Доступність посилання

21 Листопад 2017, Київ 16:25

КУЛЬТ-МАЙДАН на Свободі: «Червона Рута», 20-річчя фестивалю


Павло Вольвач

Київ – Як не була й не є «Червона Рута» геніального Володимира Івасюка просто піснею, так і однойменний фестиваль важко увібгати в рамки звичайного музичного дійства, одного із. Цей фестиваль уже давно серед символів боротьби за українську незалежність кінця 80-х років ХХ сторіччя – як підняття жовто-блакитного прапора біля київської міськради, як «ланцюг злуки» чи студентське голодування, як парламентські пристрасті й мітингові стихії, як чоло Чорновола й вуса Лук’яненка. Ба більше, як зазначав один із батьків-засновників фесту, незалежність України веде відлік не з 91-го року, часу офіційного проголошення нової держави, а якраз від 89-го, від першої «Червоної рути», що сколихнула затхлу атмосферу совєтчини, проломила метафізичні отвори у совковому тоталітарному мурі.

Ну, це метафора. Але зрозуміло, що 20-річчя «Червоної Рути», яке нещодавно відзначали у Чернівцях, батьківщині Івасюка й першого фесту, стало не просто музичною акцією, а знаковою для всієї України подією. Подією, яка дозволяє не тільки притупувати ногою в такт телевізорним піснеспівам чи танцювати перед подіумом на стадіоні, а й зробити певні узагальнення й висновки.

Скажімо, такий: практично все, що є живого й талановитого в сучасній українській музиці, власне, що ту музику собою становить, все так чи інак пов’язане з «Червоною Рутою». Від «Братів Гадюкіних» до Марії Бурмаки, від «Кому вниз» до «Тартака», від Василя Жданкіна до Василя Гонтарського, вічна йому пам’ять.

Тому значення проекту важко переоцінити, а стратегія його батьків-ідеологів (Калініченко, Малкович, Стеценко, Репецький, Петриненко, Майданська та ін.), спрямована на творення модерної української мистецької атмосфери й навернення до неї насамперед молоді, виглядає надзвичайно далекоглядною й навіть якось не по-українському ефективною.

Українську культуру витіснено на задвірки

Висновок другий, менш втішний. У долі «Червоної Рути», як у краплі води, відбивається становище всієї сучасної української музики. Бо хоч після створення у далеких 80-х самої концепції фестивалю поет Іван Малкович і вигукнув «ми порятовані», реалії виявилися складнішими. Після певного сплеску популярності української музики, українськомовної пісні настав явний спад.

Та такий, що не лише митці штибу Олександра Тищенка чи Ірини Білик почали стрибати з човника мови на океанські лайнери «язиків», а й сама «Червона Рута» залишилася, врешті-решт, солодким спогадом, витіснена в небуття, збита з ніг валом різноманітних і безликих «таврійських ігор», вєрок сердючок, співаючих ректорів, купальників та інших елементів нижньої білизни. Зрештою, можемо констатувати невеселий факт: в Україні, на 19-му році Незалежності, українська музика, та й, зрештою, культура загалом, перебувають на маргінесах, на задвірках, у підвалі.

Скажете, перебільшення? Ні на йоту. Ввімкніть телевізор, пробіжіться по десятках каналів: що – часто зустрінете там «Кому вниз», «Плач Єремії», «Вій», Едуарда Драча, Ольгу Богомолець, «Вася-Клаб», «Мандри», Росаву (і ще, й ще), та й, зрештою, більш розкручених Олександра Пономарьова, Руслану, «Гайдамаків» чи того ж таки Сашка Положинського, який зі своїм «Тартаком» буквально «порвав» публіку в Чернівцях і був єдиний, кого викликали «на біс»? А молодших, новіших?

Такі експерименти можна продовжити, ввімкнувши будь-яку FM-станцію, зайшовши в маршрутку, в магазин аудіо-продукції, поглянувши на розкладки музичних видань і гастрольні афіші. І на все це є відповідь, відмазка для ідіотів: «Неформат!»

Рухатися далі, попри все!

Підсумок третій, найголовніший. Ювілейна «ЧР» стала своєрідним сенсором, що зафіксував нинішній стан української свідомості й національного самопочуття. І вони зараз трохи не такі, як двадцять років тому в тих же Чернівцях, чи хоча б 5 років тому на київському (й не лише) Майдані.

Саме на трибуні стадіону «Буковина» дуже чітко відчулося: національне піднесення неможливо змоделювати, зімітувати на шматку концертного подіуму, попри патріотичні гасла, пристрасно видихнуті ведучими в мікрофон, написи на екрані («Україна – понад усе!») й президентську промову – як завжди, правильну, але, як завжди, кволу й безенергетичну.

Бо за межами подіуму – зовсім інший світ. З корупцією, сваволею владців, продажністю політиків, із зупиненими заводами і вимерлими селами, із мільйонами заробітчан, із купкою олігархів і мільйонами бомжів, із котрими, пам’ятається, обіцялося поділитися, і з бандитами, котрим, пам’ятається, обіцялися тюрми. Світ, у якому так і не відбулася обіцяна справедливість. Зрештою, що я перераховую – всі й так все знають.

Ну, підсумки підсумками, але який висновок? А єдиний – треба й далі рухатися в цьому напрямку, попри все, створюючи нові й нові талановиті культурні проекти. Хай буде десять, двадцять, сто «Червоних Рут», і то не лишень у царині музики.

Потрібно й далі здійснювати простір української модерної культури, який, може, й непомітно, але цеглинка за цеглинкою творить – і створить! – нове українське суспільство. Як, зрештою, і політику, й владу.

Бо без культури, без справжньої культури їх не буває. Спираючись на «поющіє труси» й безталанні баяни, можна вибудувати технологічні партії-одноденки, обійстя в Кончі-Заспі і навіть супер-стадіони. Але України – і життя це засвідчило – не збудуєш. І в руках довго не втримаєш.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG