Це щось новеньке за формою, але класичне за змістом – пан Медведєв перераховує «гріхи» Віктора Ющенка від бажання вступу до НАТО аж до допомоги зброєю ненависній Грузії і звинувачує саме українського президента в остаточному погіршенні стосунків. І за його усі гріхи забороняє їхати до Києва новому російському послу Михайлу Зурабову
Річниця російсько-грузинської війни і пропагандистська хвиля у російських ЗМІ бере своє – хто під руку підвернеться, той і битий. Однак особа Віктора Ющенка важить для Росії, як бачимо, не менше, аніж особа Міхеїла Саакашвілі, і чому – зрозуміло: Москва не зможе пережити, якщо на наступних президентських виборах в Україні оберуть «не ту персону».
Старі помилки повторюються
Уроки минулого не враховують: навіть найближчі ідеологи Кремля, як наприклад політолог Гліб Павловський, давно визнали, що російська компанія «проштовхування» Віктора Януковича на минулих виборах була катастрофічною помилкою. І не тільки помилкою тактичною – реакція Заходу, але й стратегічною – стало зрозуміло, що для Росії прийнятна політика афганського типу – вважати, що мирно або за допомогою армії можеш схиляти сусідню країну до становища «своєї маріонетки». Те, що афганська компанія закінчилась катастрофою, вже забулося.
Здавалося б, свіжими у пам’яті мають бути історії сучасні: пани Кокойти та Багапш, лідери Південної Осетії та Абхазії – типові маріонетки Москви, що не мають іншої справи, як тягнути гроші з російського бюджету. Але й це у річницю грузинської авантюри повністю вистрибує з голови російських кремлівців.
Важко сказати, як можна у 21 столітті писати такий принизливий лист, де ти фактично звертаєшся до сусіднього народу через голови його президента та парламенту, неприкрито натякуєш, що у разі неслухняності будуть санкції. Де наказуєш, щоб обрали вигідного саме тобі. Важко сказати, як у 21 столітті можна забути просту істину: у сучасному світі «поставити на царювання» неможливо. Народ обирає того, хто найбільше підходить для нього, навіть, якщо той не ангел.
Старі позиції, нова методологія
Видається, що Медведєв забув ще один урок: тиск на сусіда призводить до зворотного результату. Ще не забулась анекдотична історія, як у Москві стояли гасла: «Голосуй за Януковича!» Але, мабуть, забулось, до чого це призвело. Так і тут: треба прослідкувати, як зросте рейтинг пана Ющенка найближчими тижнями.
Звичайно, щоб вимкнути оті гальма здорового глузду, які завжди існують у політиці між сусідами, має бути щось, що дає можливість той глузд втратити. Для Росії це, звичайно, газ і самовпевнення, що кожної миті ти можеш цей кран закрити. Але, знов-таки, історія газових стосунків між Україною та Росією демонструє факт, що так чи інакше, але Україна без газу не залишалась.
Можна ще довго гадати, чому Дмитро Медведєв написав своє відеозвернення, підсиливши холодну війну з сусідом, що і так триває вже не один рік. Але чи варто гадати. Важливо інше: для президента-юриста, людини освіченої, прибічника права, для любителя рок-музики та інтернету такий «лист ненависті» до сусіда є можливим.
Новий сучасний російський президент тримає в руці усім знайому стару сокиру. Тільки, відповідно до нинішньої епохи, вона електронна.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Річниця російсько-грузинської війни і пропагандистська хвиля у російських ЗМІ бере своє – хто під руку підвернеться, той і битий. Однак особа Віктора Ющенка важить для Росії, як бачимо, не менше, аніж особа Міхеїла Саакашвілі, і чому – зрозуміло: Москва не зможе пережити, якщо на наступних президентських виборах в Україні оберуть «не ту персону».
Старі помилки повторюються
Уроки минулого не враховують: навіть найближчі ідеологи Кремля, як наприклад політолог Гліб Павловський, давно визнали, що російська компанія «проштовхування» Віктора Януковича на минулих виборах була катастрофічною помилкою. І не тільки помилкою тактичною – реакція Заходу, але й стратегічною – стало зрозуміло, що для Росії прийнятна політика афганського типу – вважати, що мирно або за допомогою армії можеш схиляти сусідню країну до становища «своєї маріонетки». Те, що афганська компанія закінчилась катастрофою, вже забулося.
Здавалося б, свіжими у пам’яті мають бути історії сучасні: пани Кокойти та Багапш, лідери Південної Осетії та Абхазії – типові маріонетки Москви, що не мають іншої справи, як тягнути гроші з російського бюджету. Але й це у річницю грузинської авантюри повністю вистрибує з голови російських кремлівців.
Важко сказати, як можна у 21 столітті писати такий принизливий лист, де ти фактично звертаєшся до сусіднього народу через голови його президента та парламенту, неприкрито натякуєш, що у разі неслухняності будуть санкції. Де наказуєш, щоб обрали вигідного саме тобі. Важко сказати, як у 21 столітті можна забути просту істину: у сучасному світі «поставити на царювання» неможливо. Народ обирає того, хто найбільше підходить для нього, навіть, якщо той не ангел.
Старі позиції, нова методологія
Видається, що Медведєв забув ще один урок: тиск на сусіда призводить до зворотного результату. Ще не забулась анекдотична історія, як у Москві стояли гасла: «Голосуй за Януковича!» Але, мабуть, забулось, до чого це призвело. Так і тут: треба прослідкувати, як зросте рейтинг пана Ющенка найближчими тижнями.
Звичайно, щоб вимкнути оті гальма здорового глузду, які завжди існують у політиці між сусідами, має бути щось, що дає можливість той глузд втратити. Для Росії це, звичайно, газ і самовпевнення, що кожної миті ти можеш цей кран закрити. Але, знов-таки, історія газових стосунків між Україною та Росією демонструє факт, що так чи інакше, але Україна без газу не залишалась.
Можна ще довго гадати, чому Дмитро Медведєв написав своє відеозвернення, підсиливши холодну війну з сусідом, що і так триває вже не один рік. Але чи варто гадати. Важливо інше: для президента-юриста, людини освіченої, прибічника права, для любителя рок-музики та інтернету такий «лист ненависті» до сусіда є можливим.
Новий сучасний російський президент тримає в руці усім знайому стару сокиру. Тільки, відповідно до нинішньої епохи, вона електронна.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
