Доступність посилання

21 Листопад 2017, Київ 20:37

Київ – Від часів древньогрецького софіста Протагора, який вказав, що ніхто не є абсолютно самодостатнім і що люди пов’язані одні з одними взаємним співробітництвом, і до філософів Просвітництва та часів Реформації, а надалі до морального і раціонального імперативів Канта, що в основному окреслили основні системні складові суспільного договору (можна продовжити цей ряд до сьогодення) – здавна і донині суспільний договір як основа сучасного буття держави, суспільства та окремих його складових є тим, без чого по суті не може бути ані держави, ані суспільства, ані економіки. Не дивно, що необхідність укладення в Україні нового суспільного договору стала в навколополітичних колах не лише своєрідною мантрою, а й ідеєю фікс.

Сучасне визначення суспільного договору містить цілу низку інструментальних зрізів і трактувань залежно від конкретних історичних завдань конкретної нації, держави та, відповідно, від конкретної точки зору тих, хто його розглядає. Досить цікаво прослідкувати саму історію українського суспільного договору, вірніше того, що під ним весь час мається на увазі. Народжений як відповідь на невдалий путч ГКЧП 19 серпня 1991 року, український суспільний договір був продовженням перебудовного договору радянських часів (а в певному сенсі і доперебудовного), котрий, якщо сформулювати однією фразою, полягав в тому, що еліта робила вигляд, що керує державою і оплачує народу його роботу, а народ робив вигляд, що працює і сприймає радянське буття як істинне. Перебудовний договір був доповнений кількома тезами, починаючи від того, що все, що не заборонено – дозволено, та закінчуючи де-факто утвердженням суверенності громадян над своїм приватним життям, чого не було за всіх попередніх часів Радянського Союзу.

Український суспільний договір зразка 1991 року фактично був доповнений ще постулатами мирного вирішення соціальних і політичних конфліктів та непоганою і професійною програмою економічного розвитку 1992 року, котра, як відомо, «наказала довго жити». Як, власне, й інші програми, окрім (поки що, принаймні), мирного вирішення соціально-політичних конфліктів.

Але якщо прослідкувати подальшу трансформацію українського суспільного договору, то тут є одна особливість, котра, на мій погляд, безпідставно була обійдена увагою дослідників. Починаючи від перших місяців існування суспільного договору 1991 року, права окремих громадян і суспільства в цілому зменшувались, а права правлячої еліти таким самим чином непомітно поступово збільшувались. Прикладом цього було, скажімо, поступове збільшення податку на самодіяльне населення, підвищення бар’єрів входження в бізнес, політику і інші царини самодіяльності громадян в суспільстві, аж до, на сьогоднішній день, повної герметичності (що визнали всі, в тому числі і владно заангажовані дослідники), політичних, економічних і інших правлячих верств України.

Змова еліт


Власне, ця герметичність і складає один із основних викликів і одну з основних загроз сьогоднішньому українському суспільству, його динаміці і є гальмом для переформатування і укладення нового суспільного договору. Повертаючись до формальних віх переформатування суспільного договору, можна відмітити 1996 рік як вдалу спробу самоорганізації і змови еліт для видання нової Конституції. Змову еліт очолив діючий на той час президент Леонід Кучма. Другу, і як її називають, найцинічнішу змову еліт було укладено 2000 року, котра вилилась в договір про співробітництво між Дніпропетровською і Донецькою областями і фактично розподілила весь політикум, соціум і економіку між елітами цих двох областей. Ситуативно друга змова еліт пожвавила економіку країни – за рахунок зменшення тертя між клановими угрупованнями – та водночас посилила процеси сповзання усієї України до специфічної «донецької» моделі економіки та демократії. І викликала ще одну реакцію на цю змову – Помаранчеву революцію і новий суспільний договір 2004 року. Від якого, втім, на сьогодні мало що залишилося, крім певної свободи слова, більшої за попередні часи.

Але українська еліта, зайнявшись своїми звичними справами, а ще й опинившись перед лицем глобальної кризи, не звернула уваги на те, що Україна увійшла в абсолютно нову епоху. А саме: якщо в попередні роки вся діяльність, як економічна так фактично й інша – культурна і суспільна, здійснювались в рамках процесу аналізу (цебто розкладу того, що було набуто в попередні роки й десятиліття, може й століття), ішло первинне накопичення і розграбування всього суспільного багатства, спрощення культури, науки, освіти та загалом суспільного буття, то наразі цей процес себе вичерпав і є необхідність до переходу в епоху синтезу. Цебто – справжнього творення, що потребує не лише нового проекту, нових концепцій, а й і принципово нових еліт і виконавців. І тут є дуже серйозний виклик, оскільки самі еліти мусять себе і переформатувати, і частково люструвати. Й хоча в частині еліт (в їхньому ядрі) розуміння елементів невідворотності цього процесу існує, але, на мій погляд, не існує уявлення щодо глибини і складності подібного виклику.

Три головні сценарії

На сьогодні є три головних сценарії, в рамках котрих Україна спроможна укласти новий суспільний договір і вийти із мультикризи, котра включає зовнішню фінансово-економічну кризу, низку другорядних внутрішніх криз та глобальну внутрішню кризу переходу від епохи аналізу до епохи синтезу.

Перший сценарій, котрий на сьогодні фактично демонструють усі головні політичні сили, є аналіз консервації. До нього тяжіють як радянсько-анахронічний табір Януковича, так і соціально-сервільний табір БЮТу та національно-консервативний табір Президента Віктора Ющенка. Фактично підходи усіх цих сторін, що призводять до замороження і перечікування кризи з елементами наративно-емерджентного реагування на локальні виклики, веде незворотно до катастрофічно-революційного розв’язання. І тому я впевнений, що консервативні сценарії не будуть реалізовані вповні. Хоча в найближчі півроку саме за ними, найшвидше, і буде протікати перебіг суспільно-політичних подій.

Другий великий сценарій полягає в тому, що українські еліти, усвідомивши всю глибину кризи, ініціюють створення центрів суспільно-політичної й економічної реформації та ініціюють заміщення інституцій і, принаймні, виконавчих еліт на нові еліти, що відповідають епосі синтезу. Але беручи до уваги, що на сьогодні після майже двох десятилітньої епохи аналізу (розпаду) суспільна і передусім ідейно-інтелектуальна складова суспільства сильно ослаблена (особливо в інструментально-інжинірінговому сенсі), а нинішні завдання є принципово відмінними від попередніх, еліти України або ж не встигнуть, або не зуміють мобілізувати усі свої ресурси для виконання цього завдання. Або ж і те і інше вкупі.

Третій великий сценарій полягає в тому, що в процесі вироблення нового суспільного договору, котрий власне в глобальному світі полягає в складенні двох частин – внутрішньої і зовнішньої, орієнтованих на розвиток країни і суспільства в глобальному світі, його укладачі волею-неволею перенесуть частину глобальних викликів, інституцій і повноважень (цебто суверенітету) до сторонніх світових суб’єктів. Тобто: проведуть таке собі новітнє закликання варягів до Руси-України.

Беручи до уваги, що закликання варягів із північного сходу, як показує історія, закінчується не лише крахом проектів, а й і зникненням в домі білизни і столового приладдя, а також безладом у самих східно-північних варягів, швидше всього вектор перенесення інституцій буде переадресовано у західному напрямі до Європи і Сполучених Штатів. Власне кажучи, це цілком вкладається в концепцію входження до Європейського Союзу. Тільки треба зважати, що специфіка подібного входження буде в більш прямому і, можливо, повному перенесенні інституцій до Брюсселя. Особливо беручи до уваги, що нинішні українські інституції, особливо в царині третьої – судової влади, а також в царині правоохоронних органів, взагалі не підлягають реформуванню. А створення нових є неможливим за короткий час, бо потребує настільки великих вкладень, що з цим завданням Україна самостійно швидко впоратись не може.

Беручи до уваги саме ці чинники можна сказати, що третій сценарій є найбільш реалістичний, хоча і не найбільш оптимістичний. Але вибираючи між першим і другим видом суспільно-політичної катастрофи, на мій погляд, варто було б українській еліті сконцентрувати увагу на швидкому і найбільш прийнятному виконанні глобально-інтеграційного третього сценарію. Не забуваючи про те, що всі попередні етапи виконання проекту суспільно-політичного договору залишаються здебільшого за українською стороною. Бо ж в іншому випадку можлива ще й альтернатива всім трьом описаним сценаріям – повний хаос і деструкція, коли розпадеться саме суспільство...

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Віктор Каспрук

    Політолог, журналіст-міжнародник, публіцист. Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Автор понад 2500 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії. Лауреат премії журналу «Сучасність» та Ліги українських меценатів за 2006 рік за цикл статей, присвячених проблемам внутрішньоукраїнської і світової політики, а також за інтерв’ю із провідними діячами білоруської опозиції.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG