Доступність посилання

19 Листопад 2017, Київ 05:13

Пакт Молотова-Ріббентропа – нищення Західної України. Історія однієї людини


Степан Пищик

Львів – Пакт Молотова-Ріббентропа 23 серпня 1939 року не лише пошматував кордони Східної Європи, але й понищив, змінив долі мільйонів українців, євреїв, поляків, німців, вірмен, чехів та інших народів, які населяли поліетнічну і поліконфесійну Західну Україну, яка тоді була під пануванням Польщі. 53% працездатного населення цих теренів були знищені, починаючи з осені 1939 року. Доля окремо взятої людини – це весь трагізм історичного минулого 70-річної давнини.

Степан Пищик не є історичною постаттю. Він не впливав на хід історії. Цей чоловік не є героєм документальних фільмів та численних газетних публікацій, не є популярною особою у своєму Стрийському районі і рідному селищі Дашава. Він не герой України і не герой війни. Він отримує пенсію, як і 11 мільйонів українських пенсіонерів, 640 гривень. Цих грошей 87-річному чоловікові вистачає на оплату комунальних послуг та скромні харчі. Степан Пищик вільно говорить українською, російською, польською і німецькою. Щоправда, нема з ким поспілкуватись іноземними мовами. До 77 років ще працював водієм на підприємстві з нафтогазрозвідки.

У 1939 році Степанові Пищику було 17 років, разом із батьками, п’ятьма братами і однією сестрою мешкав в селі на Дрогобиччині. Він був громадянином тоді польської держави, школу закінчив на відмінно. 70 років тому хлопець мріяв стати вчителем.

«Їхали без куска хліба і копійки грошей»

Восени 1941 року 19-річний юнак Степан Пищик повертався з Тернопільщини, дорогою до рідного села. У містечку Ходорів його зупинили німецькі солдати, змусили сісти у машину і через кілька днів потягом вивезли до Німеччини, без жодних пояснень. Його рідні нічого не знали про зникнення Степана.

«Все, що ми мали, у нас відібрали, ще нам дали кулаком по вуху. Вагон закрили і поїзд рушив. Ми поїхали без куска хліба і без копійки грошей. Я опинився в Німеччині. Тут були дівчата з Івано-Франківська і Польщі», – пригадує Степан Пищик .

Він допомагав німцеві по господарству і заробляв 4 марки за місяць. У Німеччині його називали поляком, бо мовляв у Львові мешкають одні поляки. А повірили, що він українець, коли з дому у 1943 році надіслали метрику про народження. Тоді ж, після вироблення «аусвайса», його забрали працювати на завод із виготовлення літаків. Німецький господар був дуже фаховим майстром і доброю та чуйною людиною.

У квітні 1945 року, коли у Німеччину увійшли радянські війська, у Степана не було іншого виходу, як погодитись йти служити солдатом у Червону армію.

«Нас трохи навчили тримати зброю і одразу на фронт, – каже він. – Я попав в український перший фронт, шосту гвардійську дивізію, 51 піхотний полк. Що я мав робити, я мусів йти.

Вдома Степан Пищик побачив трагедію

Після «золотого вересня» 1939 року розпочалися репресії проти населення Західної України:
– Із грудня 1939 року до березня 1940-го – депортовано 137 тисяч осіб.
– Із 1940 року до березня 1941-го – із західних областей України і Білорусі НКВС депортувало 1мільйон 137 тисяч 170 осіб.
– Із березня 1941 до червня 1941-го – виселили ще 528 тисяч людей.
– Наступна хвиля репресій почалась із 1944 року.
Чимало людей втікали з Німеччини на захід, зокрема у США. Була така можливість і в Степана. У Німеччині, вже будучи радянським солдатом, він подружився і спілкувався з американським солдатом, який був народжений у США, мати якого була полькою. Вояк від’їжджав на місяць у відпустку до США і кликав зі собою українського колегу.

«А він мені каже: знаєш, колего, кидай зброю і гайда зі мною. Я знав, що американці і радянська армія були союзники, то не штука була втекти. Нас попередили, якщо втечемо, то трибунал і куля. Я побоявся», – зазначає Степан Пищик.

У 1946 році він демобілізувався з Німеччини, але не знав, яке горе застане вдома, що напередодні його повернення 17 листопада на їхньому подвір’ї енкаведисти застрелили його маму і 22-річну сестру Ганну, яка була зв’язковою УПА, а ще раніше у 1944 році на гранаті підірвались два його рідні брати.

«Мама варила їсти, а сестра носила українським повстанцям. Як багато людей було вбито. Ніхто так багато не винищив народу як Сталін і комуністи. Скільки народу винищили вони на Україні, що вони наробили…», – зауважує Степан Пищик.

Він не знає як оцінити усі ті події, які відбулись у його житті з історичної точки зору та чи варто це робити і когось засуджувати. Але знає, що після 1939 року мешканці Західної України стали гарматним м’ясом як для радянських, так і нацистських окупантів. А ще він часто повторює, що тварина тварині ніколи не зробить такого зла, як людина людині.

(Львів – Київ – Прага)

Коментар Миколи Литвина, доктора історичних наук, професора, керівника Центру дослідження українсько-польських відносин Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України.

Що сталося з Західною Україною восени 1939 року? Що це було –окупація, возз’єднання чи приєднання?

З точки зору міжнародного права – це однозначно була окупація. З точки зору національних інтересів українського народу – возз’єднання народу після століть бездержавності. З точки зору тогочасних радянських документів – приєднання, нарощування території сталінської імперії.

Чим став «золотий вересень» 1939 року, загалом радянська займанщина, для наших земляків?

По-перше, ми позбулися набутої віками власності: підприємств, крамниць, кооперативів, того, що розвивалося поколіннями.

По-друге, селян почали відривати від землі, створювати комуни і колгоспи, по суті, людей відучили працювати на землі.

По-третє, позбавили людей громадянських прав. Восени 1939 року ліквідовані культурні масові товариства, які прививали національний дух, повертали історію. У 1940 зліквідували наукове товариство Шевченка.

Людей почали відривати від національного коріння. На зміну польським школам почали запроваджувати російське шкільництво. Нав’язали радянську ментальність.

Поліконфесійність почали замінювати на єдину православну російську церкву, з’явились радянські плакати, свята і так далі.

Були й позитиви і про них теж треба сказати. Вперше за багато століть об’єднався наш національний організм, той організм, який в роки Другої світової війни об’єднав свої зусилля в лавах повстанської армії довго намагався протистояти двом режимам – червоному і чорному, відстоював свої права.

Вересень значив для нас темні сторінки і водночас дав певний оптимізм і наснагу до подальшого державотворення. Такі суперечливі і складні були сторінки історії 1939 року.
  • 16x9 Image

    Галина Терещук

    В ефірі Радіо Свобода з 2000 року. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Франка. Має досвід роботи на телебаченні і в газеті.

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG