Доступність посилання

22 Листопад 2017, Київ 01:59

Київ – Електорат будь-якої країни, що має претензії називатися демократичною, не любить, коли йому брешуть. Але в різних суспільствах політики по-різному ставляться до такої особливості виборців.

Є країни, де політик, спійманий на публічній брехні, фактично стає вигнанцем із громадського життя і це змушує його шукати собі іншу роботу. Під час президентської виборчої кампанії в США викриття брехні навіть 20-річної давнини може мати для претендента на Білий дім рокові наслідки. Під час з’ясування обставин ліричної історії Біла Клінтона і Моніки Левінські американську громадськість найбільше цікавило не те, що там між ними було, а те, чи не збрехав їхній президент, бо як засвідчили тогочасні події, американці ладні подарувати своїм лідерам радше любовну інтригу (хоча й це дуже не заохочується), ніж брехню.

Українські політики таких проблем і незручностей не мають, через те брешуть багато і охоче, тим більше, що викриття (вельми проблематичне) здебільшого нічим не загрожує. За всі роки незалежності України жоден політичний брехун не був покараний, якщо не говорити про деяких діячів, що пішли з політики через те, що, прийшовши до парламенту в складі «помаранчевої» коаліції, побігли створювати нову коаліцію з Партією регіонів. Але то є виняток, що лише підтверджує загальне правило.

Брехня навколо «ширки»

B Україні брехня стала нормою громадського життя. Брешуть не лише політики, але й високопосадові урядовці. Міністр фінансів може абсолютно щиро доводити, що ніякої девальвації гривні не буде, точно знаючи, що девальвація відбудеться найближчим часом. Якщо не хочеться збуджувати паніку, то принаймні, можна промовчати…

Публічна брехня є віддзеркаленням загальної аморальності політичного класу України. Адже ці люди зробили свої капітали доволі сумнівним способом, часто завдяки розкраданню державного майна, хабарництву, неповерненню кредитів, спекуляції російським газом тощо.

То звідки ж там може взятися честь, порядність і совість?

Погано, що сьогодні в Україні закладаються міцні підвалини традицій, за якими публічна брехня не вважається великою провиною, що є несумісною з присутністю викритої людини в політиці й державній владі. Якщо, приміром, у Південній Кореї президенти, відправляючись у відставку, звертаються до народу й перепрошують за всі свої провини, то в Україні таку сцену не можна собі уявити. Не було прецеденту, щоби хтось із українських діячів покаявся, перепросив за брехню. Це свідчить про велике моральне неблагополуччя в українському суспільстві. Але треба зазначити, що йдеться не лише про верхівку. Широкий загал також не вважає брехню особливо великим гріхом. Ось чому спіймані на брехні українські політики з оптимізмом і впевненістю дивляться у своє майбутнє.

Нещодавно в телеефірі виступала Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко. Дивлячись на публіку феноменально чесними очима, голова уряду запевняла, що вперше чує про абсолютно огидні для неї спроби перенести вибори Президента України до парламенту, про продовження повноважень нинішнього складу Верховної Ради, про якісь обмеження свободи слова. Виявляється, що вона рішуче виступає проти всіх цих ганебних речей і ніколи не збиралася разом із Віктором Януковичем установлювати в Україні дуумвірат Тимошенко-Янукович. Чомусь Юлія Тимошенко переконана, що українці мають дуже погану пам’ять і вже геть не пам’ятають, як лідери БЮТ клялися мало не життям своїх дітей, що жодних переговорів між БЮТ і Партією регіонів немає і бути не може.

Говорити одне, робити друге

Виявляється, що переговори про коаліцію Тимошенко-Янукович доволі інтенсивно тривали протягом півтора року. А як люто представники БЮТ критикували Президента Ющенка за його гіпотетичні контакти із Партією регіонів щодо можливої широкої коаліції! Якщо Юлія Тимошенко справді була і є супротивницею позбавлення українського народу права обирати Президента, якщо вона не схвалювала ідею продовження повноважень Верховної Ради, то що і хто заважали їй сказати про це не тоді, коли «ширка» луснула, а коли з цього приводу лунали схвильовані голоси в суспільстві? Чому тільки тепер, коли Віктор Янукович фактично її зрадив (що також є нормою в нинішній українській політиці), чому лише зараз пані Тимошенко виступила з цілком правильними, але безнадійно спізнілими заявами?

Чи не свідчить це про те, що численні «наклепи» журналістів на Юлію Тимошенко таки мали підстави? А якби коаліція з Януковичем відбулася, то чи почули б ми полум’яні промови Тимошенко про її відданість ідеї суверенітету народу, про неприпустимість для будь-кого увічнювати себе при владі й таке інше? На жаль, пані Тимошенко чомусь не аналізує, що практично всі соціологічні опитування фіксують, що вона має один із найвищих індексів громадської недовіри. І це не тому, що Юлія Володимирівна демонструє акторську бездарність у публічних виступах, радше навпаки, інколи, дивлячись на неї, хочеться заплакати від бурхливих емоцій, що переповнюють душу. Їй хочеться вірити, але проблеми починаються тоді, коли зворушливі фрази виборці починають порівнювати з її конкретними діями. Досі електорат (у тому числі високопосадовий) не може витягнути з Прем'єр-міністра правду про московські газові угоди. Таємницею залишаються також оборудки олігархів із БЮТ із земельними ресурсами, зокрема в Київській області, але чуток про них багато, та й навіть публікацій в пресі.

А ще цікавіше було дивитися на сеанс публічної чесності на 5-му телеканалі, де в програмі Романа Чайки і Мирослави Барчук народні депутати Сергій Міщенко (БЮТ) і Ярослав Сухий (Партія регіонів) щосили запевняли, що ніяких спроб домовлятися про узурпацію влади, про скасування всенародних виборів Президента в процесі переговорів про «широку коаліцію» не було.

Але пани народні депутати явно недооцінили журналістський хист Романа Чайки і Мирослави Барчук, які продемонстрували чесним нардепам кадри з прямою мовою третього учасника «ширки», що не склалася, а саме Володимира Литвина. Спікер Верховної Ради просто і чітко розповів, що йому принесли проект Конституції, узгоджений між БЮТ і Партією регіонів, причому настільки узгоджений, що спікерові сказали: він там не має права виправити жодної коми, тільки може ознайомитися. Як заявив пан Литвин, у проекті Конституції була норма про вибори Президента в парламенті, про продовження повноважень нинішнього складу Верховної Ради тощо.

Народний депутат Ярослав Сухий, геть не зніяковівши, почав бадьоро дискредитувати Литвина та його співробітників, мовляв, а хто приніс спікерові проект, що то були за люди, коли принесли й таке інше… А парламентарій Сергій Міщенко, мабуть, будучи найвищої думки про розумові здібності телеаудиторії, знову «заспівав» нескінчену пісню про відданість Тимошенко ідеалам всенародного обрання глави держави. Але все це одразу ж перестало бути цікавим. Бо все було зрозуміло… Крім незбагненної безсоромності фігурантів українських політичних вистав.

Сумні висновки

Українська політика дуже хвора. Хвора на аморальність, безсоромність, на абсолютну відсутність ідеалів. Українська політика не має чітких переконань, засад, цілей тощо. Все «компенсується» шаленою жагою влади. А влада використовується в ім’я особистого збагачення і подальшої кар’єри, для реалізації рефлексів зоологічного егоїзму. Історія з «ширкою» ще раз це підтверджує. Важко не погодитися з журналістом Володимиром Притулою: «По-перше, вона (історія з «ширкою» – авт.) ще раз засвідчує, що політикам вірити не можна. Хоч би як вони клялися, що не будуть щось там робити, чи не будуть входити до якихось там коаліцій, це абсолютно нічого не означає. Що більш палко вони клянуться, тим ймовірніше, що якщо не зараз, то днів зо три, вони зроблять саме те, чого поклялися не робити».

Напевно, ця публіка побоювалась би так вчиняти, якби українське суспільство було більш принциповим, якби воно не пробачало брехні й нещирості, підступності й зрадливості. Але поки що пробачає. А це надихає політиків на подальші безкарні політичні підлості, на зраду своїх виборців. Найнебезпечніше, що жертвою таких тіньових оборудок продажних політиків може стати Українська держава, як така. Суспільство ще й досі не знає, як обговорювалося створення «ширки» та її наступні кроки під час подорожей Юлії Тимошенко і Віктора Януковича до Москви. Є лише витік інформації про те, що під час його останнього візиту до Москви Янукович радився з довіреним путінським силовиком паном Свєчиним щодо «широкої коаліції».

Недосконалість українського суспільства має своїм проявом нездатність соціуму контролювати своїх політиків та владу. А такий контроль сьогодні й завжди є питанням життя чи смерті України як нації і держави. Суспільство не може й надалі залишатися беззахисною жертвою, мовчазним об’єктом у руках цинічних політиків, котрі звикли вирішувати доленосні для цілого народу питання за його спиною.

Слушно зауважив із цього приводу в інтерв’ю київській газеті «День» знаний політолог і радник глави Львівської обласної державної адміністрації Тарас Возняк: «Нарешті треба зрозуміти, що необхідно шукати механізми забезпечення реалізації тих передвиборних обіцянок, із якими політичні партії йдуть на вибори. Якщо вони кажуть, що не будуть блокуватися зі своїми супротивниками, якщо обіцяють той чи інший розвиток держави, то повинні це реально здійснювати. А насправді вони обіцяють одне, а роблять тільки те, що їм вигідно або взагалі те, що заманеться». Що ж стосується української громадськості, то їй конче треба навчитися ефективно карати політиків і урядовців за публічну брехню. Без такого вміння українська політика й надалі буде смердючим болотом.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Ігор Лосєв

    Доцент кафедри культурології Києво-Могилянської академії, політолог, публіцист, кандидат філософських наук. Член Національної спілки журналістів України

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG