Київ – Один із лідерів української опозиції Віктор Янукович неодноразово заявляв, що Україні необхідні ефективні менеджери і що прем’єр-міністр Юлія Тимошенко – це зовсім не те, що потрібно нині українцям, і що сучасна влада переконала своїх виборців, що не може ефективно працювати.
Але так уже побудований сучасний український політичний світ, що парадигма ефективності бачиться кожному по-своєму. Всі ці бачення входять часто у суперечність одні з одними і виливаються в непримиренні протистояння у часи виборчих баталій. Великі суперечності, у свою чергу, клонуються в безліч дрібних, що і створює ситуацію, котра в жодному разі не може дати позитивного результату. А законне бажання ефективності дуже рідко буває задоволеним.
Власне, українські політики у гонитві за ефективністю своїх політичних сил цілком спростовують саме поняття «ефективність». Будь-яка держава – це щось на зразок великої сім’ї, де кожний із її членів має виконувати свою певну унікальну функцію. І в будь-якій державі, так само, як і в сім’ї, ефективність можлива лише за умови, коли всі отримані та розплановані ресурси витрачаються суворо за своїм прямим призначенням. Але варто у цій системі з’явитися об’єктові, котрий починає споживати ресурси безконтрольно і лише на свою користь, як про ефективність можна просто забути.
Еталон неефективності
За всіма своїми показниками українська держава може служити еталоном неефективності керівництва нею. Тому й такі результати. При тому, що значна (якщо не левова) частка ресурсів просто зникає невідомо куди, те, що все-таки залишається після цього, використовується також із украй низьким коефіцієнтом ефективності. На жаль, дії українських «еліт» могли б слугувати наглядним посібником для інших про те, як і чого робити не треба.
Якщо спробувати сформулювати коротко, то виборча кампанія 2009–2010 років викликає гострі суперечки і баталії навколо того, яка нині з псевдополітичних еліт є кращою і ефективнішою. Але яка у цьому принципова різниця, хто в даній ситуації є кращим чи гіршим? Адже ані ті, ані інші, ані треті – Партія регіонів, БЮТ і команда Віктора Ющенка – не в змозі дати Україні те, в чому вона має потребу сьогодні особливо гостро, – а саме в ефективності і стабільності політичної ситуації. Позаяк якщо в 2009 році українці мають нестабільну і неефективну ситуацію, то в 2010-му ці негативні тенденції мають шанси лише значно збільшитися.
Якщо у 2004 році владу в Україні оспорювали лише Віктор Ющенко і Віктор Янукович, то в 2010-му до них приєднається і Юлія Тимошенко. Адже важко повірити в те, що хтось із цих українських політиків найвищого політичного ешелону нині здатен піти на компроміс і визнати свою поразку. І якщо вони б навіть наважились на подібний компромісний крок, то їхнє оточення, котре ставить на перемогу своїх фаворитів значно більше, аніж фінансові ресурси, заблокує їм можливість зробити це.
Очевидно, що Україні потрібна стабільність. Це основна умова її процвітання. Але біда для українських можновладців у тому, що цю стабільність не можна взяти і просто проголосити якимсь указом чи декретом. Адже подібне проголошення ніхто серйозно не сприйме. Потрібні обґрунтування. Стабільність повинна витікати з забезпечення спільності уявлень в усьому українському суспільстві про допустимі методи вирішення проблем.
Стабільність – це коли дії кожного є ефективними, але при цьому вони в жодному разі не йдуть у розріз із інтересами всього суспільства. А алгоритм таких дій витікає з національної ідеї даного суспільства та ідеології, котра в ньому поширена, і лише з цього, якщо ми говоримо про стратегію розвитку українського суспільства. Ясні і зрозумілі правила для всіх та ефективні для кожного. І при цьому такі, що мають обов’язково виконуватися всіма, незалежно від майнового і соціального статусу будь-якого члена суспільства.
Відтак, можна зробити певні висновки. Ефективність і процвітання України – це питання стабільності. Стабільність витікає з наявності офіційної ідеології. Наявність ідеології витікає зі здатності політичного бомонду взаємодіяти з інтелектуальною елітою країни. Якщо ж політики і досі не здатні порозумітися з українськими інтелектуалами, то це означає, що вони не лише побоюються конкуренції, а й не прагнуть до побудови ефективної України.
Відсутність національної ідеї й ідеології
Усі ці роки непримиренного протистояння українських «еліт» переконливо доводять, що без єдиної національної ідеї й ідеології, котрі б були прийняті українським суспільством, не буде ані стабільності, ані ефективності, ані процвітання країни. Бо якщо не віднайти можливість вийти поза межі замкнутого кола вічного протистояння, то замість стабільності буде лише вічна «битва» українських «еліт», аж до повного й остаточного виснаження всіх доступних ресурсів, у боротьбі за дрібні тактичні ситуаційні переваги всіх представлених у політикумі сил над своїми супротивниками.
Сьогодні саме це і відбувається в Україні, безперечно, завдаючи їй цим найбільшої шкоди. Адже якраз процвітання економіки залежить від стабільності, а стабільність, у свою чергу, витікає з наявності об’єднувальної український народ ідеї та ідеології. То ж виходить, визначити національну ідею і ідеологію України – це основне завдання українських еліт. Що ж можуть спостерігати українці натомість? Десятки і сотні «голів, що говорять» щодня з екранів телевізорів на мільйонну телеаудиторію (видаючи все це за нібито вистраждані одкровення безсонних ночей) про пошук кращої долі для всього народу. Хоча ті, хто уважно прослуховує всі ці «одкровення», можуть дуже легко впевнитись у тому, що жодна з партій, котрі, претендуючи на владу, висувають своїх претендентів на президентську посаду, не мають гідних ідей, котрі б були здатні змінити на краще життя в Україні.
Українцям лише в чергове «вішають локшину на вуха». Проте роблять це з великим розмахом і помпою, витрачаючи на президентську кампанію величезні кошти. Реальність ситуації говорить про те, що подібні «професіонали» від влади і довели державу до ручки. Адже Україна, країна з економічним і людським потенціалом провідних держав Європи, нині перебуває вже навіть не на рівні країн Латинської Америки (цей проміжний етап вдалося «успішно» минути), а на рівні постколоніальних африканських країн.
Власне, подібну ситуацію тому і вдалося реалізувати українським можновладцям, що на сьогоднішній день в Україні немає жодної політичної партії, котра б серйозно переймалася інтересами українського народу. Ще й до того ці партії створені не під певні ідеологічні вимоги, а під потреби своїх лідерів, під які підтасовується все інше. Ці партії зацікавлені лише у здобутті влади і отримання фантастичних (за реальної української дійсності) фінансових дивідендів, котрі надає влада та її похідні.
Культивування комплексу меншовартості
Неефективність дій українських політиків культивує комплекс меншовартості в української нації та невпевненість її представників у власних силах. Але як тільки людина опиняється поза межами батьківщини, котра не дає їй чомусь у себе вдома жодних шансів, то все в неї виходить і життя її перестає бути суцільною боротьбою за елементарне виживання протягом багатьох років. Так трапилось, що цього року мені довелося зустрітися з двома своїми близькими друзями, котрі понад 10 років тому покинули українські терени. Один із них має двоповерховий будинок у Новій Зеландії і працює лікарем, а другий також двоповерховий будинок із садом у чудовому районі Варшави, поряд із лісом. І я впевнений, що нічого навіть подібного в рідній Україні вони б не мали. Адже чомусь завжди українців цінують по світах, але не у себе вдома.
Зрештою, Україна і не може бути ефективною державою, оскільки в ній від самого початку порушені основні принципи політичного управління і не вибудувана система домовленостей «народ – влада», котра мала б бути побудована на взаємних зобов’язаннях. В дійсності ж вийшло так, що народ несе повні зобов’язання перед державою: платить податки, посилає своїх синів до українського війська, – а держава, від імені якої виступають потужні номенклатурно-олігархічні клани, лише визискує український народ, при цьому перекриваючи йому будь-яку можливість для економічної самодостатності, оскільки бачить у цьому потенцію самоорганізації українського народу та ймовірність створення потужних партій і профспілок, котрі б захищали його інтереси.
Неефективність української держави лише вкотре доводить, що на вершині влади немає відповідальних людей із системним мисленням. А якщо й є якась дещиця, то вони неорганізовані і всі разом не становлять поки що якоїсь значущої сили.
Біда України ще й у тому, що владна «еліта», котра лише нескінченно ділить між собою ресурси та владу і бенкетує на залишках майже 20 років тому померлого «динозавра» СРСР, дуже стрімко втрачає залишки свого і без того невеликого авторитету через те, що колишнє державне майно вона собі успішно присвоїла, але абсолютно не знає і не розуміє, як і яким чином потрібно розпорядитися приватизованими на свою користь ресурсами та й не ставить перед собою цілей пустити на розвиток те, чим вона володіє, а свою владу використовує лише для захоплення нових ресурсів.
Українські можновладці, відчуваючи свою цілковиту безкарність за скоєне, настільки захопилися накопиченням багатств, що цілковито втрачають інстинкт самозбереження, не помічаючи того, що в найближчій історичній перспективі хвиля історії змете їх так чи інакше. Але виникає закономірне запитання: хто ж прийде їм на зміну? Чи не може статися так, що їхні спадкоємці з новими обличчями після 2010 року будуть продовжувати робити те ж саме – ділити і переділяти? Чи ж все таки з шиї українського народу нарешті знімуть той зашморг, котрий накинув йому ще в 1994 році Леонід Кучма і його послідовники, і він отримає свободу дій? Власне, це майбутнє і визначається в останні місяці до 17 січня 2010 року.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
