Доступність посилання

ТОП новини
11 Грудень 2018, Київ 00:28

Український конституціоналізм: витоки й уроки


Київ – Останні спроби політиків реформувати конституційний устрій України покликали до життя цілу зливу критичних статей і коментарів експертів. У цих текстах висловлюються як цілком справедливі зауваження на адресу незважених змін Основного Закону, так і вельми абсурдні претензії до українського конституціоналізму. Скажімо, один знаний автор стверджує, що в Україні взагалі зацікавилися конституційними проблемами лише у 1992 році, коли раптом з’ясувалося, що у Європі всі держави мають свої Конституції. Інший наголошує, що держава повинна максимально зменшити число гарантованих людських прав і свобод, бо вона за сьогоднішніх обставин не здатна їх забезпечити. А хтось третій узагалі цілком щиро вихваляє сталінську Конституцію, мовляв, багато в чому вона була більш збалансованою і демократичнішою (!) за сьогоднішню.

Одне слово: новітній конституціоналізм в Україні – це справа, звичайно, важлива і потрібна (бо про недоліки зміненого 2004 року Основного Закону не говорить тільки лінивий), але справа ця нерідко робиться публікою не зовсім компетентною, – і не лише з числа політиків, а й із числа незалежних експертів. Утім, що в цьому дивного, коли донині певні сторінки розвитку українських конституційних ідей залишаються не надто відомими навіть фахівцям, а уроки, винесені з цього розвитку, перебувають поза полем зору переважного числа як політиків, так і аналітиків?

Від шляхетської до загальногромадянської республіки

Український конституціоналізм має тривалу історію та традицію. Більшість українських земель з другої половини XVI століття потрапили до складу Речі Посполитої – шляхетської республіки на чолі з виборним королем, що керував державою разом із Найвищою радою у проміжках між або ж засіданнями Сейму. Останній представляв усю націю – до складу неї тоді включалися тільки вищі суспільні класи; селяни були фактично безправними в політичному сенсі, городяни мали тільки обмежені права на міське самоврядування за Магдебурзьким правом. Постанови Сейму, ухвалені одноголосно (кожен депутат міг накласти вето на будь-яке рішення) і виголошені королем, називалися конституціями.

Але легітимність монарха була слабкою, бо ж його реально обирали лише кількасот депутатів Сейму (хоча номінально право участі у виборах мав кожен шляхтич). Відтак завжди знаходилися гарячі голови, готові сказати – це «не наш» король. Тоді збиралася шляхетсько-магнатська конфедерація, яка або висувала свої вимоги королеві й урядові, або витягала з піхв шаблі, влаштовуючи збройні заколоти – рокоші. Відсутність стабільних законів (із кожним королем укладалася окрема угода, тобто закони писалися під людей) та сваволя регіональних лідерів урешті-решт призвели цю державу до кризи і загибелі наприкінці XVIII століття.

Пилип Орлик
Утім, на українських теренах відбувалися й інші власні політичні процеси. Йдеться про козацтво як спосіб військово-політичної самоорганізації української спільноти. Норми звичаєвого права, якими керувалися козаки при виборах своєї старшини, з гетьманом включно, були кодифіковані в уславленій Конституції Пилипа Орлика. Але ще задовго до неї були здійснені спроби унормування життя Гетьманщини на рівні конституційних норм: хіба не були такими нормами «березневі статті» Богдана Хмельницького, внаслідок яких московський цар в межах України змушений був діяти не як самодержець, а як конституційний монарх? І хіба Гадяцький трактат, біля витоків якого стояли гетьман Іван Виговський та його канцлер Юрій Немирич, не був конституційним документом? Не зійшов на пси український конституціоналізм і після Орлика: хіба не в його річищі спроба останнього гетьмана Кирила Розумовського улаштувати в Гетьманщині правовий лад із шляхетсько-козацьким парламентом – Генеральними зборами?

Масони і Драгоманов: конституційні витоки


Не зникають ідеї конституціоналізму і в добу бездержавності. На початку ХІХ століття конституційні ідеї ширяться серед членів масонських лож України – «З’єднаних Слов’ян» у Києві, «Любові до Істини» в Полтаві та «Вмираючого Сфінкса» в Харкові. Масони Василь Лукашевич, Семен Кочубей, Семен Гамалія, Василь Тарновський та Іван Котляревський розробляли проект звільнення всіх слов’ян від самодержавства, знищення міжнаціональної неприязні і об’єднання слов’янських земель у федеративний союз на чолі з Україною. Свій проект Конституції під назвою «Начерки Конституції Республіки» розробив член Кирило-Мефодіївського братства Георгій Андрузький. Основою держави мала стати самоврядна громада; ці громади об’єднувалися в область, області – в округи, округи – у штати, а штати – у державу. Кожний штат мав би обирати своїх президента і сенат, народ держави обирав би спільного президента і Законодавчі Збори.

Михайло Драгоманов
Найвидатнішим українським конституціоналістом ХІХ століття був Михайло Драгоманов, якому належить проект Статуту «Вільної Спілки», що її мали утворити українці на своїх землях з тим, аби побудувати спільноту асоційованих громад, яка фактично стала б державою українського народу у всеєвропейській федерації таких само асоціацій вільних громад. Під оглядом сьогодення концепція Драгоманова утопічна, але водночас вона гранично демократична, бо ґрунтується на неухильному дотриманні прав людини.

Що ж стосується конституційної думки на західних українських землях, то в ХІХ столітті вона ґрунтувалася на необхідності перетворення імперії Габсбурґів на конституційну монархію (що врешті-решт стало фактом) та на потребі автономізації Галичини й Буковини як українських етнічних земель (що досягнуто не було). При цьому ідея загального виборчого права була реалізована в Австро-Угорщині на початку ХХ століття. А далі і на Заході, і на Сході України виголошується ідея самостійності Української республіки, де реалізовані як політичні, так і соціальні права громадян. Тож у революцію 1917-21 років українські політики створювали свої конституційні документи на основі не тільки кращих світових норм, а й вітчизняних традицій.

Уроки для сьогодення

Далеко не всі з тих ідей та концепцій застаріли сьогодні, скажімо, настанови Драгоманова щодо ролі громади як основи суспільно-політичного життя чи прямий зв’язок кількості парламентаріїв із числом виборців, закріплений у Конституції УНР. А те, що не витримало випробування часом, теж становить чималий інтерес: адже повторюють власні помилки лише несусвітні дурні.

Отож про недоліки й помилки, які виявилися в перебігу розвитку українського конституціоналізму. Скажімо, сьогоднішні інвективи на адресу держави, яка, мовляв, оголошує надто багато непідкріплених реальними можливостями прав і свобод, то тут маємо певний досвід минулого. Адже якщо закони та Конституція УНР проголошували справді нереалістично великі обсяги цих прав і свобод, то Закони про тимчасовий державний устрій України гетьмана Павла Скоропадського надмірно звужували громадянські права та свободи. А на додачу центральна влада фактично виводилася за межі дії законодавчого поля, маючи можливість керувати державою на свій розсуд. Результат добре відомий: масове народне повстання проти влади, оскільки на практиці цей централізм й обмеження свобод пересічних громадян перетворилися на сваволю чиновництва і необмежене право тодішніх олігархів збагачуватися.

З іншого боку, безумовно демократична Конституція УНР не передбачала посади глави держави – його владні функції мав виконувати частково голова парламенту, а частково – весь парламент. Годі й казати, що така позиція – за всієї своєї позірної симпатичності – не відповідала критеріям управлінської ефективності, тому через рік на чолі відновленої УНР став одноосібний лідер – голова Директорії, він же Головний отаман. І в наступних конституційних проектах часів революції посада глави держави вже передбачалася.

Що ж стосується сталінської Конституції СРСР 1936 року (насправді написаної під керівництвом партійного «ліберала» Бухаріна), то вона є яскравим прикладом того, як можна гарно розписати фіктивні громадянські права і свободи, які насправді знешкоджуються глибоко захованою статтею 126, де йшлося про ВКП(б) як про «керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних». Отож усі права і свободи внаслідок цієї конституційної формули перетворювалися виключно на можливість славити мудру партію під її безпосереднім керівництвом. Чи не схожі у чомусь можливості для здійснення прямої демократії надає нещодавно ухвалений Закон про всеукраїнський референдум?

Якщо ж вести мову про недавній період, коли незалежність України була відновлена, то, очевидно, однією з найбільших помилок стала відсутність закріплення ще на початку 1990-х років ролі партій у політичній системі на конституційному рівні. Це дозволило формально безпартійним депутатам та міністрам проводити політику в інтересах щойно виниклих кланів, а затим, коли про партії таки згадали – скуповувати ці партії.

Отож історія українського конституціоналізму звернена не тільки в минуле, а й у майбутнє. Треба тільки вміло прочитати рядки цієї історії.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG