Доступність посилання

24 Листопад 2017, Київ 04:12

Київ – Кожному українцю хотілося б вірити в запевнення можновладців про вихід України з кризи. Однак чи існує достатнє підґрунтя для такої віри? Чи можливе економічне зростання в умовах політичної деградації?

Криза похитнула човни багатьох країн світу. Україна не одинока, але на відміну від провідних держав світу, в Україні криза не призвела до консолідації політичних еліт і суспільства, не забезпечила мобілізацію економічних ресурсів. В Україні не відбулося підвищення ефективності державного апарату, політики, економічної й соціальної системи.

Натомість в Україні економічний спад супроводжувався різким загостренням політичної боротьби, розбратом і підготовкою до переділу влади на президентських виборах. Світова економічна криза набула в Україні специфічних рис, оскільки збіглась з глибокою політичною кризою і системним розкладанням держави.

Політичні граблі українського розвитку


Досвід США й країн Європи в умовах сучасної кризи вказує на те, що саморегульована ліберальна економіка не змогла протистояти кризовим викликам. Знадобилося широке державне втручання і зважене регулювання. Відтак, в умовах кризи, як ніколи, потрібна в першу чергу ефективна держава.

Історія налічує безліч прикладів, коли ефективне державне адміністрування втримувало ситуацію під контролем і спрямовувало економічний розвиток за найгірших кризових умов. Найпопулярнішим сьогодні в Україні є досвід Президента США Франкліна Рузвельта, який рішуче реалізовував свій «Новий Курс». При цьому він мав як повноваження, так і відповідальність за ефективність антикризових заходів.

Моторошно собі уявити, що б робив Рузвельт в українських реаліях, якби адміністрація, Конгрес і Верховний суд ставили б йому палиці в колеса…

Наявність ефективного центру ухвалення рішень і здійснення адекватної політики в багатьох країнах призводила до «економічного дива». Роль такого єдиного центру в Сінгапурі виконав Лі Куан Ю зі своєю адміністрацією, Цзян Цзинго – в Тайвані, адміністрація Людвіга Ерхарда – в повоєнній Німеччині, Дугласа Макартура – в Японії. Не можна обійти стороною досвід Пак Чон Хі у Південній Кореї.

Аналогічно і в Україні, ефективна, сильна держава та її антикризова політика могла б применшити наслідки кризи й стати провідником, який би витяг економіку з прірви.

Восени 2008 року багато експертів та аналітиків сподівалося, що наближення кризи змусить вітчизняні політичні еліти в короткі строки реалізувати системні реформи, подолати політичну розруху й підвищити коефіцієнт корисної дії держави. Спершу мав постати сильний суб’єкт – центр влади, який би реалізував антикризові заходи, мав би для цього достатньо повноважень та ніс усю повноту відповідальності за ситуацію в країні. Тоді й економічні антикризові заходи мали б результат.

Не було б принципової різниці в тому, хто б у кризових умовах взяв на себе роль центру влади і відповідальність за виведення країни з кризи – Президент, Уряд, Парламент чи Раднацбез. Важливо, щоб цей центр уособлював суспільні сподівання на подолання економічних негараздів та розвиток країни, а також мав достатні повноваження.

Однак в Україні все сталося інакше. Боротьба з кризою розпочалася без вирішення політичних та системних проблем держави. Відтак, внутрішня конкурентність державної влади, взаємне заперечення політичних центрів зводило антикризові заходи нанівець. Легітимність влади невідворотно падала, що знижувало ефективність її діяльності.

Жодна з політичних сил, жоден із центрів державної влади не наважився взяти на себе повну відповідальність за виведення країни з кризи. Напередодні президентських виборів виявилося набагато вигідніше перекладати відповідальність, звинувачуючи в усіх негараздах країни політичних опонентів.

Ситуація в Україні виглядає ще гірше, ніж із відомої байки про лебедя, рака та щуку. На відміну від сумнозвісних тварин, українські керманичі не лише тягнуть країну в різні сторони, але й не гребують тим, щоб нашкодити одне одному.

Подібна поведінка обумовлена наближенням президентських виборів. Тому мало хто з політиків насправді задумується про подолання кризи. Перемога в президентських перегонах для них набагато важливіша. Основні зусилля політичної еліти спрямовані на заробляння політичних балів та демагогію, а не на виведення країни з кризи.

На думку багатьох оглядачів, після виборів варто очікувати нову хвилю політичної дестабілізації і потрясінь, які не оминуть економіку. Держава залишиться недієздатною, неефективною й неадекватною, адже системні реформи політичної системи так і не були проведені. До всього цього додасться критична маса проблем, накопичена Україною в перебігу «боротьби з кризою».

Економічне болото

Криза – вдалий час для реформ економіки, які давно потрібні Україні. В експертних колах очікувалося, що державі вистачить мужності нарешті здійснити структурну перебудову вітчизняного народного господарства для досягнення довгострокового ефекту.

Потрібен був план антикризових заходів – середньострокова, як мінімум, на два роки програма масштабних структурних реформ економіки, довкола якої консолідувалися б усі гілки влади і політичні суб’єкти в Україні. Це мав бути український «Новий курс», який забезпечив би подолання кризи і, водночас, заклав підґрунтя для майбутнього економічного зростання України. Цей план мав бути стабільним, тобто незмінним у разі виборів Президента чи ротації складу уряду.

Громадськість, експерти і численні аналітики брали участь в розробці пропозицій до такого плану реформ в надії, що всі ідеї знадобляться уряду. Розроблялися проекти масштабного будівництва елеваторів для запуску в Україні міжнародної біржі зерна. Виринули з забуття проекти відродження вітчизняного авіабудівництва та космічної галузі. Пропонувалися цікаві національні проекти будівництва житла, розвитку альтернативної енергетики, модернізації заводів, розробки вітчизняних родовищ алмазів та багато інших пропозицій.

Одним із основних антикризових заходів мало стати державне замовлення на реалізацію інфраструктурних проектів – будівництво доріг, залізниць, мостів, аеропортів, соціального житла, шкіл та громадських закладів. Ці проекти створили б внутрішнє замовлення на українську сталь, будівельні матеріали й робочу силу.

Найцікавіше в усіх пропонованих проектах те, що їх реалізація зовсім не потребувала валютних вкладень і зовнішніх запозичень. Всі реформи могли б бути реалізовані за рахунок емітованої гривні без ризику інфляційного обвалу національної валюти. Водночас, реалізація таких проектів заклала б підмурок для довготривалого економічного зростання України.

На жаль, безглуздо чекати економічного дива на політичному цвинтарі – його просто нікому здійснити. Так само, в Україні не знайшлося державних керівників, здатних на глибоку структурну перебудову економіки. Натомість почалося поверхове лікування симптомів кризи.

Головна ціль антикризових заходів – втримати економіку України від колапсу до президентських виборів. Для можновладців важливо не забезпечити стратегічний розвиток країни, а пересидіти найважчий момент кризи, перетерпіти. Криза в світі рано чи пізно завершиться, а тоді, варто сподіватися, почне відновлення світова економіка, знову піде українська сталь на експорт, запрацюють експортно-орієнтовані галузі і заживе Україна так само, як і до кризи.

Щоб втримати економіку на плаву, Україна пішла на значні зовнішні запозичення. Окрім того, повним ходом була запущена емісія гривні. Мільярди витрачені на рекапіталізацію вітчизняних банків, яка в підсумку лише призвела до виведення валюти з української економіки.

Напередодні виборів уряд уже почав звітувати про економічні успіхи і зупинення кризи в Україні. Однак замовчується те, що це полегшення тимчасове. Воно не підкріплене ані структурними реформами економіки, ані поліпшенням політичної ситуації в країні. До того ж, найближчим часом українську економіку почне душити непідйомне ярмо боргів.

Реалізм на противагу оптимізму

Попри природній оптимізм українців, очевидно, що Україна ще дуже далека від довгоочікуваного виходу з кризи. Реальність полягає в тому, що довготривале економічне зростання неможливе в умовах політичної деградації й дестабілізації. Ніякого подолання економічної кризи не може бути до тих пір, доки Україна не розв’яже свої політичні системні проблеми, доки в Україні не постане ефективна держава, сильна, а головне – відповідальна державна влада.

Йдеться не про чергові вибори нового президента, а про докорінну зміну системи. Чим раніше українське суспільство це усвідомить, тим швидше в України з’являться шанси на вихід із кризи.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
XS
SM
MD
LG