(Скорочена версія. Повну версію «Вечірньої Свободи» слухайте в аудіозапису)
Ірина Штогрін: Чим більше письменник пише, тим більше у нього небезпеки повторитися.
Давайте розпочнемо з невеликого бліц-опитування.
Ви пишете задля того, щоб прославитися?
Любко Дереш: Ні. Задля того, щоб знайти співбесідників.
- Ви пишете задля того, щоб епатувати тих, хто читає?
- В тому числі і цього, для того, щоб розірвати шаблони якісь.
- Ви пишете задля того, щоб заробити гроші?
- Це теж входить в мої плани.
- Ви пишете задля того, щоб щось сказати?
- І це є найголовніше для мене. Сказати тим людям, з якими я маю порозуміння.
- Любко, я думаю, що це бліц-опитування, можливо, дасть відповідь на ті запитання, які виникають у всіх, хто Ваш читає.
Ви є людиною, про яку багато говорять, але якій вдається досі залишатися загадкою.
- Я думаю, що це пов’язано великою мірою з тим, як функціонує суспільна свідомість. Тобто, вона завжди намагається вхопити персонажа в якесь таке описання, щоби його описати від початку, від того, як він з’являється на публіці, і аж до того, як він поводиться в сім’ї, там якісь його особисті сторони заторкнути.
А я намагаюся завжди залишати своє особисте життя поза рамками того, що я висвітлюю на публіці. І я вважаю, що це правильний хід, тому що я як письменник, як функція, яка спілкується з людьми, яка намагається донести щось, щось глибинне.
А мої особисті справи стосуються виключно мене. І їх розголошувати непотрібно. І це насправді ніякої таємничості і невичерпаності немає. Просто є якась роздільність на оберненість до світу і оберненість всередину себе, там сім’ї і так далі.
- Звідки тоді найбільше приходить натхнення: з тієї сторони, яка залишається в тіні чи, можливо, з цієї відкритості до світу?
- Я думаю, що є ще третя сторона, про яку я не сказав. І третя сторона – це є сторона самотності, коли письменник, я конкретно можу відчувати себе самотнім у цьому світі, і коли є тільки світ і я , тоді я маю нагоду якось ясніше побачити цей світ. Побачити його не так, як хотіли б його бачити мої друзі, бачити моє оточення, наблизитися до того бачення, яким цей світ є насправді.
- Чи не відчуваєте Ви цієї відповідальності, що, можливо, когось, хто відчув у Вас людину, яка може зрозуміти той світ, в якому живе ця людина, або ту пастку, в яку вона потрапила, Ви можете щось таке сказати, а тим самим майже зробити, що допоможе цій людині вирівняти свій стан і піднятися, можливо, там з самого дна на якийсь там нормальний рівень існування і розвитку?
- Зовсім недавно я став її відчувати.
Тобто, раніше в більшості інтерв’ю я казав, що ні, що кожна людина відповідає сама за себе. І я справді досі вважаю, що кожна людина несе відповідальність за свої вчинки. Але в тому числі я несу відповідальність за те, що я пишу.
Тема наркотиків – це не є №1, про що мої твори. Мені здається, що вони зовсім про інше насправді. Я шукаю фрази, які допомагають відкривати тупики.
- Тоді до трохи пітьми.
Це для мене означає більше світла. І у цьому весь Дереш.
Мої опоненти кажуть, що ні, навпаки, якраз Дереш шукає, де більше пітьми, тому що йому здається, що чим більше пітьми, тим більше його читатимуть.
- Я все-таки схиляюся до Вашої точки зору, тому що я вважаю, що хоча й роман називається «Трохи пітьми», насправді він справді заслуговує, щоб я підписував його «Більше світла».
Я вважаю, що чим сильніше згущена пітьма, тим чіткіше зрозуміло, куди ж рухатися від неї, де ж цей напрямок, який принесе порятунок, якийсь катарсис, якесь звільнення.
І моєю ціллю зовсім не є епатування публіки як самоціль. Кожного разу, коли я пишу про якісь темні сторони, я завжди ставлю собі за ціль провести людину через певний катарсис в цьому.
- Щоб був баланс?
- Щоб цей баланс, можливо, переріс із рівноваги, з якогось статичного положення у народження, у рух назовні, у вихід зсередини себе, тому що пітьма насправді – це якесь таке заглиблення в себе, а народження – це те, що повертає людину до світла, а ззовні це завжди світло.
- Бачите як? Тут з цієї теми майже не зійти, тому що ж написано: «Спочатку було слово…»
І коли амбітна людина, відчуваючи в собі якісь потуги, починає писати, і потім це друкується або просто чи в Інтернеті чи книгою, потім це читає багато людей, і цю людину починають впізнавати на вулиці, то від неї вже чекають якогось такого слова, яке може бути оцим ключем, який відкриє якісь двері. І хочете Ви цього чи не хочете, Ви несете цю відповідальність.
Є ще така характеристика… Вас порівнювали з Пелевіним. Пелевін відсторонений від того його героя, це десь щось над тим, що відбувається. Ваші герої включені, вмонтовані в сам сюжет, вони є основними дійовими особами. Як правило, їхніми очима або тими, хто поряд з ними, ми бачимо, як все відбувається.
Коли Ви готуєтеся писати, спочатку приходять герої чи фабула, історія, яку Ви хотіли б розповісти?
- Я би сказав, що спочатку взагалі приходить атмосфера. Тобто, спочатку з’являється певний антураж, де буде відбуватися подія, далі з’являються самі герої, які несуть уже в собі конфлікт.
Коли я розумію місце, і коли я розумію суть конфлікту, я можу побачити, з яких ще місць прийдуть інші герої, або ті герої, яких ми вже побачили, яким було їхнє минуле.
Так воно починає розвиватися. Я починаю наче ниточки якісь такі намацувати в пітьмі і витягувати їх знову ж таки на світло у слова.
Кожного разу завжди зустрічаю той самий процес, що якщо я послідовно витягую цю ниточку, то персонаж виходить, як на мене, вдалим. Якщо я починаю десь губити оцю ниточку, то він починає розлазитися.
І це наштовхує на думку, що персонажі якимсь чином існують поза мною, існують певні сюжети поза мною, певні характери поза мною, тобто певні образи героїв. І взагалі існує якийсь такий цілий простір, який має дотичність до літератури, який існує самостійно від автора. І виходить, що на долю автора просто припадає з тією чи більшою майстерністю витягувати персонажів з тієї пітьми у простір свого твору і там вже їх якось більш-менш гармонійно розміщувати.
- Ви майже дослівно, ну, можливо, трошки іншими словами сказали те, що казав мені Василь Шкляр, відомий український письменник. Він каже: «Та то не від мене залежить, то залежить від того, що там є, чи я зможу розповідати. І дуже часто мені потім здається, що це вже не я пишу, коли я вже почав писати».
Я вже думаю, що, можливо, це є характеристика тих, чиє покликання справді бути письменником.
Але ми зараз дійшли до такого етапу розвитку, що письменником може бути кожен, хто користується Інтернетом…
- Погоджуюся.
- І по суті зараз як і журналістика переживає цей момент, коли вона вже знесена з п’єдесталу. І соціальна журналістика показує, що кожен, хто відзняв щось, що відбувається в житті, або дізнався про щось і тут же про це написав, розповів про це в Інтернеті, він тим самим є журналістом. Вона твориться так само.
Те ж саме з письменником. Ми відкриваємо будь-які чати, ми заходимо у всі можливі форми спілкування і всіх інтернет-журналів, які є. І що ми там бачимо? Там є прекрасні зразки користування словом і викладення думок.
Чи є сенс конкурувати з цим, друкуючи книги, Любко?
- Якщо є сенс конкурувати, то хіба що тільки за гроші. Тому що якщо розглядати це з такої позиції, тоді справді, якщо людині неважлива якась фінансова винагорода за її роботу, її достатньо це опублікувати на своєму блозі, і ті люди, кому це потрібно, вони це знайдуть, там чи за допомогою певної реклами якось зорієнтуються і все станеться.
Так поступив мій товариш Сергій Дацюк, київський філософ і методолог. Він написав книжку настільки складну, що її відмовилися опублікувати практично всі видавництва, до яких він звертався. У результаті він просто зареєстрував свою книгу на предмет авторського права і виклав її в Інтернеті. Вона зараз там висить у повному обсязі. Тобто, це хіт.
- Чи означає це, що Ви погоджуєтеся з тим, що, можливо, книга взагалі як предмет побуту, як це страшно для мого покоління не звучало б, скоро взагалі зникне як така, що в ній зникне потреба?
По великому рахунку потреба у книзі зникає. Тобто, функціонально тексти переносяться вже в Інтернеті повністю, але залишається все рівно та група людей, для яких важливий саме матеріальний носій, щоб зберігалася певна естетика читання: сторінки, книжка, певний друк… Дуже багатьом це поки що близьке. Я думаю, що саме завдяки цим людям книга не зникне…
(Скорочена версія. Повну версію «Вечірньої Свободи» слухайте в аудіозапису)
Ірина Штогрін: Чим більше письменник пише, тим більше у нього небезпеки повторитися.
Давайте розпочнемо з невеликого бліц-опитування.
Ви пишете задля того, щоб прославитися?
Любко Дереш: Ні. Задля того, щоб знайти співбесідників.
- Ви пишете задля того, щоб епатувати тих, хто читає?
- В тому числі і цього, для того, щоб розірвати шаблони якісь.
- Ви пишете задля того, щоб заробити гроші?
- Це теж входить в мої плани.
- Ви пишете задля того, щоб щось сказати?
- І це є найголовніше для мене. Сказати тим людям, з якими я маю порозуміння.
- Любко, я думаю, що це бліц-опитування, можливо, дасть відповідь на ті запитання, які виникають у всіх, хто Ваш читає.
Ви є людиною, про яку багато говорять, але якій вдається досі залишатися загадкою.
- Я думаю, що це пов’язано великою мірою з тим, як функціонує суспільна свідомість. Тобто, вона завжди намагається вхопити персонажа в якесь таке описання, щоби його описати від початку, від того, як він з’являється на публіці, і аж до того, як він поводиться в сім’ї, там якісь його особисті сторони заторкнути.
Любко Дереш: Я намагаюся завжди залишати своє особисте життя поза рамками того, що я висвітлюю на публіці.
А мої особисті справи стосуються виключно мене. І їх розголошувати непотрібно. І це насправді ніякої таємничості і невичерпаності немає. Просто є якась роздільність на оберненість до світу і оберненість всередину себе, там сім’ї і так далі.
- Звідки тоді найбільше приходить натхнення: з тієї сторони, яка залишається в тіні чи, можливо, з цієї відкритості до світу?
- Я думаю, що є ще третя сторона, про яку я не сказав. І третя сторона – це є сторона самотності, коли письменник, я конкретно можу відчувати себе самотнім у цьому світі, і коли є тільки світ і я , тоді я маю нагоду якось ясніше побачити цей світ. Побачити його не так, як хотіли б його бачити мої друзі, бачити моє оточення, наблизитися до того бачення, яким цей світ є насправді.
- Чи не відчуваєте Ви цієї відповідальності, що, можливо, когось, хто відчув у Вас людину, яка може зрозуміти той світ, в якому живе ця людина, або ту пастку, в яку вона потрапила, Ви можете щось таке сказати, а тим самим майже зробити, що допоможе цій людині вирівняти свій стан і піднятися, можливо, там з самого дна на якийсь там нормальний рівень існування і розвитку?
- Зовсім недавно я став її відчувати.
Тобто, раніше в більшості інтерв’ю я казав, що ні, що кожна людина відповідає сама за себе. І я справді досі вважаю, що кожна людина несе відповідальність за свої вчинки. Але в тому числі я несу відповідальність за те, що я пишу.
Тема наркотиків – це не є №1, про що мої твори. Мені здається, що вони зовсім про інше насправді. Я шукаю фрази, які допомагають відкривати тупики.
- Тоді до трохи пітьми.
Це для мене означає більше світла. І у цьому весь Дереш.
Мої опоненти кажуть, що ні, навпаки, якраз Дереш шукає, де більше пітьми, тому що йому здається, що чим більше пітьми, тим більше його читатимуть.
Я вважаю, що чим сильніше згущена пітьма, тим чіткіше зрозуміло, куди ж рухатися від неї, де ж цей напрямок, який принесе порятунок, якийсь катарсис, якесь звільнення.
І моєю ціллю зовсім не є епатування публіки як самоціль. Кожного разу, коли я пишу про якісь темні сторони, я завжди ставлю собі за ціль провести людину через певний катарсис в цьому.
- Щоб був баланс?
- Щоб цей баланс, можливо, переріс із рівноваги, з якогось статичного положення у народження, у рух назовні, у вихід зсередини себе, тому що пітьма насправді – це якесь таке заглиблення в себе, а народження – це те, що повертає людину до світла, а ззовні це завжди світло.
- Бачите як? Тут з цієї теми майже не зійти, тому що ж написано: «Спочатку було слово…»
І коли амбітна людина, відчуваючи в собі якісь потуги, починає писати, і потім це друкується або просто чи в Інтернеті чи книгою, потім це читає багато людей, і цю людину починають впізнавати на вулиці, то від неї вже чекають якогось такого слова, яке може бути оцим ключем, який відкриє якісь двері. І хочете Ви цього чи не хочете, Ви несете цю відповідальність.
Є ще така характеристика… Вас порівнювали з Пелевіним. Пелевін відсторонений від того його героя, це десь щось над тим, що відбувається. Ваші герої включені, вмонтовані в сам сюжет, вони є основними дійовими особами. Як правило, їхніми очима або тими, хто поряд з ними, ми бачимо, як все відбувається.
Коли Ви готуєтеся писати, спочатку приходять герої чи фабула, історія, яку Ви хотіли б розповісти?
- Я би сказав, що спочатку взагалі приходить атмосфера. Тобто, спочатку з’являється певний антураж, де буде відбуватися подія, далі з’являються самі герої, які несуть уже в собі конфлікт.
Коли я розумію місце, і коли я розумію суть конфлікту, я можу побачити, з яких ще місць прийдуть інші герої, або ті герої, яких ми вже побачили, яким було їхнє минуле.
Так воно починає розвиватися. Я починаю наче ниточки якісь такі намацувати в пітьмі і витягувати їх знову ж таки на світло у слова.
Кожного разу завжди зустрічаю той самий процес, що якщо я послідовно витягую цю ниточку, то персонаж виходить, як на мене, вдалим. Якщо я починаю десь губити оцю ниточку, то він починає розлазитися.
- Ви майже дослівно, ну, можливо, трошки іншими словами сказали те, що казав мені Василь Шкляр, відомий український письменник. Він каже: «Та то не від мене залежить, то залежить від того, що там є, чи я зможу розповідати. І дуже часто мені потім здається, що це вже не я пишу, коли я вже почав писати».
Я вже думаю, що, можливо, це є характеристика тих, чиє покликання справді бути письменником.
Але ми зараз дійшли до такого етапу розвитку, що письменником може бути кожен, хто користується Інтернетом…
- Погоджуюся.
- І по суті зараз як і журналістика переживає цей момент, коли вона вже знесена з п’єдесталу. І соціальна журналістика показує, що кожен, хто відзняв щось, що відбувається в житті, або дізнався про щось і тут же про це написав, розповів про це в Інтернеті, він тим самим є журналістом. Вона твориться так само.
Те ж саме з письменником. Ми відкриваємо будь-які чати, ми заходимо у всі можливі форми спілкування і всіх інтернет-журналів, які є. І що ми там бачимо? Там є прекрасні зразки користування словом і викладення думок.
Чи є сенс конкурувати з цим, друкуючи книги, Любко?
- Якщо є сенс конкурувати, то хіба що тільки за гроші. Тому що якщо розглядати це з такої позиції, тоді справді, якщо людині неважлива якась фінансова винагорода за її роботу, її достатньо це опублікувати на своєму блозі, і ті люди, кому це потрібно, вони це знайдуть, там чи за допомогою певної реклами якось зорієнтуються і все станеться.
Так поступив мій товариш Сергій Дацюк, київський філософ і методолог. Він написав книжку настільки складну, що її відмовилися опублікувати практично всі видавництва, до яких він звертався. У результаті він просто зареєстрував свою книгу на предмет авторського права і виклав її в Інтернеті. Вона зараз там висить у повному обсязі. Тобто, це хіт.
- Чи означає це, що Ви погоджуєтеся з тим, що, можливо, книга взагалі як предмет побуту, як це страшно для мого покоління не звучало б, скоро взагалі зникне як така, що в ній зникне потреба?
По великому рахунку потреба у книзі зникає. Тобто, функціонально тексти переносяться вже в Інтернеті повністю, але залишається все рівно та група людей, для яких важливий саме матеріальний носій, щоб зберігалася певна естетика читання: сторінки, книжка, певний друк… Дуже багатьом це поки що близьке. Я думаю, що саме завдяки цим людям книга не зникне…
(Скорочена версія. Повну версію «Вечірньої Свободи» слухайте в аудіозапису)
