Доступність посилання

21 Листопад 2017, Київ 07:45
Київ – Офіційно середнього класу в СРСР не було. Втім, так само як і багатьох інших реалій – сексу, а в певний період – генетики чи кібернетики.

Дозволялося існування лише двох класів – робітників та трудового селянства. Класів провідних, цілковито одностайних у своїй відданості офіційній ідеології та курсові КПРС.

А десь проміж ними дозволялося існувати такому собі прошаркові – інтелігенції. Своєрідному соціальному «памперсові», який із причини соціальної та політичної неповноцінності мав лише тихенько функціонувати й дотримуватись того ж курсу, що й класи «провідні».

Подібна підгонка означень під власні цілі була потужним регулятором масової свідомості. Ще Поль Бурдьє відзначав, що «саме позначення соціальних груп є ефективним механізмом управління поведінкою мас». Ті, хто вважав інакше, швидко потрапляли в поле зору всесильних «органів» і могли розділити долю тих частин суспільства, котрі «зникли як клас».

Проте й після зникнення СРСР із історичного тла доля середнього класу вже зниклої імперії залишається непевною.

Частина дослідників, переважно з останньої хвилі емігрантів на Захід, зараховує до цього утворення лише близькі особисто собі богемно-бунтарські та дисидентські кола СРСР 1960–80-х, при цьому відмовляючи в належності до «мідл-класу» не лише більшості реальних репрезентантів, а й таким його яскравим представникам, як, скажімо, академік Андрій Сахаров – до приєднання його до дисидентського руху.

Інші дослідники зараховують до радянського середнього класу лише номенклатуру, яка була між тими, хто не мав підлеглих взагалі, і тими, хто не мав над собою начальників, тобто Політбюро ЦК КПРС. Номенклатура становила 17–18 мільйонів осіб із усього населення СРСР, яке складало близько 280 мільйонів.

На думку ще однієї групи дослідників, говорити про соціальну структуру радянського суспільства взагалі неправомірно, оскільки це суспільство мало не стільки структуру, скільки певний соціальний стан, котрий, поступово видозмінюючись і, приймаючи природну форму під впливом ринку, багато в чому зберігається понині.

Іще одна група соціологів схильна розглядати середній клас СРСР лише за економічними показниками, чим фактично зводить його до поняття середнього споживчого шару. Тут пріоритет економічного базису над соціальною (психологічною, політичною, ідеологічною) надбудовою, внесений в суспільну свідомість примітивізованим марксизмом, донині продукує дивні результати, коли «братва» пізнього СРСР (і нинішня) та хабарники з чиновництва можуть вважатися представниками середнього класу, а лікарі, вчителі, вчені і більша частина творчої інтелігенції – ні, тоді як в усьому світі, радше, навпаки.

Проте тут випадок не злого умислу чи меркантильної заангажованості, а той, що описаний у притчі про дослідження слона сліпими мудрецями: мудрець, що намацав ногу слона, зробив висновок – слон є колона, хто торкнувся хобота, констатував, що слон – змія, і так далі.

Суспільно цінна особливість середнього класу

Кілька, на мій погляд, найактуальніших визначень поняття «середній клас». Людвіґ Ергард, що заклав основи сучасної економічної системи в Німеччині, охарактеризував у 1954 році середній клас як «людей, якісними ознаками яких є відчуття власної гідності, незалежність поглядів, самостійність, соціальна стійкість, сміливість поставити своє існування в залежність від результативності власної праці і бажання заявити про себе у вільному суспільстві і вільному світі».

Перший прем’єр-міністр Естонії Едґар Савісаар вважає, що для середнього класу характерні такі риси: відносно висока якість життя, упевнене і стабільне соціальне положення, високий рівень освіти і добра підготовка за фахом, високий рівень конкурентоспроможності на ринку праці, добра інформованість про те, що відбувається в суспільстві, політичний скептицизм, уміння самостійно аналізувати і узагальнювати інформацію, ефективна самореалізація в суспільстві, активна дія на значимі соціальні процеси, відчуття цивільної відповідальності, орієнтація не лише на себе і свою сім’ю, але й на суспільство в цілому.

Відтак акцентується не стільки економічна, скільки соціально-політична компонента поняття «середній клас». Суспільно цінна особливість середнього класу полягає в його положенні в центрі соціальної системи, що робить її стабільною, якщо цей клас є доволі численним. У цьому випадку суспільство убезпечує себе від ухилу в крайнє ліве або праве положення.

У категорії «середній клас» міститься вказівка не стільки на характеристику економічну, скільки на характеристику тієї позиції, яку він займає в системі соціальних стосунків суспільства. І, що дуже важливе, від усвідомлення своєї ролі, що витікає з цієї позиції.

Тому середній клас, в його строгому, класичному сенсі, складають не просто власники певного розміру власності, але носії базових цінностей цивільного суспільства – особистої гідності і незалежності, заснованої на самоповазі, самостійності в оцінках, суспільно-політичній активності, імунітету до соціального маніпулювання і багатьох інших складових, що в сукупності становлять його класову самосвідомість, яка й робить середній клас основою громадянського суспільства.

В СРСР свій специфічний середній клас був одним із найпотужніших у світі – в кількісному і якісному відношенні. Хоча він нічим не нагадував західний середній клас.

Радянський середній клас не міг сформуватися як клас власників в умовах одержавленої економіки. Окрім невеликого періоду від початку НЕПу і до розкуркулення та індустріалізації, в СРСР не було значного прошарку класичного середнього класу. Хоча й тоді він не мав значного соціально-політичного впливу. А після початку 1930-х років через економічне витіснення та масові репресії вплив цього прошарку на суспільство став близьким до нуля, хоча до самого кінця СРСР залишки цього прошарку – кооператори, артільники, кустарі й індивідуальні господарі – складали близько 1% працездатного населення.

Переважно середній клас СРСР складався з людей, що перебували на державній службі і ототожнювали свій добробут із процвітанням держави. До середнього класу належали вчені, інженери, лікарі, викладачі, офіцери, кваліфіковані робітники й колгоспники – як правило, зі стажем і досвідом роботи.

Політика держави була побудована на заохоченні фахівців тим, що упродовж часу бездоганної роботи вони могли отримати безкоштовне житло, інколи – автомобіль, зарплата підвищувалася відповідно до кар’єрного зростання. За мінімуму реальних благ ця політика створювала ілюзію виділення особливо старанних.

Держава бралася забезпечувати громадян основними благами: житлом, одягом, харчуванням, навчанням, можливістю реалізації себе в роботі, достатнім мінімумом за неможливості працювати. Політика СРСР була націлена на внесення саме державою вирішального матеріального внеску у виховання нових членів суспільства, надання цілого комплексу безкоштовних послуг від народження людини до завершення нею навчання. Радянський середній клас мав безпосередньо пов’язувати з державою зростання свого добробуту.

Радянський середній клас був відкритий для проникнення

Радянський середній клас був досить відкритий для проникнення. За умови обов’язкової лояльності до державного ладу в нього міг влитися будь-хто. Нелегально середній клас розширювався за рахунок спекулянтів і цеховиків, що працювали в тіньовій економіці, приватних дрібних власників і виробників.

Проте державний вплив на формування і саме існування середнього класу в СРСР не обмежувався терапевтичними і виховними процедурами. Нова хвиля політв’язнів 60-80-х – це також вплив на середній клас, але вже хірургічний.

Проте репресії не були єдиним методом жорсткого впливу на цей найпрогресивніший прошарок. Набагато сильнішим і далекосяжнішим був вплив прихованої вівісекції.

Зразком такого впливу була парадоксальна ситуація, котра найяскравіше проявлялася на високотехнологічних виробництвах, коли висококваліфіковані робітники, котрі виробляли виріб «хайтеку», отримували 700–1200 рублів на місяць, що в соціально-економічному сенсі відносило їх до середнього класу, а інженер, що розробив цей виріб або керував його випуском, – отримував 115–160. Це, очевидно, декласувало цих представників технічної інтелігенції, примушувало шукати «тіньові» шляхи для отримання фактично вкраденого державою доходу, а інколи переступати закон. І в цьому була своя цинічна логіка.

Свого часу парагвайський диктатор Альфредо Стреснер справедливо відмітив, що корупція породжує причетність, причетність – відданість, відданість – плазування. І чим вищий рівень корупції, тим більше засобів тиску на тих, кого залічують до середнього класу. У подальшому саме цей принцип ляже в основу утворення псевдоринкового «середнього класу», котрий створювався в колишніх республіках СРСР, а з середини 1990-х років став фактично не лише головним, а й єдиним критерієм відбору у цьому процесі.

У процесі часткового переходу СРСР в постіндустріальну стадію в його соціальній структурі в 1970–80-ті роки сталися значні зміни, що супроводжувалися еволюцією державного контролю за суспільством. У розпорядженні держави вже не було тих засобів для тотального тиску на масову свідомість, як до середини 1950-х років. Розквіт демократичних ідей в суспільній свідомості, що стався в 1960-х і отримав назву «відлига», є свідченням цього.

Тоді ж виникають передумови утворення громадянського суспільства – поява численних соціальних груп викладацької, технічної і наукової інтелігенції, управлінського персоналу середньої ланки, діячів культури.

А на початок 1990-х років склався справжній, якщо і не дуже численний, то все ж досить значний середній клас, не лише активний політично, але й забезпечений економічно (кооперативний рух кінця 1980-х років). Його інтелектуальний і творчий потенціал в масштабах суспільства був ніяк не менший, ніж у країнах Східної Європи.

Характерними рисами представників цього класу були не лише суспільний статус, високий рівень освіти і доходів, але й самостійність мислення, висока самооцінка і почуття власної гідності, здатність протистояти зовнішньому тискові, у тому числі й ідеологічному маніпулюванню.

А події другої половини 1980-х років сприяли формуванню не лише загальної ідентичності, але й солідарності його представників, тобто критерії його виділення в повноцінний суспільний клас були ґрунтовними, вони були не лише в економічній, а й в ідейно-ціннісній площині.

Багато хто не знайшов місця в нових умовах

Проте радянський середній клас у переважній частині не пережив Радянського Союзу, в ході лібералізації значна частина його деградувала. Суспільство повірило ідеологам перебудови, не замислившись над очевидним питанням: що буде з людьми, добробут яких залежав від добробуту держави, якщо це сама держава буде радикально трансформована і позбудеться своєї соціальної спрямованості.

Метою приватизації державних підприємств, тобто майна СРСР, було створення класу власників і підривання основи колишнього радянського ладу. Це завдання було виконане до середини 1990-х.

Колишній середній клас був розділений на дві частини: на тих, хто вписався в процес, і на тих, хто не зміг себе знайти в нових умовах.

Пряму вигоду від приватизації отримала номенклатура радянських часів, яка мала можливість конвертувати свій вплив шляхом поділу державної власності, а також кримінальні елементи, цеховики радянських часів і організовані злочинні угруповання (ОЗУ), для яких стало можливим легалізувати свої накопичення. Вони утворили олігархію і близький їм за духом середній клас епохи Леоніда Кучми. До них приєдналася нечисленна група найманих інтелектуалів, які обслуговували потреби нової економіки – менеджери компаній, банківські службовці, юристи.

У лавах тих, хто матеріально програв від краху СРСР, опинилася більша частина радянського середнього класу – ті, хто безпосередньо залежали від держави, функціонування її економіки і інших сфер життя: учені, інженери, лікарі, вчителі, офіцери, робітники і колгоспники. Багато категорій радянського середнього класу за критерієм доходів із нього вибули, хоча продовжували виконувати соціальні функції, які в радянському суспільстві і в західних країнах дозволили б їм утриматися в колишньому стані.

Після приватизації практика невиплати зарплат, які ненабагато перевищували прожитковий мінімум, була другим ударом по колишньому середньому класу, котрий остаточно опустився до рівня люмпенів. Соціальні низи до трьох чвертей складаються з раніше квітучих прошарків, яких владний режим поставив на межу виживання.

У результаті понад двох десятиліть псевдоринкових реформ нині Україна має досить красномовний результат. Із усіх прошарків радянського середнього класу від цих реформ виграв (і дуже-дуже – в усіх сенсах) лише один, паразитичний і найменш спроможний до корисної діяльності – номенклатура.

Усі інші прошарки радянського середнього класу – направду прогресивні, креативні і професійні – програли вщент, за винятком невеличкої купки сервільної інтелектуальної обслуги. І це не просто факт – це діагноз, котрий становить найбільшу загрозу незалежній Україні.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Віктор Каспрук

    Політолог, журналіст-міжнародник, публіцист. Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Автор понад 2500 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії. Лауреат премії журналу «Сучасність» та Ліги українських меценатів за 2006 рік за цикл статей, присвячених проблемам внутрішньоукраїнської і світової політики, а також за інтерв’ю із провідними діячами білоруської опозиції.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG