Доступність посилання

19 Листопад 2017, Київ 05:30

Лондон – До новітньої історії України можна підходити з багатьох кутів, але, ймовірно, найдраматичнішою виглядає історія і доля Конституції країни. Адже Конституція як мішень і як жертва має прямий зв’язок із усім українським загалом, жертовність якого є не менш адекватною.

Поєднаність між жертвами особливо відчутно спостерігається, коли суспільство підходить до політично-сейсмічних струсів, які ховаються під далеко не мирним словом – вибори.

Саме тоді народ і його Конституція піддаються черговому експериментові, який складно описати навіть медичною термінологією.

Конституція як ворог

І ось зараз, як тільки лише в повітрі з’явилися чергові хвилі передвиборчого напруження, перше, куди скерували свої зусилля головні політичні хірурги нації – це, звісно, Конституція.

Сценарій вперто повторюється. Навколо Конституції точилися ледве не криваві сутички в 90-х роках. Не менш бурхливі баталії, пов’язані з Конституцією мали місце під час президентських виборів у 2004 році.

На неї і тепер почали точити ножі і зуби теперішні політичні сили. Саме Конституція стає предметом нещадних битв і торговельних змов і замахів.

Так немов би усі нещастя поховані в ній. Усі біди – у недосконалості конституції. Усі хвороби – тому що вона є такою, а не іншою. І якщо, мовляв, зараз її змінити, то усе життя буде ліпшим. Залишається зробити поправку, перестановку – і станеться велике диво...

І політики б’ють себе в груди (чому?), доводячи, що народ від цього лише виграє. А інші політики також б’ють себе в груди (чому саме в груди?) і волають, що народ програє. І ті й інші закликають народ їм вірити.

Конституція як тягар

І над Конституцією нависає чергова сокира. До усього цього можна було б поставитись менш драматично і більш прагматично. Адже чому б і не спробувати інший варіант Конституції, якщо існуючий не дає бажаних результатів. Що погане є в процесі пошуку нових варіантів, нових спроб?

Усе це, звісно, мало б свій глузд і сенс, якби не один вбивчий парадокс. Адже за роки незалежності історія Конституції перетворилася радше на історію її порушень.

Основний закон країни ледве не розчавлений вантажем беззаконь, початок яких ініціювали у Верховній Раді, яка нібито покликана бути на сторожі законодавства.

Конституція як орієнтир для порушень

Лише один, здавалося б, незначний приклад, але він наочно продемонстрував незмінну відданість Верховної Ради ідеї порушень Конституції. Як роками голосували чужими картками, так і досі продовжують це робити на очах у своїх виборців.

Так із невеликих речей створюється велика і безмежна наруга на Основним законом, а це автоматично породжує наругу над кожною людиною, над усім суспільством.

А до якої метаморфози дійшов стан судочинства і доля його виконавців – суддів. Уже навіть школярам відомо, наскільки залежні сьогодні судді, починаючи з районного рівня і закінчуючи членами Верховного і Конституційного Судів.

Якщо за радянської доби суди були підпорядковані державі у вимірах ідеології, то сьогодні крім ідеологічних чинників залежність суддів вимірюється економічними факторами.

Хто сьогодні в Україні всерйоз повірить, що судочинці керуються Основним законом держави? Хто ще в суспільстві залишився переповненим сподіваннями, що держава живе і розвивається завдяки існуючим конституційним нормам.

І є такі, які можуть образитися до глибини душі, якщо почують, що в принципі Конституції в Україні уже давно нема, і що країна існувала і досі існує по суті без Конституції?

Чи не є підтвердженням цьому один простий факт, що і досі держава перебуває під пресом бізнесу, і саме це є одним із найбільших і поки що незмінних антиконституційних базисів України?

Кому Конституція була потрібна? Кому вона потрібна зараз? І чого варті на цій антиконституційній ниві нові пропозиції по так званому вдосконаленню Основного закону України?

(Лондон – Прага – Київ)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
XS
SM
MD
LG