Доступність посилання

ТОП новини

Як приборкати існуючу в Україні систему влади?


Віктор Каспрук
Віктор Каспрук

Київ – Кожні наступні парламентські чи президентські вибори в Україні вкотре наочно доводять, що вони відбуваються в одній і тій самій системі координат ротації влади і владних еліт. Схоже, що й 2010 рік не стане виключенням з цього фатального для історичної долі Української держави правила. До цього можна ще й додати, що ані перший український Президент Леонід Кравчук, ані його наступники Леонід Кучма і Віктор Ющенко не зробили й півкроку до того, аби спробувати якщо не змінити кардинально, то хоча б дещо модернізувати ту систему влади і передачі її повноважень через численний бюрократичний апарат на місця, котра дісталася незалежній Україні від колишньої УРСР.

Цілком очевидно, що одній людині, навіть якщо вона має найвищі владні повноваження, не під силу самотужки змінити посткомуністичну систему влади. Адже її структура була сформована під потреби радянської влади таким чином, що в ній одночасно задіяна велика кількість механізмів, котрі на перший погляд, не завжди є явними.

Власне, Майдан-2004 і відбувся великою мірою із-за того, що український народ прагнув не лише унеможливити автоматичну заміну в президентському кріслі Леоніда Кучми на Віктора Януковича, а й і вірив у те, що Віктор Ющенко наважиться розпочати демонтаж системи, котра дісталася Україні у спадок від радянських часів. В історії є приклади, коли людям вдавалося реалізувати це самостійно, що схоже на подвиг. У будь-якому разі для перемоги такому лідеру необхідно заручитися підтримкою народу, і у Віктора Ющенка була не тільки така масова підтримка, але крім того й удача була на його боці. Але він не наважився використати на користь українського народу ані те, ані друге.

Брак рішучості Ющенка

Видається, Віктору Ющенку бракувало рішучості українських гетьманів Богдана Хмельницького чи Івана Мазепи наважитись щось істотне змінити, взявши при цьому всю відповідальність на себе. Можливо, свого часу Ющенко і був непоганим фінансистом, але він не врахував того, що в політиці все набагато складніше. Одна людина може змінити систему за певних політичних і соціальних умов, якщо вона володіє такими якостями, як принциповість, розум, здатність йти на ризик для досягнення намічених цілей і вміння знайти для реалізації цих цілей безліч відданих справі людей. На мій погляд, таким прикладом цілком може слугувати президент Сполучених Штатів Рональд Рейган, який спромігся зібрати навколо себе не лише відданих справі однодумців, а й висококваліфікованих професіоналів, що чудово знали свою справу.

Можна зробити припущення, що, можливо, волею долі Віктору Ющенку було визначено демонтувати пострадянську систему влади і стати в Україні лідером реформаторів на кшталт Михайла Горбачова в СРСР. Проте Ющенко виявися не готовий до використання цього історичного для долі України шансу. Не виключено, що якщо б в Україні не відбувався перерозподіл колишньої суспільної власності, то президентство Віктора Ющенка виявилося б куди більше успішним та ефективним. Та доля розпорядилася таким чином, що він потрапив на найвищу в Україні посаду саме у ці переломні часи. Проте на Україну в подальшому чекає іще один дуже непростий етап – намагання можновладців легітимізувати володіння приватизованими і привласненими матеріальними цінностей без належних на те законних підстав. І якщо система влади не буде трансформована в більш толерантну до українського народу, то як це можна судити з минулого історичного досвіду, від соціальних збурень можуть постраждати багато невинних людей.

Адже цей історичний досвід минулого ХХ століття свідчить, що подібна патова ситуація, яка нині навмисно чи не навмисно вибудовуються в Україні, вирішується дуже швидко й ефективно. Цей процес супроводжується нічними маршами зі смолоскипами та піснями, швидкою й повною ліквідацією усіх опонентів, із позбавленням нащадків майнових прав та соціального статусу рівноправного члена громади, і, в принципі, наведенням порядку і здобуття мінімального добробуту життя громади. Причому історичний досвід демонструє також, що при врівноваженому підході до наслідків таких процесів, на результатах їх діяльності врешті можливо побудувати сучасне громадянське суспільство. Але за яку ціну?

Важко заперечувати той факт, що пружина соціальної несправедливості та політичної недоцільності перегнута в Україні настільки, що ще трохи і процес її вирівнювання може стати цілком неконтрольованим. Тому, якби в представників діючої української влади був хоча б наявний інстинкт самозбереження (не говорячи вже про інстинкт відповідальності перед українським народом), то вони не загострювали б ситуацію до такого стану, з якого її буде майже неможливо в подальшому виправити.

Та хто б не був наступним президентом України, перед ним обов’язково постане питання, з яким не спромігся впоратися Президент Віктор Ющенко – як приборкати існуючу в Україні систему влади, котра на сьогодні зовсім не є українською? Та не лише приборкати, а й демонтувати систему, котру численний бюрократичний апарат адаптував під свої гіпертрофовані матеріальні і фінансові проблеми. Адже цей апарат нічого не виробляє, і при цьому система, в яку він органічно вмонтований, здатна рухатися лише у напрямку збільшення своєї влади і надприбутків.

Те, що необхідно демонтувати пострадянську систему влади, при цьому заміняючи її на демократичну громадянську, цілком очевидно. Але при цьому залишається одна маленька деталь: як виробити дієвий алгоритм переходу від узурпації влади кількома фінансово-промисловими номенклатурними групами до громадянського суспільства з оптимально децентралізованою владою. Можливо, що для цього не вистачає головного елементу. А саме: більшості громадян України, які мають почуття власної гідності, бажання змін на краще і здатність до аналізу з метою створення реального плану такої трансформації суспільства?

Необхідна зміна менталітету

Однак, якщо говорити про структурні реформи в системі української влади, то тут варто наголосити на тому, що необхідна зміна менталітету самих українців. Адже, як і в радянські часи, більшість громадян України сприймає владу та інституції її реалізації лише як інструменти примусу і насилля над суспільством. І, на жаль, у більшості випадків так воно і є. Звісно, що ментальність важко змінити за неповні два десятиліття української державності, але ці зміни в менталітеті так і не відбулися. А оскільки апріорі відсутня довіра до державних інституцій, то це унеможливлює партнерське відношення між суспільством і державою.

І щоб таку ситуацію змінити, необхідно стимулювати довіру до державних інституцій в українських громадян. Щоб люди повірили, система повинна перемкнути увагу з держави на людину, на пересічного громадянина України. Адже в Україні залишилася парадигма реалізації влади, закладена ще за часів Радянського Союзу. Коли влада дбала про життєдіяльність існуючої системи, а людина була лише гвинтиком вмонтованим без її згоди, і тільки «мала право – мати право» і не більше. Проте те, що було «ідеальним» для СРСР, абсолютно не підходить до умов незалежної України. Але зміна ставлення в Україні до системи влади можлива буде лише у тому разі, якщо дійсно система зробить розворот на 180 градусів у бік українського громадянина.

Можливо, найтривожнішим фактором наступних президентських виборів в Україні є те, що жоден із кандидатів на президентську посаду навіть не заїкнувся про необхідність зміни існуючої досі пострадянської системи влади. А це в свою чергу означатиме, що ця влада виявиться продовженням у часі існування нині діючої недієздатної системи і завдаватиме шкоди інтересам Української держави. Й особливо це небезпечно з урахуванням можливості серйозних негативних наслідків для України від світової фінансової кризи і постійно зростаючих імперські апетитів з боку Кремля. Адже існуюча в Україні система є небезпечною лише для українського суспільства і його громадян, а в глобальних вимірах на світовій арені вона постійно демонструє свою недосконалість і недієздатність.

Селекція системи

Визнаю, що до часів Помаранчевої революції 2004 року в мене були ілюзії, то ця система хоча б частково здатна до самостійної модернізації. Тоді думалося, що для цього лише необхідно, аби до керівного номенклатурного кола потрапили номенклатурні прогресивісти типу Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко, і ця проблема почне потроху вирішуватися. Однак майже через п’ять років по тому, виглядає, що це були ілюзії, які не витримали перевірку часом. Селекція системою свого кадрового резерву відбувалася таким чином, що жодна чужа, не апробована раніше персона не мала жодних шансів випливти на політичну верхотуру.

Сьогодні ж, напередодні президентських виборів 17 січня 2010 року, можливо, було б варто почати з того, щоб першим реальним кроком до трансформації недієздатної існуючої системи стала ліквідація наявного двовладдя в Україні, котре стало можливим завдяки нав’язаній Віктору Ющенку Леонідом Кучмою конституційної реформи. В цьому разі необхідно остаточно визначитись із тим, хто буде керувати Україною – чи президент, чи прем’єр-міністр. Адже двох лідерів одночасно Українській державі просто більше не витримати. Це б дало можливість розмежувати механізми поділу влади і уникати постійних і непотрібних конфліктів між керівництвом України. А може, варто було б від розмов про парламентську республіку взагалі піти іншим шляхом. Ліквідувавши посаду прем’єр-міністра і перейти до керування кабінетом міністрів самим президентом, наслідуючи в цьому позитивний досвід більше ніж двох століть Сполучених Штатів Америки.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

  • Зображення 16x9

    Віктор Каспрук

    Політолог, журналіст-міжнародник, публіцист. Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Автор понад 2500 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії. Лауреат премії журналу «Сучасність» та Ліги українських меценатів за 2006 рік за цикл статей, присвячених проблемам внутрішньоукраїнської і світової політики, а також за інтерв’ю із провідними діячами білоруської опозиції.

XS
SM
MD
LG