Доступність посилання

14 Грудень 2017, Київ 06:43
Лондон – У далекому від українських кордонів Казахстані розгорнувся рух, який може колись датися взнаки і в Україні.

Ностальгія щодо сильної влади зароджує в Астані своє продовження, закладає свій нововладний ембріон.

Озвучено його було вустами кустанайського професора історії, який кинув у казахстанське суспільство заклик зробити Нурсултана Назарбаєва довічним президентом.

Професор навіть спробував підперти свій заклик науковими вимогами, які, мовляв, диктуються суспільними законами.

Думки про довічність президентства лунали і раніше, але усі вони якось потопали у вирі політичної гризні. Цього разу ідеї довічності не вдалося щезнути, бо її підхопила владна партія «Нур-отан», яка є й єдиною парламентською партією в країні.

Опозиція так досі й не спромоглася представляти себе серед казахстанських законодавців. Сильна влада – сильна рука – довічний президент обговорюються тепер у Казахстані на усіх рівнях.

Слабкі голоси спротиву ще більше підкреслюють, наскільки близько в Казахстані підійшли до втілення цієї ідеї у життя.

Підтримка з-за кордону

Практично за самим майбутнім довічником – президентом Казахстану – залишається єдине і останнє слово. Захоче – буде.

Що викликає інтерес у місцевих аналітиків, це факт того, що статус довічності казахстанського президента знайшов своє неабияке схвалення у низки російських експертів.

Так, не зовсім останній інтелектуал у Росії, заступник інформаційно-аналітичного центру Московського держуніверситету Андрій Карпов зазначив, що «російські експерти розцінили цю пропозицію як ту, що має здоровий глузд і, що найголовніше, вона цілком відповідає логіці розвитку сучасного політичного моменту у Казахстані».

Так ностальгійна тенденція щодо монолітності влади навколо сильного авторитету починає набирати риси доктрини, яка об’єднує ледве не весь пострадянський простір.

Нова спільнота


Рахмон, Бакієв, Назарбаєв, Карімов, Бердімухаммедов – ця всемогутня п’ятірка тримає під своїм абсолютним контролем усі країни Центральної Азії: Таджикистан, Киргизстан, Казахстан, Узбекистан і найнещасніший із них Туркменистан.

У Білорусі усе схоплено Лукашенком.

Росія сконцентрована на парі тузів, але по суті – це все-таки одна особа у двох лицях. Вгадайте – хто?

У Закавказзі азербайджанський Алієв – це також надовго і з очевидним акцентом на силу.

Помітна схожість усіх цих країн. У них зведено до мінімуму діяльність опозиції. А в деяких просто викорінено.

Сама собою створилася низка силовиків, які поки що зайняті внутрішніми «розборками» і не мають достатньо мотивації для створення спільного політ-фітнес-клубу.

Але вони за своєю природою уже приречені на спільність, і колись «логіка розвитку політичного моменту», про яку говорив вищезгаданий московський експерт Андрій Карпов, – та сама логіка сформує їхню спільність у союз сили.

Хто на черзі?


Залишилася меншість держав, які поки що не зовсім вписуються в загальний сценарій. Вірменія традиційно дуже прив’язана до Росії. Вона воліє мати сильного союзника як захисника.

Грузія і Молдова стоять осторонь. Однак їхній внутрішній порядок у стратегічному плані контролюється так званим зовнішнім фактором.

Російська армія у Придністров`ї відіграє своєрідну роль гаранта утримання Молдови в зоні інтересів пострадянського регіону. Знову в основі своїй елемент сили.

Неслухняну Грузію надовго зациклили на територіальних проблемах, пов`язаних із втраченими для Тбілісі Абхазією та Південною Осетією.

Це по-своєму схиляє країну до посилення центральної влади. Колись ця влада врешті-решт може опинитися в руках однієї людини.

І в повному потойбіччі, прямо на межі усіх меж залишається Україна. І як же може дивитися на неї табір силовиків? Чи важливо для них, хто буде наступним президентом?

А може, головна проблема для них полягає в тому, коли і як Україна повернеться в класичну автократію? Коли у Києві згасне голос опозиції, так, як це сталося у Москві?

І хто буде тією людиною , яка триматиме Україну на мотузку?

Якщо так схвально сприйняли московські інтелектуали ідею довічного президентства в Казахстані, то чи не менш позитивно відгукнулися б у Росії, якщо Київ захотів би мати свого довічного правителя?

А там і недалеко до створення нового союзу-клубу кількох абсолютних неомонархів. Хто стане першим українським Назарбаєвим? А в перспективі українським Бердімухаммедовим?

Чи в змозі Україна уникнути цієї спільної долі?

(Лондон – Прага – Київ)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG