Доступність посилання

20 Листопад 2017, Київ 10:15

Київ – Самозаспокоєність українського керівництва і намагання уряду України набрати якомога більше кредитів іще зовсім не означають, що загроза другого етапу кризи для України повністю минула. І, як показують події, українська еліта досі не розуміє фактичних причин цієї кризи і досі не має довгострокового антикризового сценарію. Чому це так трапилося, інше питання. Може, через недостатні економічні знання тих, хто зачислений нині до реєстру українських еліт, а може, через протистояння цих еліт, які не дозволяють їм знайти прийнятну для них загальну основу і розробку потенційних рішень.

Видається, ця самозаспокоєність дуже нагадує поведінку колишніх радянських партійців вищого рангу в СРСР, коли, завдячуючи їхнім непрофесійним діям, у кінці 1980-х років впала система планування. Вона хоча й неприродно, але була інтегрована в економічне життя, і варто було здійснювати не обвальний, а еволюційний перехід від неї до ринку.

Нерозуміння реальної ситуації – це, в першу чергу, похідні відсутності в українських еліт стратегічних цілей і перспективного бачення, не кажучи вже про те, що короткострокові і середньострокові цілі ставляться ними часто без урахування змін у поточній економічній і соціальній ситуації України.

Біда сьогоднішньої України в тому, що нині всі цілі для українських еліт зводяться автоматично до однієї – перемоги своїх висуванців на президентських виборах. А для деяких із них ці цілі проявляються у викривлених дзеркалах, де чим гіршою буде восени і на початку зими ситуація в Україні, тим більше потенційних шансів на перемогу вони матимуть у підсумку.

Водночас «маленьким українцям» навіюють, що найгірші дні вже позаду, інфляція і падіння виробництва загальмувалися, але при цьому лукаво замовчують те, що, навіть перебуваючи частково інтегрованою до глобальної економічної системи, Україна не зможе уникнути впливів тих негативних економічних процесів, котрі цілком реально можуть постати під час другого етапу кризи, який на перевірку може видатись куди болючішим, ніж етап перший.

І хоча почали подейкувати, що у США і Західній Європі до найгіршого ще не дійшло, але в сусідній Росії вже пішла чергова девальвація рубля. І це, як мінімум, уже само по собі мало б насторожити українських зверхників.

Не виключено, що після закінчення відпусток у громадян України і поточних вакацій в українських можновладців буде в черговий раз девальвована гривня, спочатку до того рівня, до якого її «опустили» на початку весни, а далі усе залежатиме від нагальних виборчих потреб тих, хто нині тримає владу над Україною.

Криза + вибори = великі несподіванки

Звісно, якби в Україні була нормальна політична команда, а не спостерігалось непримиренне протистояння політиків, котрі зовсім не є зацікавленими в тому, щоб щось позитивне для українського народу вийшло у їхніх конкурентів, то шансів успішно подолати другий етап економічної кризи 2009 року було б значно більше. Проте грядущі вибори і наявний розкол у середовищі еліт значно зменшують шанси успішного і менш болісного подолання кризових процесів. Адже криза, накладена на президентські вибори, може призвести до зовсім неочікуваного і непрогнозованого ефекту.

І хоча нинішню кризу часто порівнюють з американською Великою депресією 1929–1933 років, але нинішня міжнародна системна криза за багатьма своїми непередбачуваними параметрами є свого роду явищем унікальним у сучасній історії.

Єдиний спосіб, щоб реально оцінити усі масштаби негативних змін, полягає в тому, щоб детально вивчити усі можливі статистичні дані за кілька попередніх століть. Проте вони здебільшого відсутні, а ті статистичні дані, котрі зібрані за останні декілька десятиліть, дозволяють побачити лише деталі цієї глобальної системної кризи, а не спрогнозувати достеменно її справжній руйнівний масштаб.

Утім, можна навести приклад, котрий наочно вказує на те, що ми живемо в епоху змін, яка відбувається лише раз на два чи три століття. Так, у Bank of England офіційні процентні ставки досягли свого найнижчого рівня (0,5 відсотка) з моменту створення цього поважного інституту в 1694 році, тобто вперше за 315 років.

Водночас можна говорити про те, що нинішня криза здатна змінити ту модель олігархічного капіталізму, котра була прищеплена Україні під час приходу до влади команди Президента Леоніда Кучми. Адже сьогодні ми маємо справу не з просто з фінансовою і економічною кризою, але і з початком глибокої корекції олігархічного капіталізму в Україні.

Вже зараз можна сказати, що значна частина українських олігархів-мільярдерів значно «схудне» за часи економічної стагнації, а деякі мають цілком реальний шанс перетворитися з мільярдерів на простих мільйонерів, що у підсумку має неминуче призвести не тільки до перерозподілу економічних багатств, але і до переформатування українського політичного поля – переформатування таким чином, щоб зменшити ризики диктату величезного олігархічного капіталу на процеси в українському політикумі і соціумі.

Таким чином, якщо світова фінансова криза несе загрози українським олігархічним кланам, то пересічним українським громадянам вона гіпотетично може відкрити певні можливості. Адже якщо диктат мільярдерів в Україні зменшиться, то цим відкриваються певні нові можливості для формування основ громадянського суспільства, які всіляко гальмувались тими силами, котрі вбачали у його розвитку пряму загрозу олігархічній диктатурі, нав’язаній українцям.

Також економічна криза потенційно спроможна підштовхнути українських лідерів та політичну й економічну еліту до перегляду парадигми розвитку української держави (якщо вважати, що до того подібна парадигма взагалі існувала). Криза не дасть можливості можновладцям і надалі тримати у законсервованому вигляді економічну і політичну ситуацію, а вимагатиме задля збереження існування самих же тих еліт таки наважитись на не косметичні, а на справжні економічні і політичні реформи в Україні.

До подібних реформ Україну підштовхуватиме і наявність агресивної сусідки Росії, в котрій уже розробляються концепції того, що криза розширює для Росії сферу історичних можливостей.

Російські експерти вважають: коли процеси в Україні та інших державах СНД відбуваються еволюційним шляхом, то це провокує серйозні обмеження мінливості історії, бо майже не існує багатоваріантності її розвитку. В період же глибокої кризи в світі всі країни (включаючи й Україну) все більше входять в зону невизначеності майбутнього історичного вибору і здатні прийняти й інший вибір.

Росія чатує на Україну, вперто вичікуючи, коли настане слушний для неї момент її найбільшого ослаблення чи часткової некерованості, аби збити її з обраного у 1991 році демократичного прозахідного шляху.

Криза підштовхує суспільство до усвідомленого вибору

Навіть якби нині на чолі України стояло високо професійне і моральне керівництво, і тоді впоратися з майбутнім «сьомим валом» кризи було б дуже і дуже непросто. Але добре відомо, хто волею долі чи історичного непорозуміння опинився біля керма української держави, тому розраховувати на моральність еліт у ставленні до українського народу просто не випадає.

Я не просто так наголосив на проблемі моральності влади. Адже моральний керівник, котрий знає, що він не компетентний у тому чи іншому питанні (і таких прикладів у світовій історії є чимало), може, надавши на це відповідні фінансові ресурси, легко залучити собі для консультацій професіоналів та за їхньою допомогою легко закрити «пробоїну» своєї некомпетенції.

Українська ж влада сформована таким цікавим чином, що залучати до співпраці вона здатна лише «соціально близькі», підгодовані системою кадри, котрі за роки перебування у білявладних колах добре навчилися надимати щоки, з розумним виглядом проголошувати в телекамери банальності і пояснювати, чому вкотре у влади нічого не вийшло, хоча її наміри були такими позитивними і вона так старалася…

Власне, криза підштовхує українське суспільство до цілком усвідомленого вибору: або задуматись над тим, чи закривати «український проект», або почати реально працювати над його справжньою, а не імітативною реалізацією. Адже за роки, котрі проминули після завершення Помаранчевої революції, стало зрозуміло, що ані обидва Віктори, Ющенко і Янукович, ані Юлія Тимошенко не здатні вивести Україну з кризи.

В Україні мають прийти до влади нові лідери, але в жодному разі не ті особи, котрі усі ці роки перебували в запасі на висунення в бюрократично-номенклатурному резерві. Криза не дасть нікому більше можливості імітувати державну роботу, намагаючись перекинути відповідальність за свої недоліки і прорахунки на своїх політичних опонентів. Осінь 2009 року – це час визначатися.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Віктор Каспрук

    Політолог, журналіст-міжнародник, публіцист. Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Автор понад 2500 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії. Лауреат премії журналу «Сучасність» та Ліги українських меценатів за 2006 рік за цикл статей, присвячених проблемам внутрішньоукраїнської і світової політики, а також за інтерв’ю із провідними діячами білоруської опозиції.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG