Доступність посилання

12 Грудень 2017, Київ 01:02

Валерія Новодворська Ось він і настав, цей підлий рік сумного ювілею пакту Молотова-Ріббентропа. 70 років, між іншим, від дня вступу СРСР у Другу світову війну на стороні й на рівних правах із гітлерівською Німеччиною.

СРСР, як шакал, як найостанніша смугаста гієна, що харчується падаллю, непогано поживився об’їдками з гітлерівського столу. Тобто, шмат Балтії (непогані крихітки: Латвія, Литва, Естонія), добрячий шмат України, яку чекали не тільки муки і репресії, але й перетворення в манкуртів: ще й досі схід країни і Крим не оволоділи власною українською мовою. А як нею оволодіти, якщо спочатку Петро І, потім Катерина ІІ, потім Сталін вбивали чоботом у голови українців, що України немає, а є якесь слов’янське братство (замішане на крові й кістках, окрилене Голодомором, де братерська любов визирала з кожного танку, з кожного ствола, з кожної шибениці). Та ще й розбагатіли на Бессарабію й Північну Буковину.

І потягнулись до Сибіру, на Колиму, в Караганду – на смерть у забоях і на лісоповалі, на каторгу – каравани невільників у столипінських і телячих вагонах: литовці, латвійці, естонці, українці, поляки, білоруси, молдавани. Найгірше дісталось естонцям, литовцям і латвійцям. Вчора – європейці, військові, інтелігенти, урядовці, хуторяни, сьогодні – злиденні раби Сталіна. Вони помирали першими. Це відзначають і Євдокія Керсновська, і Євгенія Гінзбург, і Варлам Шаламов. І помирали вони не тому, що не звикли голодувати – були вищі й крупніші худосочних совків. Не тільки тому, що їм було потрібно більше хліба. Але й тому, що їм для життя була потрібна свобода: вони не з’явились на світ рабами. І ще: вустами Івана Денисовича Солженіцин зазначає, що в «естонській нації» поганих людей він не бачив. І в сценарії, котрий не побачив екранів, «Знають істину танки» у Солженіцина організаторами повстань у Кінґірі стають якраз литовці, поляки, інгуші, західні українці. І росіяни йдуть разом із ними на смерть: проти Сталіна, проти таборів, проти радянської влади.

Є ще одне братство, було воно і в СРСР: братство дисидентів та інсургентів, братство вільних людей з одним єдиним гаслом на вустах: «За вашу і нашу свободу». І це братство, якщо б могло, звело б у Росії пам’ятники литовським, естонським і латвійським партизанам і легіонерам, які воювали з радянськими військами, ОУН та УПА, Армії Крайовій і Джохару Дудаєву з Асланом Масхадовим.

Чорна фашистська ніч безслідно розсіялась, якщо не рахувати дебілів-неонацистів, що повсюди малюють свастику, і кількох політичних монстрів, яких у Німеччині або поліцейські б’ють дубинками, або саджають на 4 роки за заперечення Голокосту. Навіть у Росії впали у безвість нікому не потрібні баркашовці й «пам’ятники». І тільки хулігани- тінейджери малюють свастику і вбивають ґастарбайтерів і вихідців з екзотичних країн. Щоправда, антисемітів досить, але це дуже боягузлива публіка, що гавкає з підворіття, це навіть не штурмовики, а істеричні фанати чи то Гітлера, чи то Путіна. Виглядає, що їм все одно, тільки б не перешкоджали хуліганити.

За яку батьківщину воювали радянські солдати?

А ось червона сталінська заграва все ще палає над нашою країною, і влада весь час підкидає хмизу до вогню. На прапорах Націонал-більшовицької партії (НБП) намальовані серп і молот; над Кремлем зловісно палають червоні зорі; злочинна армія, що воювала в Афганістані, в Чечні, в Грузії, ходить під червоними прапорами; гігантська тінь Сталіна повисла над країною і його захисники та епігони (Путін, Медведєв, патріарх, вся чекістська і депутатська рать, всі опричники і зомбі вічного російського самовладдя) навперебій намагаються вигородити Сталіна – свій тотем, свого патрона, саме тому, що Гітлер мертвий у серцях німців, а Сталін і його справа живуть і перемагають у Росії.

Радянська військова форма нічим не відрізняється від естонського військового однострою, і ті, хто картає естонців, латвійців та українців за те, що вони взяли зброю в німецького ворога, щоб рятувати свою маленьку Вітчизну, вкинуту між молотом гітлеризму і ковадлом сталінізму, з таким самим успіхом можуть запитатися у своїх батьків і дідів, чому вони воювали за Сталіна. Вони воювали за Батьківщину? У них не було батьківщини. Луб’янка і ГУЛАГ батьківщиною бути не можуть, їм не було що захищати! І пам’ятники радянським окупантам, розкидані по українській, балтійській землі, по країнах колишнього Варшавського договору, – це такий самий скандал, як і пам’ятники гітлерівським поневолювачам, які, на щастя, більше ніде не стоять.

Радянська армія відбирала здобич у німецької армії, а здобиччю були люди, країни, міста. Хто сміє називати це звільненням – це переміщення від одного вовчого шлунку до іншого? І поминаючи жертви гітлеризму і сталінізму 23 серпня, не забудьте проклясти їхніх катів, як у німецькій формі, так і в радянській. Як гестапівців, так і чекістів, як у Нюрнберзі, так і в Москві.

Хай допоможе Бог росіянам! У нас все ще немає Батьківщини, тому що країна, яка воювала в Чечні й Грузії, рідною не може бути. Свою Батьківщину нам ще доведеться створити.

Статтю передруковано зі сайту ГРАНИ.ру з відома і дозволу автора Валерії Новодворської.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG