують як Президента, так і суспільство до вимог не просто розпуску Верховної Ради, а й радикальної зміни усієї політичної системи. У людей уже вривається терпець від спостерігання тієї гри політиків між собою, яка насправді є грою на нервах і на житті всього українського суспільства.
І той факт, що соціум був терплячим протягом дуже довгого часу, свідчить скоріше не про те, що суспільство і надалі буде терпіти подібну наругу, а про те, що в українському суспільстві накопичились достатні сили, щоб сплеск вилився в набагато сильнішу акцію протесту, аніж Помаранчева революція 2004 року. І в набагато радикальніші форми.
У цьому зв’язку не менш цікавою є позиція та діяльність самого Віктора Ющенка та його команди. Видається, що сам чинний Президент наразі абсолютно заспокоївся, окрилений низкою поразок своїх суперників на політичному полі. Але ж на цьому тлі вже традиційно не видно ані реальних спроб, ані навіть підготовки планів реального вирішення навіть не кризових, а паракатастрофічних викликів для української влади. Тим часом розміри падіння ВВП та прогнозоване аналітиками МВФ значне невиконання бюджету – ознаки «завалу» української економіки в штопор. А в умовах згаданої вище довіри до влади з боку суспільства в 1-5% це означає неминучі революційні катаклізми. Гра з опонентами на їхню самодискредитацію без будь-якої власної конструктивної стратегії – те саме, що гратися сірниками на складі вибухівки. Чи ж головна стратегія у Ющенка, так само як і в Партії регіонів-БЮТ, це «якщо не дістанешся мені, тоді не дістанешся нікому»?
Ще один тривожний висновок, котрий мав би стурбувати ту команду, яка так хвацько нині грає на боці Президента, це те, що реально управлінням охоплено 10-15% від того, що необхідно для управління країною навіть у нормальних умовах. Кажучи простіше, люди Президента також не володіють ситуацією в країні на рівні, котрий забезпечує можливість реально відповідати на наявні виклики. Чи, може, і їм цього не треба? Тоді виникає інше питання: чого саме їм в дійсності треба? Знову лише солодкої влади і розподілу фінансів, тільки між собою? Якщо це все, на що вони здатні в «мистецтві можливого», яким традиційно вважають політику, то дуже жаль. В першу чергу Україну, в другу – їх самих.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Виникає два запитання. Перше: чому так довго вовтузилися лідери двох начебто провідних політичних сил України в ситуації, котра не спонукає до відтягування ухвалення рішень? Друге: чому знову обидва лідери та їхні політичні сили опинилися у стратегічному глухому куті?
«Непримиренні партнери»: парний програш
Відповідь на перше запитання оглядачі шукають у складності досягнення домовленостей між двома великою мірою антагоністичних одна одній політичних сил у Верховній Раді. Причому передусім домовленостей щодо розподілу головних фінансових потоків в Україні. Доки психоаналізу пояснюють відтягування остаточних домовленостей недовірою з обох сторін та бажанням сторони іншої «кинути» партнера у найбільш непідходящий момент (як, власне, врешті-решт і сталося). На користь цього припущення свідчать ті компроміси, на котрі схиляли один одного Партія регіонів та БЮТ. Чого лише варта вимога Партії регіонів, котра, за словами самої Юлії Тимошенко, і спричинила до припинення переговорів, – конституційно визначити найменший вік кандидата в президенти України в 50 років. Що в умовах поточного політичного року означає вимогу до майбутнього кандидата мати донецьку прописку і прізвище, ім’я та по батькові не інакше, як Янукович Віктор Федорович. Факт цей красномовно свідчить не лише про рівень довіри між сторонами, а й про рівень конструктивізму перемов.
Проте не виключено, що постійне відтягування остаточного рішення мало в основі й дещо інше, а саме – елементарний блеф, оскільки і ті, й інші вже давно перейшли з галузі політичних шахів і преферансу до звичайного покеру. Де, як відомо, вміння блефувати є головною запорукою успіху. Відтак, кожен очікував, що у супротивника здадуть нерви і він або здасться, або скомпрометує себе якимись непродуманими діями. При цьому кожна зі сторін у глибині душі була впевнена, що час спрацює врешті-решт саме на неї, а не на когось іншого.
Лідер Партії регіонів Віктор Янукович, схоже, саме очікування вважає своєю найбільш виграшною стратегією і має на це вагомі підстави. Що він, власне, й підтвердив 7 червня, вийшовши з переговорів із БЮТ після відвідин чи то Білокам’яної, за одними даними, чи то Секретаріату Президента України,за іншими даними. Адже, як показало багато останніх подій, починаючи принаймні від 2004 року, будь-яка його активність, як публічна, так і закулісна, призводила до цілком зворотних наслідків. Якщо ж говорити про БЮТ, то попри всю активність стосовно розробки різних хитромудрих схем і стратегій, принаймні, на рівні підсвідомості у всіх гравців цього блоку спрацьовує той чинник, що упродовж останнього року практично у всіх тактичних схемах БЮТ програвав урешті-решт (хоча здавалося, що має на виграш всі шанси) опонентам із Банкової. І саме цей факт нині спрацьовує проти цієї політичної сили так само, як боязнь нокауту часто підводить колишнього непереможного боксера після кількох поразок поспіль.
Глухий кут політичних стратегів
Тепер друге питання: чому знову обидва лідери та їхні політичні сили в стратегічному глухому куті? На мій погляд, ані в БЮТ, ані в Партії регіонів до кінця не усвідомили того, що ж дійсно відбулося за останні півтора року, коли їм довелося раз за разом програвати і відступати, як у своєму політичному поступі, так і в боротьбі за електорат. Хоча причина досить проста і, власне, повністю відповідає тій же причині, внаслідок якої український великих бізнес (не кажучи про середній) так легко піддався ударам нинішньої економічної кризи. Адже, на відміну від країн Європи, падіння в Україні обчислюється не десятими долями або кількома відсотками, а десятками відсотків. Причина ця зветься відсутністю стратегічного бачення і стратегічного управління своєю справою, бізнесом чи політикою – немає значення.
Якщо сказати коротко, то за останні півтора року згадані дві політичні сили зіткнулися із командою-опонентом, котрий грає принаймні на два-три рівні вище і який нині виступає на стороні чинного Президента Віктора Ющенка. Відтак, результати гри наперед прогнозовані, звісно, якщо мати засоби до реального прогнозування подій. Враховуючи такий розклад сил, дії БЮТ і Партії регіонів виглядають такою собі простодушною хитрістю, з якою інколи діти пробують обманути дорослих у якихось безневинних чи не зовсім безневинних ситуаціях.
Дедалі більше суспільству стають очевидними невиваженість і політична необґрунтованість рішень по зміні Конституції, розподілу фінансових потоків на користь кланів, загального нехтування як інтересами суспільства в цілому, так і окремих громадян зокрема. Адже планувалося таке попрання громадянських прав та свобод українців, якого не було з часів Йосифа Сталіна.
Важко сказати, чи думають політики з обох сил про тяжкі наслідки, до котрих призведуть їхні рішення, проте з суто технічного боку ці політичні сили копають уже досить глибоку політичну яму для себе. Оскільки їхні дії розгорнулися в той момент, коли довіра до всіх гілок влади упала до небаченого рівня, котрий обчислюється одиницями відсотків, що є не просто тривожним показником, а відбитком того, що вся українська політична формація стоїть на грані катастрофи.
Єдиним виходом зі стратегічного протистояння Партії регіонів та БЮТ із командою Президента можуть стати лише професійні політичні переговори, причому з позицій реального стану – констатації рівня команд обох сторін, що висвітлився за останні півтора року. Альтернатива цьому полягає в подальшому загрузанні політикуму в болоті проблем і втягуванні туди ж суспільства та держави Україна.
Якою є мета «великої гри»?
Займаючись фактично самодискредитацією, БЮТ і Партія регіонів підштовхують як Президента, так і суспільство до вимог не просто розпуску Верховної Ради, а й радикальної зміни усієї політичної системи. У людей уже вривається терпець від спостерігання тієї гри політиків між собою, яка насправді є грою на нервах і на житті всього українського суспільства.
І той факт, що соціум був терплячим протягом дуже довгого часу, свідчить скоріше не про те, що суспільство і надалі буде терпіти подібну наругу, а про те, що в українському суспільстві накопичились достатні сили, щоб сплеск вилився в набагато сильнішу акцію протесту, аніж Помаранчева революція 2004 року. І в набагато радикальніші форми.
У цьому зв’язку не менш цікавою є позиція та діяльність самого Віктора Ющенка та його команди. Видається, що сам чинний Президент наразі абсолютно заспокоївся, окрилений низкою поразок своїх суперників на політичному полі. Але ж на цьому тлі вже традиційно не видно ані реальних спроб, ані навіть підготовки планів реального вирішення навіть не кризових, а паракатастрофічних викликів для української влади. Тим часом розміри падіння ВВП та прогнозоване аналітиками МВФ значне невиконання бюджету – ознаки «завалу» української економіки в штопор. А в умовах згаданої вище довіри до влади з боку суспільства в 1-5% це означає неминучі революційні катаклізми. Гра з опонентами на їхню самодискредитацію без будь-якої власної конструктивної стратегії – те саме, що гратися сірниками на складі вибухівки. Чи ж головна стратегія у Ющенка, так само як і в Партії регіонів-БЮТ, це «якщо не дістанешся мені, тоді не дістанешся нікому»?
Ще один тривожний висновок, котрий мав би стурбувати ту команду, яка так хвацько нині грає на боці Президента, це те, що реально управлінням охоплено 10-15% від того, що необхідно для управління країною навіть у нормальних умовах. Кажучи простіше, люди Президента також не володіють ситуацією в країні на рівні, котрий забезпечує можливість реально відповідати на наявні виклики. Чи, може, і їм цього не треба? Тоді виникає інше питання: чого саме їм в дійсності треба? Знову лише солодкої влади і розподілу фінансів, тільки між собою? Якщо це все, на що вони здатні в «мистецтві можливого», яким традиційно вважають політику, то дуже жаль. В першу чергу Україну, в другу – їх самих.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
