Доступність посилання

ТОП новини

Україна – прохідний двір на політичному протязі?


Київ – Той факт, що Україна дедалі більше перетворюється на об’єкт керованої дестабілізації, нині не викликає сумнівів у середовищі поважних політичних оглядачів. Адже йдеться про речі очевидні… Іноземний чинник активно впливає на українську ситуацію, випробовуючи на Україні різноманітні методики штучної руйнації державності, застосовуючи комбінований зовнішній і внутрішній тиск у різних сферах: економічній, політичній, військовій, інформаційній, релігійній, культурній тощо. Зовнішній тиск узгоджується і синхронізується з діями потужної «п’ятої колони» всередині України в особі багатьох політичних партій, депутатів, громадських організацій, місцевого самоврядування в окремих регіонах, телеканалів і газет.

Відсутність будь-якого політичного протистояння «п’ятій колони» з боку української держави протягом 18 років незалежності зробила ці антидержавні сили надзвичайно впливовими і могутніми, здатними надавати велику допомогу Російській Федерації та її спецслужбам у справі деконсолідації, територіальної та ідеологічної фрагментації України.

На жаль, на рівні державної влади України питання про діяльність «п’ятої колони» та про методи її нейтралізації не порушується, в кращому разі неголосно визнається ця прикра обставина. А тим часом український «човен» безжально розгойдують і його амплітуда стає дедалі небезпечнішою.

Уроки літа 2009 року: «мирна» атака з півночі


Літо 2009 року продемонструвало, що кремлівські аналітичні центри активно шукають специфічні методи впливу на Україну, що відрізнялися б від методів тиску на Грузію, але були б не менш ефективними. До цього спонукають такі об’єктивні обставини як національна і регіональна неконсолідованість українського населення (на відміну від Грузії, де грузини демонструють високий рівень єдності як щодо Росії, так і НАТО), неефективність української влади у справі захисту національної безпеки, внутрішнє поборювання в середовищі української верхівки, безконтрольність із боку Києва місцевих еліт і структур самоврядування, відсутність належної реакції офіційного Києва на глибоке втручання Москви в українські справи.

Влітку 2009 року Кремль продемонстрував Україні певні елементи своєї стратегії на українському напрямку. Цю стратегію умовно можна назвати стратегією «мирного вторгнення», коли великі маси російських громадян під різними «гуманітарними» претекстами в’їжджають в Україну для організації гучних пропагандистських акцій, що можуть виступати як прикриття для заходів дестабілізації України: актів громадянської непокори, масових заворушень, сепаратистських дій тощо. Зрештою, для масової антиукраїнської пропаганди і агітації, для провокування виступів проти України. Нинішнє керівництво Російської Федерації навіть не приховує, ба більш, демонструє свою причетність до таких акцій. Зокрема, коли кілька тисяч російських байкерів зібралися здійснити мотокидок в українське місто Севастополь для підтримки Чорноморського флоту Російської Федерації, прем’єр-міністр Росії Володимир Путін особисто благословив цей намір і вручив лідеру російських байкерів пану Залдостонову державний прапор Росії.

Символічно, що в інтерв’ю російським ЗМІ після відвідання українського міста, Залдостонов сказав, що, на його думку, «Севастополь готовий до референдуму про російський статус». Приїзд було організовано цілком у стилі російської «мирної окупації міста»: тисячі мотоциклів під російськими прапорами, потужний медіа-супровід російських і проросійських телеканалів, антиукраїнські гасла і обіцянки «швидкого визволення» з під влади України. Оскільки жодних перепон з українського боку не було, російським байкерам дуже сподобалось визволяти «поневолене населення» і вони виступили з ініціативою (її вже підтримав перший заступник голови міської державної адміністрації Володимир Казарін) створити в севастопольському районі Балаклава постійний російський байкерський центр. Можна уявити, скільки там буде «байкерів» зі складу ФСБ, ГРУ, СЗР та інших російських спеціальних служб. Що ж, це цілком вкладається в стратегію «мирного вторгнення», виступаючи її складовою у вигляді «мирної анексії» українських територій. Поки що «мирної», до настання години «Х»…

Вкладаються в цю стратегію і плани патріарха Кирила і севастопольського міського начальства збудувати в місті «Православний центр» і «Подвір’я Московського патріарха». Є побоювання, що з цими установами може статися те ж саме, що сталося з Домом Москви в Севастополі, коли реальна діяльність абсолютно не збігається з декларованою.

А візит до України Московського патріарха є також елементом цієї стратегії «мирного вторгнення» і «мирного завоювання». Адже в Москві ніхто й не приховував, що про підсумки своєї подорожі Україною Кирило, повернувшись на батьківщину, негайно доповів президентові Російської Федерації Дмитру Медведєву. Якщо пастир відвідував свою паству в Україні, то до чого тут глава російської держави та її верховний головнокомандувач?

Виступаючи на півдні України, патріарх Кирило закликав перетворити український Крим на центр масової прощі російських християн. Що ж, під цим претекстом можна організувати «мирний» похід в Україну 400-500 і більше тисяч російських прочан, фанатичних прихильників Московського патріархату під гаслами «возз’єднання України з Росією». Поміж прочан можна замаскувати потрібну кількість російських козаків, формувань спецпризначення і таке інше. А який необмежений політичний простір виникне для будь-яких провокацій… Для організації масових заворушень, для брутальних дій Російської Федерації «з метою захисту прочан», для «мирного захоплення» українських міст і містечок із вивішуванням прапорів Росії і оголошенням українських територій «зоною слов’янського братства» під двоголовим орлом… Все це буде супроводжуватися істеричним вереском російських ЗМІ стосовно того, що «народ України всупереч націоналістично-проамериканській владі в Києві мріє об’єднатися з братнім російським народом». Це вже було відпрацьовано в 1940 році в Латвії, Литві та Естонії. Тільки тоді говорили про «нестримне бажання естонського, латиського і литовського пролетаріату об’єднатися з братнім робітничим класом Радянського Союзу». Важко уявити, що саме сказав патріарх Кирило президенту Медведєву, але цілком можливо, що щось на кшталт того, що «Україну можна взяти голими руками».

А що ж Україна?

Від цих подій літа 2009 року залишилося враження цілковитої розгубленості й безпорадності українських владних структур. Здавалося, що керівні кола України просто не знають, що робити, як реагувати, як оцінювати те, що сталося. Схоже на те, що всі дії Російської Федерації на теренах України для українського начальства завжди є несподіванкою, на яку воно відповідає розгубленістю, шоком і ступором. Це пояснюється тим, що, здається, ніхто з можновладців системно і заздалегідь про такі події і власну реакцію на них не думає. А прислухатися до думки експертного середовища не є її звичаєм. Крім того, експертне середовище треба наполегливо формувати, вирощувати і фінансувати. Треба вчитися з ним співпрацювати на постійній основі, тоді з’явиться шанс успішно діяти на випередження. До речі, кількість аналітичних центрів України є мінімальною у порівнянні з Росією, не кажучи вже про Європу і США.

Держава не має часу і коштів, а її керівники часто просто не розуміють важливість такої діяльності, а олігархи не цікавляться всім тим, що виходить за межі їх егоїстичних потреб поточного моменту.

Але навіть якби таких центрів було в Україні більше, ніж у Лондоні чи Вашингтоні, все одно влада повинна мати політичну волю і мужність брати на себе відповідальність. Жоден політичний експерт не може замінити собою державного діяча. А літній «мирний наступ» Російської Федерації на Україну – то лише початок, далі буде. І до того продовження необхідно ретельно готуватися вже сьогодні. Російський політикум сприймає візит патріарха Кирила в Україну як своєрідний і успішний політичний прорив. Це неминуче спонукатиме російське керівництво до «мирного реваншу» на президентських виборах в Україні 2010 року за ганебний провал російських планів у 2004 році.

Треба також мати на увазі, що повновладний прем’єр Росії Путін сприймає українські вибори 2004 року як свою особисту поразку. Враховуючи відому світу мстивість цього діяча, слід очікувати російських намагань досягти попередньої мети новими методами, новою тактикою. То ж політичний хід, який можна назвати «мирний напад на Україну», буде використовуватися дуже активно. Поки що жодних варіантів української протидії цьому не помітно. Але ж із російського боку йдеться про намір мирного, без застосування збройної сили, знищення української держави внаслідок її тотальної дестабілізації, порушення порядку державного управління, поширення хаосу і анархії тощо. Українцям ще доведеться на власному гіркому досвіді переконатися в тому, що означає мати відкритий кордон із такою державою, як путінська Росія. Але то дещо віддалена перспектива, нині на порядку денному Кремля взяття під контроль українських президентських виборів.

Мета – не допустити до влади патріотичного і самостійного політика і допомогти перемозі політика маріонеткового типу. В цьому дуже допоможе масований тиск на мізки українського виборця в тому числі й шляхом організації масових походів російських громадян в Україну, масових молитов, усіляких російсько-українських імпрез, конференцій, форумів тощо. Всі ці виклики треба мати на увазі. А стратегічно Україна потребує жорстокішого режиму свого державного кордону, щоб не перетворитися на політичне «Дике поле» часів наїздів усіляких орд на Україну…

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • Зображення 16x9

    Ігор Лосєв

    Кримчанин у дев’ятому поколінні, кандидат філософських наук, політичний оглядач газети «День». Від самого заснування працював у виданнях Кримського півострова, які виходили друком до окупації Криму Росією: був членом редколегії газети ВМСУ «Флот України» і науковим редактором журналу «Морська держава». Є автором кількох книг, серед яких «Історія і теорія світової культури: європейський контекст», «Севастополь – Крим – Україна: хроніка інформаційної оборони», «Azat Qirim чи колонія Москви? Імперський геноцид і кримськотатарська революція» (у співавторстві) й інших.

XS
SM
MD
LG