Доступність посилання

14 Грудень 2017, Київ 18:08

Київ – Щоб вилікувати пацієнта, необхідно зрозуміти першопричину його хвороби. А вона найчастіше – не на поверхні, не в сьогоденні, а в минулому. Відтак боротьба з симптомами хвороби та вживання знеболювального – це не лікування, а лише його відстрочування в надії, що організм врешті-решт упорається з недугою сам. А якщо ні?

Сьогодні тисячі експертів, аналітиків та науковців по всьому світу працюють над виробленням рецептів від глобальної кризи. Став очевидним не лише її економічний, а й системний, цивілізаційний вимір. Однак, досі уряди багатьох країн, в тому числі й України, намагаються побороти зовнішні прояви кризи, а не її глибинні причини. Відтак, маємо симптоматичне лікування, а не боротьбу зі збудником цивілізаційної хвороби.

Неоліберальне коріння

Коріння світової кризи необхідно шукати в ретроспективі. А також в глибині – в самому фундаменті західної неоліберальної цивілізації, яка почала свій відлік з кінця 1970-х років.

Саме в 70-ті роки на Заході розпочався демонтаж соціально орієнтованої економіки. «Новий лібералізм» прийшов на зміну «соціальному лібералізму». Цінності соціальної справедливості та державного регулювання економіки відсувалися з порядку денного.

Прихід до влади в США та Великобританії, відповідно, Рональда Рейгана і Маргарет Тетчер ознаменував тектонічний зсув в політичній свідомості західної цивілізації. Індивідуальний інтерес почав домінувати над колективним, загальносуспільним інтересом. Держава згорнула свої соціальні програми. Економічна теорія регулювання економіки Кейнса змінювалася монетаризмом, в основі якого – суто ринкова саморегуляція. Замість рівності можливостей, люди отримали рівність прав.

До чого це призвело? До стрімкої концентрації капіталу в руках найзаможніших людей світу. До розростання транснаціональних корпорацій та поглиблення соціальної нерівності.

У 1978 році 0,1% найбагатших людей США отримували 2% національного доходу. В 1999 році, вже після неоліберальної революції їхня частка зросла до 6%. Неолібералізм поглибив майнове розшарування. Так, якщо на початку 1970-х років середня заробітна плата топ-менеджера була в 30 разів більшою за зарплату робітника, то до 2000 року розрив між ними сягнув 500 разів. Аналогічні процеси спостерігаються у Великобританії, де з 1982 року 1% найбагатших людей подвоїли свою частку в національному доході країни з 6,5% до 13%.

Заслужений професор антропології Девід Харві характеризує неолібералізм як систему накопичення капіталу та влади економічною елітою світу. З огляду на факти, з цим важко не погодитися.

Окрім всього, неоліберальна система мала утримувати суспільство в покорі. Це завдання було вирішене традиційними засобами – за рахунок існування зовнішнього ворога. З самого початку його роль виконував Радянський Союз. Однак після того, як пострадянські республіки теж стали на шлях неоліберальних спроб і помилок, перед західним світом постала необхідність визначення нового ворога. Ним став міжнародний тероризм, боротьба з яким періодично супроводжується локальними переможними війнами, в основі яких на сьогодні також лежить інтерес великих транснаціональних корпорацій.

Інтереси економічної еліти світу продиктували потребу глобалізації, послаблення національних держав, домінування монетарних інструментів у світовій економіці.

Водночас, влада грошей в неоліберальній системі породила споживацьке суспільство. На сьогодні все продається і все купується, а на думку неолібералів, будь-яка дія людини може бути вписана в систему ринкових відносин.

Неолібералізм абсолютизував владу грошей, ринкових механізмів та підкорив їм національні держави. Приватний інтерес домінував над суспільним і державним – це й стало передумовою кризи.

Претензія на панацею

Подолання кризи потребує виправлення фундаментальних вад сучасного неолібералізму. Сьогодні вже переважна більшість аналітиків та науковців визнає, що чисто ліберальну доктрину необхідно збагатити соціалістичними (зрозуміло, не комуністичними, а радше соціал-демократичними) ідеями. Індивідуальні інтереси економічної еліти – врівноважити суспільними інтересами та потребами колективного розвитку. Відтак, необхідне повернення активної регулюючої ролі держави як в економічній, так і в політичній та соціально-культурній сфері.

На думку багатьох науковців, держава має активізувати свою соціальну функцію. Це необхідно для відновлення суспільної справедливості, перерозподілу капіталу та стратегічного розвитку суспільства.

Окрім всього, для подолання кризи необхідно послабити споживацькі настрої в суспільстві. Ліберальну цінність людини необхідно врівноважити етичними та культурними чинниками. Сучасна людина має осягнути важливість духовного та інтелектуального зростання на противагу суто матеріальному. Це може бути досягнуто лише через цільові інформаційні, освітні та виховні кампанії.

На думку деяких дослідників кризи, до владного олімпу в світі поряд із економічною елітою має зійти інтелектуальна та духовна еліти, які лише спільно зможуть забезпечити гармонійний розвиток народів та західної цивілізації.

Настає час визнати, що неоліберальна доба, яка почалася в 1970-ті роки, на сьогодні себе вичерпала. Відтак необхідна ідеологічна модернізація, на зразок тієї, яку одного разу вже здійснив Франклін Рузвельт у США.

В умовах Великої Депресії через збагачення ліберальних ідей соціалістичними було народжено соціальний лібералізм. На тривалий час було винайдено паритет між інтересами індивідуальної свободи та колективними потребами всього суспільства. Подальший розвиток західної цивілізації відповідно до положень соціального лібералізму призвів до виникнення таких позитивних феноменів, як «соціальна держава» та «держава соціального добробуту».

На сьогодні, на початку ХХІ століття, як і 80 років тому, соціальний лібералізм може знову скласти ідейну основу для майбутньої модернізації світосистеми і України.

Український вимір

В Україні, на жаль, потреба серйозної ідеологічної роботи на сьогодні залишається практично не усвідомленою. Вітчизняні науковці переважно обмежуються дослідженням існуючих ідеологічних течій та ніяк їх не збагачують. Відтак, сподівань на появу новітнього українського соціального неолібералізму небагато.

Експерти не заглиблюються в ідеологічні аспекти та реагують лише на зовнішні прояви кризи. Деякі ідеологи намагаються винайти унікальний «український велосипед», схрестивши гібриди ліберально-комуністичних течій з духовним спадком трипільської культури. Відтак, ці спроби є абсолютно неадекватними.

Водночас, немає і політичної сили, яка б могла здійснити ідеологічну модернізацію в Україні з орієнтацією на соціальний лібералізм. «Фронт Змін» Арсенія Яценюка початково декларував прихильність до цієї ідеологічної течі, однак чимдалі дужче демонструє цілковиту необізнаність як в соціальному лібералізмі, так і в неолібералізмі. Очевидно, це пов’язано з тим, що останніми роками в Україні політичні програми пишуться не ідеологами та науковцями, а PR-никами та креативщиками, які нічого в ідеологіях не тямлять.

В ідеологічній площині в Україні ситуація навіть ще гірша, ніж може здаватися. Це пов’язано з підміною понять. Так слалося, що в усьому західному світі терміном «неолібералізм» зветься ідеологія ринкового фундаменталізму, доба якого настала на початку 1970-х років. Натомість в Україні та в Росії ця течія має іншу назву – «лібертаризм» або неокласичний лібералізм.

«Неолібералізмом» згідно вітчизняної традиції зветься західний «соціальний лібералізм» зразка Франкліна Рузвельта. Відтак, говорячи про неолібералізм, вітчизняні та західні вчені та ідеологи говорять про діаметрально протилежні речі. А соціальний лібералізм, значення якого для розвитку суспільства важко перебільшити, взагалі залишився без загальноприйнятної назви.

Як видно, питань в ідеологічній сфері, які необхідно вирішувати нагально, – дуже багато. Чим швидше буде здійснена ідеологічна модернізація, тим швидше піде розбудова нового посткризового світу. Водночас, та країна, яка запропонує нові ідеологічні форми світобудови, по праву займе ідейне лідерство в посткризовому світі.

Прикро, що Україна в цьому питанні, як і в багатьох інших, опиняється на узбіччі світових процесів.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG