Доступність посилання

20 Листопад 2017, Київ 06:11

Гості Свободи: Юрій Шукевич, голова асоціації директорів шкіл, директор фінансового ліцею і Людмила Паращенко, директор ліцею бізнесу

(Скорочена версія. Повну версію «Вашої Свободи» слухайте в аудіозапису)

Ірина Штогрін: Брати Капранови, відомі українські видавці та письменники, розповіли напередодні 1 вересня, що лише рік вчили у школі українську літературу і тому, власне, не втратили любові до цього предмету.

А мені здається, що їм просто не пощастило з учителем.

Пані Людмило, що Ви думаєте?


Людмила Паращенко: Але ми бачимо результат.

Я думаю, що того, чого не дала вчителька чи школа, брати Капранови взяли самі. Тому що на сьогоднішній день є така дилема: роль вчителя як пріоритетного носія знань і носія інформація, а з іншого боку, величезна кількість інших джерел інформації.

І на сьогоднішній день є актуальним не лише освіта, але й самоосвіта. Тому у нас є гарний приклад самоосвіти. І на сьогоднішній день питання самоосвіти також потребує уваги педагогів.

- Пане Юрію, наскільки вагомою є роль учителя у проблемі становлення бажання вчитися самому?

Юрій Шукевич: Роль вчителя величезна, але чим менша дитина, тим більша роль сім’ї.
Юрій Шукевич:
Тут важко сперечатися. Роль вчителя величезна, але, по-перше, давайте не будемо применшувати роль сім’ї, яка виховує, орієнтує, чим менша дитина, тим більша, мені здається, роль сім’ї.

По-друге, ми маємо потужний вплив соціуму. Це ЗМІ такі, які є в Україні. Це товариші у дворі, будинку.

Але ось пани Капранови сказали про щось. Я вам приведу приклад, який, може, буде цікавий. Вони вчать своїх дітей у Фінансовому ліцеї, де я працюю директором. І скільки я їх пам’ятаю, бо ми вже трьох випустили Капранових - Оксану цього літа, то вони завжди не задоволені чимось у Фінансовому ліцеї, все їм щось не подобається...

Але коли я вже багато разів казав, що у Києві 500 шкіл, давайте знайдемо кращу, то він сказав: ні, ви будете вчити тут.

- Розумієте, це така проблема – вона вічна. Завжди були батьки, котрі казали, що от вчитель щось не навчив, і завжди були вчителі, які казали: а батьки не довиховали.

А проблема зовсім в іншому. І вона набагато глобальніша.

Для початку давайте сформулюємо, як, на Вашу думку, ви ж люди досвідчені, змінився рівень українських вчителів, українських педагогів протягом років незалежності України?


Людмила Паращенко: Я почала б не стільки з рівня, скільки з ролі і функції вчителя. А вона за ці роки дійсно дуже змінилася, тому що раніше вчитель був беззаперечний авторитет і по суті єдине правдиве джерело, до якого дослухалися родина, суспільство і дитина.

На сьогоднішній день і наше життя, яке стрімко змінюється, і наші обставини економічні, соціальні, культурні привели до того, як сказав мій колега Юрій, що впливає дуже багато різних чинників.

І тепер вчитель має змінити своє значення – з єдиноправильного носія до гіда, провідника дитини у світі знань, до певного якщо не майстра, то тренера, який допомагає дитині опанувати певні навички роботи з альтернативними джерелами, не втопитися в цьому морі різного, іноді взаємовиключаючого, і вчитель має стати більше помічником, стати в діалог зі своїм учнем, а не тримати монолог перед класом і шкільною дошкою.

- Щоб стати помічником, то це треба, щоб тобі довіряли.

Пане Юрію, як Ви охарактеризуєте ту тенденцію і ті метаморфози, які відбулися з українським учителем протягом років незалежності?


Юрій Шукевич: Я спостерігаю, умовно, три категорії вчителів.

Перша – це сьогоднішні пенсіонери, які змушені працювати в школах, тому що пенсія їхня не дозволяє жити, проживати. І вони дотягують до 65, 70 і, можливо, більше років у школі. Значна частина з них вже не може опанувати сучасні педагогічні технології. І, можливо, вони вже професійно вигоріли…

- Але давайте скажемо правду. Серед них є такі (можливо, їх дуже мало), що це просто золотий генофонд учительства.


Юрій Шукевич: Абсолютно точно. У мене працює вчителька зарубіжної літератури в школі Георгієва, Аліна Костянтинівна, якій 72 роки. Я просто у захваті.

- Моляться батьки і вчителі, і адміністрація шкіл. І тільки просять: будь ласка, не йдіть на пенсію, залишіться.

Юрій Шукевич: Так.

Єдине, що не потрібно їй пропонувати, можливо, тими технологіями, якими вона не володіє... Вона володіє своїми неповторними засобами взаємодії з учнями.

Друга категорія – це молоді випускники педагогічних університетів, які прагматичні, які, як правило, бажають знати своє майбутнє, але в якісь мірі окрашені романтикою своєї професії. Тут є важка боротьба (погане слово, я іншого не знайшов) за цього вчителя, бо якщо він не знайде своє місце в школі, то він піде в інше місце працювати.

– Оце протистояння з тими, хто сидить за партами, і з дорогим колективом колег...

Людмила Паращенко: І не лише з цим.

Давайте не забувати про те, що зарплата молодого вчителя надзвичайно низька і йому потрібно протистояти ще економічним реаліям життя. Йому потрібно гарно виглядати, йому потрібно багато читати, йому потрібно бути в курсі культурних подій. А якщо в нього є ще якась симпатія, потрібні кошти і на це. А вчительської зарплати немає, не вистачає абсолютно. І так чи інакше вони змушені шукати або приробіток, або повністю змінювати своє місце роботи.

- Вчитель зараз отримує неналежне фінансування… Ваша думка така сама, пане Юрію?

Юрій Шукевич: Починаючий вчитель навіть з муніципальною доплатою 20% в Києві… має чистими десь щось тисячу гривень на ставку.
Юрій Шукевич:
Звичайно. Бо починаючий вчитель навіть з муніципальною доплатою 20% в Києві…

- Мова йде про столицю?

Юрій Шукевич:
Так, про столицю.

А що в регіонах? Там може бути все, що завгодно. У тому числі й несвоєчасні виплати зарплати. Він має чистими десь щось тисячу гривень на ставку.

Це абсолютно недопустимо для Києва. І це одна з причин, чому порушується гендерне співвідношення між вчителями. Тобто, в школу йдуть переважно жінки молоді.

- Чи впливає на цей процес те, що люди, які приходять після педагогічних вузів, є все-таки не тими людьми, яких Ви хотіли б бачити керівниками навчальних закладів?

Людмила Паращенко: Якщо приходить людина молода, але недосвідчена і хоче стати справжнім вчителем, завжди в будь-якому колективі знайдеться той, хто допоможе таким стати.

Проблема в тому, що часом молоді вчителі, випускники педагогічних вузів, розглядають школу апріорі як такий трамплін для зміни своєї життєвої траєкторії.

Але я хочу сказати, що їм буває дуже важко в педагогічних колективах саме з огляду на те, що ставка – це 18 годин. Часом у невеликих малокомплектних школах, яких у нас в Україні, на жаль, більшість, годин не вистачає, їх розбирають ті, хто вже має і авторитет, і, як Ви кажете, «батьки на них моляться», і таку молоду людину не завжди в колективі педагогічному й приголублять.

Тому це завжди зростання кожного молодого спеціаліста. Це спільна праця і його, його мотивація, і педагогічного колективу, і адміністрації школи...

- Ось основні претензії, які озвучують батьки. Я їх зібрала з різних сайтів, з розмов. Вони звучать так.

Некомпетентність. Тобто, вчитель, як правило, йдеться про молодого вчителя, який прийшов, або про людину, яка вже давно пропрацювала, але чомусь не набула необхідних навичок, які відповідали б сучасним вимогам.

Далі – байдужість. І відсутність навичок правильного спілкування з дітьми.

Що можна сказати, коли у класі сидить 30, а то й більше дітей, всі вони надзвичайно талановиті, рухливі і веселі – і тільки той, хто їх любить, тільки той, хто бачить у кожному розумну істоту, яка хоче розвиватися, тільки той, хто впевнений у своїх знаннях, хто готовий виходити кожного разу з ними як на двобій, на ринг, захоплювати їх, брати у полон своєї любові до предмету, який він викладає, може перемагати у цій боротьбі?


Людмила Паращенко: Але йому відразу підскубують крила.

- Чим?

Людмила Паращенко: Навчальними програмами, які жорстко регламентують його творчість, формами роботи і контролю, які він має застосовувати до цих дій. І з часом ця творчість може розтанути, як туман на яскравому сонці.
Людмила Паращенко: На майстерність наших педагогів і на рівень їхньої роботи дуже впливають певні обмеження, які накладає Міністерство освіти.

Я хотіла б сказати, що на майстерність наших педагогів і на рівень їхньої роботи дуже впливають певні обмеження, які накладає Міністерство освіти і взагалі традиційна шкільна практика.

Ми вже багато говоримо про те, що має бути більше довіри до педагога, до того, що він робить у класі, до того, як він робить у класі, коли за партами сидять 30 абсолютно не схожих, різних за темпераментом, різних за рівнем сприйняття інформації дітей, з якими треба працювати. Диференційований, по-різному. А, на жаль, і режим уроку, і звітність за уроком, і форми контролю уроку мають бути дотримані, ті, які пропонує нам міністерство.

- Пане Юрію, як Ви бачите, що з випускниками, які до вас приходять? Які знання дають педагогічні вузи?

Юрій Шукевич: По-перше, відбір у педагогічні вузи – система ця не є досконалою. З деяких причин.
Юрій Шукевич: Престиж педагогічної професії зараз опустився, як кажуть в народі, нижче плінтуса.

В педагогічні вузи дуже часто йдуть ті, хто не вийшли фейсом для того, щоб вступити в економічні, правничі чи інші спеціальності.

Вона не може бути досконалою, тому що престиж педагогічної професії зараз опустився, як кажуть у народі, нижче плінтуса. Якщо провести анкетування серед учнів-старшокласників, то дуже мало хочуть стати вчителями. Це не є добре.

Тому в педагогічні вузи дуже часто йдуть ті, хто не вийшли фейсом для того, щоб вступити в економічні, правничі чи інші спеціальності. І відбір виходить такий куций.

Друге. Так, як медиків, я впевнений, вчителів треба вчити, вводячи… І це не моя думка навіть, а це думка ректора Київського муніципального педагогічного університету. Треба водити інтернатуру.

Юрій Шукевич: Рік, перш ніж учитель отримає диплом повноцінний, його треба запустити у школу, а може, й два роки. І тільки після цього давати диплом.
Тобто, рік, перш ніж вчитель отримає диплом повноцінний, його треба запустити у школу, а може, й два роки. І тільки після цього давати диплом, коли він покаже свою професійну діяльність…

(Скорочена версія. Повну версію «Вашої Свободи» слухайте в аудіозапису)
  • 16x9 Image

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Атор ідеї, режисер та продюсер документального фільму «СІЧ». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа». 

Ваша думка

Показати коментарі

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG