Доступність посилання

20 Листопад 2017, Київ 20:31

Чому Рух так і не став провідною політичною силою в Україні?


Віктор Каспрук

Київ – Нині, коли відзначається 20-річчя з часу створення Народного Руху України (НРУ), знову є актуальним і болючим питання – чому ж НРУ не спромігся стати провідною політичною силою і хоча б на якомусь із етапів незалежності взяти політичну владу в свої руки і таким чином спромогтися втілити свою програму побудови новітньої України.

Це питання є актуальним не лише тому, що НРУ є однією з найяскравіших і найважливіших сторінок історії України, а й тому, що вся історія злетів, падінь, успіхів і невдач спочатку цього громадського руху, а потім політичної партії наразі дуже схожі із багатьма етапами розвитку самої України. І особливо це стає очевидно нині, коли Україна переживає новий, можливо, найболючіший кризовий етап, котрий ще триває і має перевести Україну в абсолютно інший історичний вимір. Який саме – на сьогодні вказати достеменно ніхто не може.

Виникнувши на хвилі народного ентузіазму і емоційного сплеску мас в кінці 1980-х років, практично одночасно з іншими побратимами в республіках колишнього СРСР, як рух за перебудову, демократію і розвиток усіх демократичних і ринкових свобод, Рух, власне, цю початкову місію виконав так само, як і «Солідарність» в Польщі, «Саюдіс» в Литві, Народний фронт в Естонії та подібні організації. Проте, виконавши цю історичну місію, на другому етапі, на котрому необхідно було взяти всю повноту влади в свої руки і приступити до розбудови державних і суспільних інституцій, НРУ не зміг повністю акумулювати підтримку українських громадян, щоб пройти до влади, а далі крок за кроком втратив свій вплив у політиці та суспільстві і нині лише перебуває на маргінальних позиціях. Що, очевидно, не відповідає великому потенціалу народно-демократичного прагнення українського народу.

«Солідарності» вдалося більше

Оскільки в Польщі і країнах Балтії ситуація склалася зовсім іншим чином, то, мабуть, в порівнянні із цими аналогами українського Руху варто розглянути ті причини, котрі і призвели до таких різних наслідків. Якщо взяти, наприклад, польську «Солідарність», то дуже важливим є те, що вона зародилася майже на десятиліття раніше і на час отримання влади в Польщі не лише набула дуже великого політичного і суспільного досвіду, а й встигла зорганізувати чітку систему осередків й інших безпосередніх зв’язків із громадськістю – в усіх необхідних сенсах цих слів, починаючи від інформаційного впливу, зворотного зв’язку, а також участі в акціях та ресурсної підтримки, що є надзвичайно важливим і що, власне, зіграло фатальну роль у долі Народного Руху України.

Окрім того, «Солідарність», вступивши в боротьбу з авторитарним режимом тодішньої Польщі, набула ще й такого важливого досвіду, як реальне протистояння і створення ефективних структур в політичному, соціальному і особливо діловому сенсі, котрі вміють діяти в умовах не просто недоброзичливого, а й ворожого оточення. Чи міг піти цим же шляхом Рух? Очевидно, що, на жаль, ні. В той час, як в Польщі під частковими репресіями, але все ж гартувалася структура «Солідарності», в Україні тривали часи суворих репресивних акцій щодо усіх національно активних сил. Особливо серед інтелігенції, котра є ключовим осередком вербування політичних еліт націонал-демократії.

Тому, вступивши з «маршу в бій», українська інтелігенція разом із звільненими з таборів та заслання своїми представниками – Чорноволом, Хмарою, Лук’яненком та братами Горинями, спромоглася реалізувати ту місію Руху, в котрій він як таран рушив останні форпости радянськості в Україні. Проте з причини невкоріненості в соціальне тло і неможливості створення за короткий час згаданих вище структур, Рух зіткнувся з великими труднощами в реалізації другого етапу завоювання реальної політичної влади і очевидно, що так і не зміг виконати цього завдання.

Сьогодні як низка дослідників історії Руху, так і колишніх рухівців закидають керівництву НРУ те, що не був використаний до кінця потенціал, котрий виник під час студентського голодування 1990 року і котрий був підкріплений готовністю шахтарів до проведення страйку і активних акцій, що могло за підтримки НРУ загострити ситуацію і, ймовірно, могло б повалити радянський устрій в Україні. Проте, не треба забувати, що на той час до ГКЧП і фактичного розпаду радянських структур залишався ще рік. Не треба забувати також, що подібні події у Вільнюсі закінчилися кривавим фіналом і Україна, котра була для колишнього Радянського Союзу набагато важливішою, аніж Литва, була б піддана набагато сильнішому тиску, і не лише політичному, а й масовим репресіям каральних органів та військових сил. До цього ж радянська влада була готова, оскільки на той час до України було перекинуто кілька військових підрозділів підвищеної боєготовності, які в подальшому брали б участь в каральних акціях в інших республіках СРСР.

Ціна загострення

На III всеукраїнських зборах Народного Руху України (лютий-березень 1992) співголови Руху (зліва направо) Іван Драч, В'ячеслав Чорновіл та Михайло Горинь.
Відтак, звичайно, підтримка Рухом і загострення політичної ситуації могли б призвести до повалення радянської влади в Україні, а, можливо, і до розпаду СРСР на рік раніше. Та ціна цього була б дуже високою. І хто б потім взявся відповідати за тисячі, а може й десятки тисяч молодих українців, котрі були б знищені в протистоянні з дуже ще сильною на той час радянською владою. Певно, що саме ці міркування і лягли в основу рішення, що зберегло життя великої кількості українців і призвело до отримання незалежності дещо пізніше, але безкровним шляхом, одночасно з іншими республіками колишнього СРСР.

Можна сказати, що зі свого боку, НРУ майже оптимально провів акції демонтажу тоталітарного режиму на теренах і, що особливо важливо, без людських втрат. Щодо закидів стосовно того, що не варто було перетворювати Рух на політичну партію, то тут правота тих, хто відстоював цю тезу далеко не очевидна. Адже той великий потенціал, котрий на той час мав НРУ, можна було цілком розпорошити і нівелювати при розбитті Руху на окремі політичні партії, що б привело до незбереження не лише цього бренду, а й фактично національного символу, котрим є Рух. В цьому сенсі я думаю, що В’ячеслав Чорновіл стратегічно був правий, коли перетворив Народний Рух на політичну партію.

Власне, цим же шляхом пішла і польська «Солідарність», котра здобула великі успіхи, не перетворившись на низку дрібних партій. Інша справа, що при цьому Рух утратив велику частину ресурсної допомоги, особливо з боку української діаспори і, враховуючи нерозвиненість тих структур, котрі мали б компенсувати це на українських теренах, стикнувся з низкою проблем, які залишалися в Русі до самої смерті В’ячеслава Чорновола. Окрім того, не треба забувати, що НРУ діяв не лише у сприятливому середовищі підтримки народних мас, а в країні, просякнутій структурою, що була керована старою владою і керована досить сильно. Відтак, коли на IV Всеукраїнських зборах НРУ в грудні 1992 року Рух перетворився на політичну партію і В’ячеслав Чорновіл став її єдиним головою, почалася нова історія Руху. В розмовах із тими, хто спілкувався в цей час із В’ячеславом Чорноволом, котрий, як і раніше, був лицем і лідером партії, її полум’яним трибуном, а також із Михайлом Бойчишиним, який взяв на себе роль організаційну і з облаштування поточних прав, я зробив висновок, що обидва керівники Руху розуміли ті труднощі, з котрими стикнулася їхня партія, і проводили серйозну роботу щоб їх усунути.

Принаймні, ця робота потужно велася до березня 1994 року, коли внаслідок зухвалого нападу на офіс Руху було викрадено частину партійних коштів і голову секретаріату Руху Михайла Бойчишина, котрий зник безвісти. Власне, ця акція, що була проведена проти головного народно-демократичного об’єднання України напередодні зміни курсу України після обрання на президентську посаду Леоніда Кучми, говорить про те, що НРУ сприймався на той час як основна перепона і головний конкурент у майбутній боротьбі не лише за владу, а й за долю України.

Цінність досвіду Руху

Те, що трагедія 1994 року не була випадковою, а лише одним із актів роботи проти Руху так само, як і смерть (якщо не вбивство) самого В’ячеслава Чорновола в березні 1999 року, цілком відповідає концепції ряду західних дослідників історії пострадянського простору, зокрема дослідниці з Франції Елен Блан, котре вона провела в книзі «Родом з КДБ. Система Путіна», що вийшла українською мовою цього року. Елен Блан наводить переконливі докази стосовно того, що перебудову і подальші парадемократичні процеси в країнах колишнього СРСР планувала і впроваджувала радянська еліта, а виконавцем виступало КДБ на чолі зі всесильним шефом Юрієм Андроповим і його наступниками. Михайло Горбачов у цьому сенсі був лише виконавчим менеджером цього дійства, а ніяк не головною особою. Виходячи з того, що перший план перебудови було розроблено ще за часів Лаврентія Берії, можна сказати, що було реалізовано в цьому разі план Берії з доробками Андропова, тобто косметичних змін і відмови від комуністичної ідеології задля збереження влади в нових історичних умовах.

Таким чином, говорячи про те, чому ж все-таки Народний Рух України не зміг досягти максимальних цілей можна констатувати, що ця організація, хоча й очолювана самовідданими синами і патріотами України, не змогла виконати своєї місії до кінця з причини недостатньої підготовки, але й, і можливо й головним чином, з причини протистояння їй набагато сильнішої і більш організованої партноменклатурно-кадебістської системи, в котрої на руках були всі козирі.

Беручи ж до уваги результати найбільш прагматичної частини процесів незалежної України, а саме фінансово-економічної, можна зробити висновок, що дослідження Елен Блан мають під собою підстави, оскільки результатами економічної свободи на теренах України змогли скористатися лише 100 сімей, пов’язаних із радянсько-номенклатурною системою.

Дослідження Елен Блан цілком корелюють із дослідженнями її російських колег, які мали доступ до різних архівів у Росії. Оскільки саме там знаходяться документи, що підтверджують всі нюанси перебігу розпаду СРСР і подальшої демократизації. А російські дослідники змогли підтвердити не лише цей факт, а й факти поступової дискредитації і відсторонення від влади справжніх демократів, що й власне було зроблено набагато раніше і чіткіше, ніж в Україні. Відтак, Україна постає в цьому сенсі кордоном між повністю підвладній старій номенклатурі Росією і країнами Балтії та колишнього Варшавського договору, котрі зуміли вирватись із лабетів «совєтизму», оскільки режим в Україні є не тоталітарно-путінсько-медведєвським, але й не настільки ж демократичним, як в країнах Балтики і Східної Європи. Те, що Україна все ж спромоглася просунутися на шляху до демократії далі, ніж Росія та східні республіки колишнього СРСР, є беззаперечним досягненням Народного Руху України Чорновола, Хмари, Лук’яненка, братів Горинів і мільйонів їх соратників. Мабуть, це і є головним, що ще гостріше підкреслює цінність досвіду Народного Руху, його історії, його досягнень і невдач для України і її історії.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Віктор Каспрук

    Політолог, журналіст-міжнародник, публіцист. Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Автор понад 2500 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії. Лауреат премії журналу «Сучасність» та Ліги українських меценатів за 2006 рік за цикл статей, присвячених проблемам внутрішньоукраїнської і світової політики, а також за інтерв’ю із провідними діячами білоруської опозиції.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG