Українці повинні нарешті винести чіткі уроки з тих історичних подій, коли було завдано страшного демографічного удару по українському народові, з усіх стратегічних напрямків – нацистського і радянського. Відповісти нарешті на запитання, чим була для України Друга світова і що це таке для українців «велика вітчизняна війна». Хто дав Україні справжню незалежність – поляки, Сталін, Горбачов чи самі українці? Всі ці питання є принциповими для існування нинішньої України, котра чи не вперше по-справжньому прямує до незалежності.
СРСР і Німеччина не бачили місця для незалежної України
Вже з березня і «золотого вересня» 1939 року почалися реальні і демографічні біди українців. Угорщина знищила за кілька днів березня 1939 року кілька тисяч учасників опору в Карпатській Україні, десятки тисяч були відправлени на «перевиховання» до угорських таборів, що й до сьогодні є «темною плямою» в історії. До 22 червня 1941 року лише в Західній Україні НКВС і Червона армія депортували і знищили до 2 мільйонів осіб. Із кінця червня 1941 року, на початку так званої «великої вітчизняної війни», близько 4 мільйонів українців із Української РСР були у більшості випадків насильно евакуйовані до східних районів СРСР із так званою «оборонною метою». Чимало з них ніколи не повернулися додому.
Внаслідок захоплення України нацистами було лише вивезено на примусові роботи до Німеччини близько трьох мільйонів українців. Жертвами війни і репресій стало до 10 мільйонів громадян України. Демографічні втрати українців як від нацизму, так і від сталінізму, перевищують 40 мільйонів осіб. На сьогодні, у разі уникнення Україною трагічних наслідків панування двох однаково окупаційних режимів вона мала б понад 100 мільйонів населення.
Сталін, як і Ленін раніше, від самого початку не бачив справжньої незалежності в складі СРСР не те, що для України, але й для інших республік також. Адже самі комуністи визнають, що СРСР більшу частину часу тим лише й займався, що «централізувався», «мобілізувався», вів боротьбу «з націоналістами» різних мастей. Одне лише те, що на чолі радянської України у різний час стояли чи болгари, чи росіяни, чи поляки, викликало здивування у сторонніх спостерігачів. Так югославський комуніст Мілован Джілас у своїй книзі «Бесіди зі Сталіним» у 1945 році дивувався, що «серед українців, нації такої ж чисельної, як французька,... не знайшлося людини, здатної очолити уряд». І тут же Джілас вважає, що не можна пояснити криваві події на Західній Україні лише впертістю українського націоналізму. Югославський спостерігач запитує: «...звідки береться цей націоналізм, якщо всі народи СРСР насправді рівні?»
Нацисти дали добро на окупацію Карпатської України Угорщиною 15 березня 1939 року. Сам факт розгону гітлерівцями організаторів Акту 30 червня 1941 року у Львові свідчить не лише про прагнення українців до незалежності, але й про те, що нацисти ніколи не хотіли такої незалежності для України. Та й хто з чужинців хотів цього по-справжньому, окрім самих українців? Може, міністр закордонних справ Польщі Юзеф Бек, який ще у 1938 році закликав Гітлера приєднати Закарпаття до Угорщини.
Українці самі мають визначати свої місце в історії воєн
Ми бачимо, навіть з точки зору офіційного сприйняття початку Другої світової війни у світі, що не все «клеїться» в українській хронології цієї війни. Але тут уже треба вибирати. Чи ми з демократичним світом, який не збирається перекроювати нинішніх кордонів України, чи з тими, хто й сьогодні виправдовує пакт Молотова – Ріббентропа, «золотий вересень» і вже почав перегляд кордонів на Кавказі та готує подальші анексії, реанімуючи сталінські підходи до доль народів.
Чи була для українців «велика вітчизняна війна»? Від самого початку – ні. Навіть у масштабах СРСР, коли розгорнувся партизанський рух проти нацистів, часто разом із ОУН-УПА (партизанське об’єднання Сидора Ковпака), вітчизняною її можна характеризувати хіба що десь із рубежу 1942-43 років та й то умовно. Ну хіба може бути війна «вітчизняною», коли у перші місяці її здалося у полон нацистам до 5 мільйонів радянських вояків? Чому вони здавалися, бо мали сподівання, що німці не такі вже страшні, як власне НКВС та батько Сталін.
Пам’ятаємо, як у січні 1944 року Сталін дав сигнал про наступ на український буржуазний націоналізм, на справжню антиукраїнську кампанію своєю промовою на засіданні політбюро ЦК ВКП(б), проти твору Олександра Довженка «Україна у вогні». Вже у рамках Радянської України з 1944 року і до кінця 50-х на західноукраїнських землях йшла справжня громадянська (дійсно «вітчизняна»!) війна. Олександр Довженко, якого Сталін чорнив як націоналіста, писав про «золотий вересень» (17 вересня 1939 року): «Вся наша нечулість, боягузтво, наше зрадництво і пилатство, і грубість і дурість під час всієї історії возз’єднання Східної і Західної України є, по суті кажучи, цілковитим звинувачувальним актом, є чимось, чого історія не повинна нам простити, є чимось, за що людство повинно нас презирати, якщо б воно, людство, думало про нас».
А видатний російський письменник Віктор Астаф’єв, який воював у лавах радянських військ, зазначав у «Веселому солдаті», що все населення Західної України дивилося на радянську армію у 1944 році, як на окупанта. «Нас тут ніхто не чекав і сюди ніхто не кликав», зауважував Астаф’єв.
Так, 1939 рік призвів до об’єднання у єдиній території (підлеглій Москві) більшої частини українських земель. Але це сталося лише через збіг обставин, а не з бажання Гітлера чи Сталіна зробити Україну незалежною. Хіба ми можемо казати, що дякуючи главі КДБ СРСР Миколі Крючкову та «іже з ним», що вони організацією ҐКЧП у серпні 1991 року сприяли незалежності України, чи, може, все ж закріпив цю незалежність і має її відстояти все той же УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД, який у грудні 1991 року віддав понад 90 відсотків голосів за цю незалежність?
Всі оцінки початку Другої світової війни повинні виходити в Україні з цієї реальної і правдивої тези. Адже майже 50 європейських держав, окрім нинішнього російського керівництва, визнали, що нацизм і сталінізм однаково «антигуманні» за своєю природою і постановили відзначати 23 серпня щороку День пам’яті жертв нацизму і сталінізму. Українці у своїй більшості хочуть бути в об’єднаній Європі. І їм небайдуже, як світ оцінює Другу світову. Пора вже відмовитися від насильно нав’язаних тоталітаризмом «етапів і переломних моментів» подій 1939-1945 років. Бо це були «етапи і переломні моменти» для окупантів і ворогів справжньої української незалежності, але не для народу України. І 15 березня 1939 року, коли угорські фашисти окупували українське Закарпаття, і 1 вересня 1939 року, коли була втоплена у крові Польща та внаслідок цього 17 вересня 1939 року сталінські окупанти прийшли на Західну Україну – все це події однієї спрямованості: спільні дії нацистів і сталіністів против демократії, проти свободи народів. Внаслідок цих дій загинули мільйони, які і Гітлер, і Сталін хотіли кинути на свій олтар світового панування. Цього забувати не має права ніхто.
(Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
СРСР і Німеччина не бачили місця для незалежної України
Вже з березня і «золотого вересня» 1939 року почалися реальні і демографічні біди українців. Угорщина знищила за кілька днів березня 1939 року кілька тисяч учасників опору в Карпатській Україні, десятки тисяч були відправлени на «перевиховання» до угорських таборів, що й до сьогодні є «темною плямою» в історії. До 22 червня 1941 року лише в Західній Україні НКВС і Червона армія депортували і знищили до 2 мільйонів осіб. Із кінця червня 1941 року, на початку так званої «великої вітчизняної війни», близько 4 мільйонів українців із Української РСР були у більшості випадків насильно евакуйовані до східних районів СРСР із так званою «оборонною метою». Чимало з них ніколи не повернулися додому.
Внаслідок захоплення України нацистами було лише вивезено на примусові роботи до Німеччини близько трьох мільйонів українців. Жертвами війни і репресій стало до 10 мільйонів громадян України. Демографічні втрати українців як від нацизму, так і від сталінізму, перевищують 40 мільйонів осіб. На сьогодні, у разі уникнення Україною трагічних наслідків панування двох однаково окупаційних режимів вона мала б понад 100 мільйонів населення.
Сталін, як і Ленін раніше, від самого початку не бачив справжньої незалежності в складі СРСР не те, що для України, але й для інших республік також. Адже самі комуністи визнають, що СРСР більшу частину часу тим лише й займався, що «централізувався», «мобілізувався», вів боротьбу «з націоналістами» різних мастей. Одне лише те, що на чолі радянської України у різний час стояли чи болгари, чи росіяни, чи поляки, викликало здивування у сторонніх спостерігачів. Так югославський комуніст Мілован Джілас у своїй книзі «Бесіди зі Сталіним» у 1945 році дивувався, що «серед українців, нації такої ж чисельної, як французька,... не знайшлося людини, здатної очолити уряд». І тут же Джілас вважає, що не можна пояснити криваві події на Західній Україні лише впертістю українського націоналізму. Югославський спостерігач запитує: «...звідки береться цей націоналізм, якщо всі народи СРСР насправді рівні?»
Нацисти дали добро на окупацію Карпатської України Угорщиною 15 березня 1939 року. Сам факт розгону гітлерівцями організаторів Акту 30 червня 1941 року у Львові свідчить не лише про прагнення українців до незалежності, але й про те, що нацисти ніколи не хотіли такої незалежності для України. Та й хто з чужинців хотів цього по-справжньому, окрім самих українців? Може, міністр закордонних справ Польщі Юзеф Бек, який ще у 1938 році закликав Гітлера приєднати Закарпаття до Угорщини.
Українці самі мають визначати свої місце в історії воєн
Ми бачимо, навіть з точки зору офіційного сприйняття початку Другої світової війни у світі, що не все «клеїться» в українській хронології цієї війни. Але тут уже треба вибирати. Чи ми з демократичним світом, який не збирається перекроювати нинішніх кордонів України, чи з тими, хто й сьогодні виправдовує пакт Молотова – Ріббентропа, «золотий вересень» і вже почав перегляд кордонів на Кавказі та готує подальші анексії, реанімуючи сталінські підходи до доль народів.
Чи була для українців «велика вітчизняна війна»? Від самого початку – ні. Навіть у масштабах СРСР, коли розгорнувся партизанський рух проти нацистів, часто разом із ОУН-УПА (партизанське об’єднання Сидора Ковпака), вітчизняною її можна характеризувати хіба що десь із рубежу 1942-43 років та й то умовно. Ну хіба може бути війна «вітчизняною», коли у перші місяці її здалося у полон нацистам до 5 мільйонів радянських вояків? Чому вони здавалися, бо мали сподівання, що німці не такі вже страшні, як власне НКВС та батько Сталін.
Пам’ятаємо, як у січні 1944 року Сталін дав сигнал про наступ на український буржуазний націоналізм, на справжню антиукраїнську кампанію своєю промовою на засіданні політбюро ЦК ВКП(б), проти твору Олександра Довженка «Україна у вогні». Вже у рамках Радянської України з 1944 року і до кінця 50-х на західноукраїнських землях йшла справжня громадянська (дійсно «вітчизняна»!) війна. Олександр Довженко, якого Сталін чорнив як націоналіста, писав про «золотий вересень» (17 вересня 1939 року): «Вся наша нечулість, боягузтво, наше зрадництво і пилатство, і грубість і дурість під час всієї історії возз’єднання Східної і Західної України є, по суті кажучи, цілковитим звинувачувальним актом, є чимось, чого історія не повинна нам простити, є чимось, за що людство повинно нас презирати, якщо б воно, людство, думало про нас».
А видатний російський письменник Віктор Астаф’єв, який воював у лавах радянських військ, зазначав у «Веселому солдаті», що все населення Західної України дивилося на радянську армію у 1944 році, як на окупанта. «Нас тут ніхто не чекав і сюди ніхто не кликав», зауважував Астаф’єв.
Так, 1939 рік призвів до об’єднання у єдиній території (підлеглій Москві) більшої частини українських земель. Але це сталося лише через збіг обставин, а не з бажання Гітлера чи Сталіна зробити Україну незалежною. Хіба ми можемо казати, що дякуючи главі КДБ СРСР Миколі Крючкову та «іже з ним», що вони організацією ҐКЧП у серпні 1991 року сприяли незалежності України, чи, може, все ж закріпив цю незалежність і має її відстояти все той же УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД, який у грудні 1991 року віддав понад 90 відсотків голосів за цю незалежність?
Всі оцінки початку Другої світової війни повинні виходити в Україні з цієї реальної і правдивої тези. Адже майже 50 європейських держав, окрім нинішнього російського керівництва, визнали, що нацизм і сталінізм однаково «антигуманні» за своєю природою і постановили відзначати 23 серпня щороку День пам’яті жертв нацизму і сталінізму. Українці у своїй більшості хочуть бути в об’єднаній Європі. І їм небайдуже, як світ оцінює Другу світову. Пора вже відмовитися від насильно нав’язаних тоталітаризмом «етапів і переломних моментів» подій 1939-1945 років. Бо це були «етапи і переломні моменти» для окупантів і ворогів справжньої української незалежності, але не для народу України. І 15 березня 1939 року, коли угорські фашисти окупували українське Закарпаття, і 1 вересня 1939 року, коли була втоплена у крові Польща та внаслідок цього 17 вересня 1939 року сталінські окупанти прийшли на Західну Україну – все це події однієї спрямованості: спільні дії нацистів і сталіністів против демократії, проти свободи народів. Внаслідок цих дій загинули мільйони, які і Гітлер, і Сталін хотіли кинути на свій олтар світового панування. Цього забувати не має права ніхто.
(Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
