Два ювілеї, дві дати, на які нинішня Україна, перманентно заклопотана виборами, пукачівськими арештами й кирилівськими візитами, фестивалями й вакаційними багамами, і ще бозна-чим, навіть не кліпнула оком.
А йдеться про 70-річчя Миколи Холодного й Валерія Іллі. Видатних поетів, чиїми іменами й творчістю будь-яка притомна держава мала б пишатися. Але Україні не до цього. Спитайте, для цікавості, в когось із тих, хто самозванно й нахабно охрестився «українською елітою» (чи то пак, «елітою України»), про ці два прізвища. Впевнений: не відповість ніхто. Бо «еліта» влаштовує полювання на селян, що заблукали на «елітарні» мисливські угіддя, «еліта» дерибанить землі й підприємства, «еліта» «рішає вопроси» в сесійній залі Верховної Ради, вивозячи результати вирішених питань кудись до офшорних зон. А поезія – що з неї взяти? Так, баловство.
Про Холодного я вже писав недавно в «Культ-майдані», тож не буду повторюватися. Нагадаю лишень, що це не просто поет, а символ цілої епохи, символ спротиву й боротьби с якою б уже вона не була, та боротьба. «Минають дні, минають ночі, І ми минаємо потроху, Як передбачення пророчі, Як стріхи в атомну епоху», – писав він ще далекого 1962-го.
Книжку Холодного «Повернення», що недавно побачила світ у видавництві «Факт», звичайно ж, як і все вартісне, в Україні майже не помітили. Поза тим, ось що написав з приводу появи цієї книги, своєрідного «Вибраного» відомий критик Євген Баран: «Іронічність, напівіронічність, часом – неприхований сарказм і сатира, цитатний колаж, соціяльна гострота, трансформація фольклорних мотивів та образів, деміфологізація, поетичний парафраз та алюзія, варіятивність, пародійність, неймовірне імпровізаційне чуття – ці риси поетики Миколи Холодного витворюють із нього предтечу українського постмодерну. З появою цього вибраного стає зрозуміло, що поезія Миколи Холодного видозмінює поетичний канон другої половини ХХ століття»,
Ілля – ще більш загадковий, ще більш екзотичний
Валерій Ілля – постать того ж ряду, що й Холодний. Але ще більш загадковіша, ще більш екзотична. Може, через те, що належав не до «сповідального» поетичного напрямку, не до поетики «прямої мови», а до заглиблених метафористів, умовно згуртованих в так звану «київську школу». За радянських часів Ілля надрукував три невеличкі добірки, однак його поезії не пройшли повз увагу Майстрів: Микола Бажан писав до них передмови, одна з них була надрукована аж через 15 років, а великий Тичина казав, що «це – на віки». На віки чи ні – то вже як Бог дасть, а от чверть століття заборони на друк творів – те автор пережив.
Говорячи про вірші Іллі, хтось називає їх безприкладними, а ще дехто, як заявляє, що дочитати їх до кінця можна лише під страхом розстрілу.
Але найбільше мовчать. І хоча його поезію вивчають у школах та університетах, оглушлива мовчанка є найприкметнішою оцінкою його творчості в нинішньому літературознавстві та критиці. Втім, поетичний надреалістичний голос Валерія Іллі, що
загадково й водночас закономірно проріс із масного чорнозему, даленіє в українському небі і знову вертається, щоб розкошувати в пшеницях і житах. Мовчання ж – то своєрідне тло, на якому ще виразніше проступає напівмістична постать і творчість цього загадкового письменника.
Найцікавіше, що й Спілка письменників аж ніяк не прореагувала на ювілеї чи хоча б річниці смерті двох видатних поетів. Теж, видно, за повсякденними турботами й вереміями щодо спілчанського майна, немає коли. А спілчанська газета, чи то пак, «газета письменників України», «Літературна Україна» – і взагалі припинила видаватися. Подейкують, аж до середини серпня, зі звичної й банальної причини – брак коштів. Ось і виходить, як у відомому вірші того ж таки Холодного:
Прийняли до спілки у столиці,
Коли виріс на могилі клен.
Бо дідам уже нема різниці,
Чи живий, чи мертвий їхній член…
Можна було б і посміхнутися, аби не було так сумно.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
А йдеться про 70-річчя Миколи Холодного й Валерія Іллі. Видатних поетів, чиїми іменами й творчістю будь-яка притомна держава мала б пишатися. Але Україні не до цього. Спитайте, для цікавості, в когось із тих, хто самозванно й нахабно охрестився «українською елітою» (чи то пак, «елітою України»), про ці два прізвища. Впевнений: не відповість ніхто. Бо «еліта» влаштовує полювання на селян, що заблукали на «елітарні» мисливські угіддя, «еліта» дерибанить землі й підприємства, «еліта» «рішає вопроси» в сесійній залі Верховної Ради, вивозячи результати вирішених питань кудись до офшорних зон. А поезія – що з неї взяти? Так, баловство.
Про Холодного я вже писав недавно в «Культ-майдані», тож не буду повторюватися. Нагадаю лишень, що це не просто поет, а символ цілої епохи, символ спротиву й боротьби с якою б уже вона не була, та боротьба. «Минають дні, минають ночі, І ми минаємо потроху, Як передбачення пророчі, Як стріхи в атомну епоху», – писав він ще далекого 1962-го.
Книжку Холодного «Повернення», що недавно побачила світ у видавництві «Факт», звичайно ж, як і все вартісне, в Україні майже не помітили. Поза тим, ось що написав з приводу появи цієї книги, своєрідного «Вибраного» відомий критик Євген Баран: «Іронічність, напівіронічність, часом – неприхований сарказм і сатира, цитатний колаж, соціяльна гострота, трансформація фольклорних мотивів та образів, деміфологізація, поетичний парафраз та алюзія, варіятивність, пародійність, неймовірне імпровізаційне чуття – ці риси поетики Миколи Холодного витворюють із нього предтечу українського постмодерну. З появою цього вибраного стає зрозуміло, що поезія Миколи Холодного видозмінює поетичний канон другої половини ХХ століття»,
Ілля – ще більш загадковий, ще більш екзотичний
Валерій Ілля – постать того ж ряду, що й Холодний. Але ще більш загадковіша, ще більш екзотична. Може, через те, що належав не до «сповідального» поетичного напрямку, не до поетики «прямої мови», а до заглиблених метафористів, умовно згуртованих в так звану «київську школу». За радянських часів Ілля надрукував три невеличкі добірки, однак його поезії не пройшли повз увагу Майстрів: Микола Бажан писав до них передмови, одна з них була надрукована аж через 15 років, а великий Тичина казав, що «це – на віки». На віки чи ні – то вже як Бог дасть, а от чверть століття заборони на друк творів – те автор пережив.
Говорячи про вірші Іллі, хтось називає їх безприкладними, а ще дехто, як заявляє, що дочитати їх до кінця можна лише під страхом розстрілу.
Але найбільше мовчать. І хоча його поезію вивчають у школах та університетах, оглушлива мовчанка є найприкметнішою оцінкою його творчості в нинішньому літературознавстві та критиці. Втім, поетичний надреалістичний голос Валерія Іллі, що
загадково й водночас закономірно проріс із масного чорнозему, даленіє в українському небі і знову вертається, щоб розкошувати в пшеницях і житах. Мовчання ж – то своєрідне тло, на якому ще виразніше проступає напівмістична постать і творчість цього загадкового письменника.
Найцікавіше, що й Спілка письменників аж ніяк не прореагувала на ювілеї чи хоча б річниці смерті двох видатних поетів. Теж, видно, за повсякденними турботами й вереміями щодо спілчанського майна, немає коли. А спілчанська газета, чи то пак, «газета письменників України», «Літературна Україна» – і взагалі припинила видаватися. Подейкують, аж до середини серпня, зі звичної й банальної причини – брак коштів. Ось і виходить, як у відомому вірші того ж таки Холодного:
Прийняли до спілки у столиці,
Коли виріс на могилі клен.
Бо дідам уже нема різниці,
Чи живий, чи мертвий їхній член…
Можна було б і посміхнутися, аби не було так сумно.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
