Доступність посилання

22 Листопад 2017, Київ 11:58

Петро Вергун – священик, який став мучеником за віру


Фото отця Петра Вергуна підшите до його особової справи

Київ – 20-ліття відновлення легального стану Греко-католицької церкви в Україні є приводом проаналізувати, наскільки затято й продумано діяла сталінська система. Ознайомлення у архіві СБУ лише з однією справою – справою отця Петра Вергуна – дає чітке розуміння того, як крок за кроком, планомірно й професійно реалізовувалася зла воля зі знищення не лише верхівки УГКЦ, а й усієї церкви.

Голодомор, репресії, винищення інтелігенції та священиків... Такий слід залишила по собі в історії радянська система. Але досі історики оприлюднюють і оприлюднюють прямі свідчення, «пряму мову» тих, хто виступав головними ініціаторами тих злочинів.

«За проектом знищення УГКЦ стоїть сталінський режим і його вірні слуги», – зазначив владика Богдан (Дзюрах), Секретар Синоду єпископів УГКЦ, коментуючи інформацію про лист Микити Хрущова до Йосипа Сталіна, в якому тогочасний керівник компартії УРСР звітується про справу ліквідації УГКЦ.

Лист Хрущова до Сталіна не є сенсацією, але він підтверджує те, що тепер знову пробують «вибілити». Лист заперечує намагання представити ліквідацію УГКЦ «мало не як самочинний процес, що зародився в лоні самої церкви», каже владика Богдан. Нищення церкви було заплановане Сталіним і здійснене у «тісній співпраці із вірними слугами безбожного режиму», наголошує він.

Справа № 148372

Протокол затримання Петра Вергуна
Справа як справа. Одна із тисяч і тисяч. Жовто-коричнева папка (колір усього державного радянського діловодства) з номером: № 148372. У паперовому конверті, такого ж кольору, фотографії анфас і в профіль. Жовті листки протоколів допитів, писані чорнилом і майже скрізь однією і тією ж рукою. Лише один аркуш – доповнення до зізнань – писаний олівцем і рукою самого Петра Вергуна у першу ніч після арешту з 22 на 23 червня 1945 року. З кожним наступним протоколом підпис заарештованого стає все менш чітким та впізнаваним, а згодом й взагалі втрачає автентичні риси. Як і сама людина, яка все більше віддаляється від життя, бо над нею монотонно й бездушно чинить насильство – творить «справу» – радянська система.

Петра Вергуна затримав співробітник 4-го відділу Берлінського оперсектору НКВС. Помешкання обшукали й нібито знайшли якусь шифрограму. Отця Вергуна одразу вивезли до Києва. Протокол затримання складено 22 червня 1945 року.

Перший протокол допиту виглядає, як звичайна формальність, мовляв, людину затримали і намагаються дізнатися більше про те, хто ж вона.

Сторінка з протоколу допиту
«Народився 18 листопада 1890 року у Городку на Львівщині. Навчався на богословському факультеті Празького університету… працював у Берлінському Українському університеті асистентом… Став єпископом, намісником Папи Римського в Німеччині з 23 жовтня 1940 року…», – розповідав слідчому Петро Вергун.

І потім кожне з оцих, сказаних ще на першому допиті слів, використають для побудови все нових і нових звинувачень. Не лише проти Вергуна, а й проти усіх греко-католиків.

Прості запитання й прогнозовані висновки

«До якої політичної організації ви входили?» – запитує слідчий.

Петро Вергун, якщо вірити протоколу, відповідає, що з 1937 року по 1938 він «входив до української організації «Громада» у Берліні...»
«Організація ставила на меті побудову національної української держави… Практично не було зроблено нічого.., – сказано далі. – Вийшов із організації через політичну боротьбу між націоналістами та прибічниками гетьманату».

Слідчий запитує: «Ким були ваші прихожани?»

Петро Вергун (так написано у протоколі) відповів: «Мої прихожани – це виключно українці. Станом на 1 січня 1945 року їх нараховувалося у Берліні 1 мільйон 200 тисяч. Обслуговували їх 19 священиків».

А далі йде підпис, ще чіткий і повний: «Петро Вергун, Апостол, Візитатор і Адміністратор з правами Єпископа».

Після першого допиту Петро Вергун, прочитавши протокол, попросив папір і написав олівцем «доповнення до моїх зізнань».

«На запитання про політичне кредо я відповів, – пише Вергун, – що Служба Богові, його церкві й свойому народові – це суть мого життя. Я прошу, щоб 900 000 українських емігрантів і 300 священиків могли повернутися до рідного краю. Я передав листа митрополиту Йосипу Сліпому до урядів у Москві та Києві із цим проханням».

Більше Петро Вергун нічого не писав своєю рукою. Видається, що навіть не він підписував усі протоколи допитів. А навіть якщо й підписував, то лише механічно виконував формальність, якої так дотримувалися ті, хто крок за кроком нагромаджував звинувачення.

Зате маховик системної провокації працював мов вічний двигун – розмірено й монотонно. Слідчий не лінувався чи не щоночі викликати на допит, ставити й ставити одні й ті ж запитання, поступово вплітаючи нові прізвища, нові «факти». Протоколи писалися багатослівно, але у звичній, виробленій НКВС, манері.

За ними вже не було людини, була лише жертва. І тепер ніхто не дізнається напевне, чи було у тих протоколах хоч слово, сказане власне Петром Вергуном.

Звинувачення висунули 5 березня 1946 року


Після важких і виснажливих допитів, більшість яких проводилися уночі, отцю Петру Вергуну висунули звинувачення.

Серед іншого там йшлося про «зв’язок із Коновальцем та Бандерою», «інформування митрополита Шептицького», «активну участь у боротьбі за українську незалежну буржуазну державу», «проведення антирадянської політики Ватикану проти Комуністичної партії», «зв'язок із німецькими розвідувальними органами і здійснення, за їхнім завданням, зрадницької діяльності».

6 березня 1946 року Петро Вергун нібито визнав себе винним, хоча підписи під висунутими звинуваченнями є ідентичними тим, що були на усіх, окрім перших, протоколах допитів.

За час слідства у Вергуна розвився туберкульоз, що і засвідчив тюремний лікар.

Суд проходив за зачиненими дверима. Військовий трибунал, що складався з трьох суддів і двох секретарів, засудив отця Петра Вергуна разом з іншими ієрархами Української греко-католицької церкви (Сліпим, Будкою, Чарнецьким), до 8 років ув’язнення з повною конфіскацією майна. Покарання Вергун відбував у ГУЛАГу.

Останній прихисток

Після звільнення з каторжних робіт у червні 1952 року отець Петро Вергун перебував на засланні. Через рік його привезли у селище Ангарське Богучанського району Красноярського краю.

Знесилений хворобами та сталінськими тюрмами й концтаборами, Петро Вергун помер 7 лютого 1957 року. Поховали його у тому ж Ангарському. На могилі спочатку поставили березовий хрест, а згодом пам'ятник.

24 квітня 2001 року «у присутності Папи Івана Павла ІІ у Ватикані відбулося проголошення декретів мучеництва, героїчних чеснот та чуд 52 Слуг Божих. Серед них 28 Слуг Божих Української греко-католицької церкви». Мучеником за віру визнано і отця Петра Вергуна.

26 липня 2004 року мощі отця Петра Вергуна перевезли до України.
Частина їх тепер зберігається у Кафедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці у Стрию, частину мощів перенесли до храму Благовіщення Пречистої Діви Марії у Городку. А 14 жовтня 2004 року частину мощів передали до Німеччини, де вони покояться у Кафедральному храмі Покрова Пресвятої Богородиці Мюнхена.

(Київ – Прага)
  • 16x9 Image

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Атор ідеї, режисер та продюсер документального фільму «СІЧ». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа». 

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG