Доступність посилання

19 Листопад 2017, Київ 13:41

Український політолог Ольгерд І. Бочковський (1885–1939)


Ольгерд Бочковський

Словаччина – Із плеяди українських учених, які працювали поза межами Батьківщини і зробили вагомий внесок в історію і духовну культуру свого народу, на імені яких в Україні ще двадцять років тому лежало тавро забуття, – ім’я доцента Української господарської академії в чеському місті Подєбради Ольгерда-Іполита Бочковського, основоположника української націології.

Упродовж десяти років (1923–1932) у подєбрадському освітньому закладі, за висловом Євгена Маланюка, «лабораторії, де культивувався тип новітнього українця», О. Бочковський очолював кафедру соціології й націології на економічно-кооперативному факультеті.

9 листопада минає 70 років від дня його смерті. На жаль, наукова і публіцистична спадщина О. Бочковського в Україні мало відома і тому критично не опрацьована.

* * *

Майбутній учений з'явився на світ 1 березня 1885 року «на станции железной дороги Долинской» (нині райцентр Кіровоградської області) у родині Аполлона Бочковського та Анни, уродженої Раєцької. Батьки, за віросповіданням римо-католики, дали охрестити первістка в костьолі й виховували сина в польському дусі.

Ольгерд навчався спочатку в Катеринославі, відтак у земському реальному училищі в Єлисаветграді, куди перевели на службу батька, урядовця залізничних доріг.

У червні 1903 року молодий студент на відмінно склав усі іспити, отримав свідоцтво про закінчення училища і поступив на навчання в петроградський Лісовий інститут. Паралельно він навчався на економічному відділі тамтешньої політехніки.

Після революційних подій 1905 р. O. Бочковський покинув Петроград і виїхав на Захід. Він планував дістатися до Парижа. Дорогою зупинився в Празі, і Чехія від 1906 р. стала його другою батьківщиною, де розпочався шлях Бочковського як вченого-політолога (націолога) і де він помер 9 листопада 1939 року.

У тридцяті роки О. Бочковський згадував про свої юнацькі переживання такими словами: «Європа від молодих років була моєю духовною батьківщиною. Я ніколи не поділяв ні слов’янського, ні революційного месіанізму Росії. З московської в’язниці царату я тікав у Європу, немов додому».

У Празі свою публіцистичну й наукову діяльність О. Бочковський розпочав на сторінках дуже авторитетного чеського славістичного журналу „Slovánský přehled“, де він 1908 р. опублікував статтю «Росія, політичні партії і гуртки», а згодом (1910–11рр.) – серію статей під назвою «Українське питання».

На той час це була найґрунтовніша розвідка про українську проблематику в Російській імперії та в межах Польщі, написана українцем і адресована чеській науковій (тоді переважно русофільській) громаді.

Знайомство з Т. Ґ. Масариком

У Празі О. Бочковський познайомився і приятелював із професором Карлового університету, визначним політичним діячем, згодом одним із основоположників Чехословацької республіки і першим її президентом Томашем Ґ. Масариком. Про свого вчителя, про зустрічі з ним Бочковський розповів пізніше на сторінках паризького тижневика «Тризуб».

Згідно з його спогадами, зустрічей із Т. Масариком було багато, а наприкінці 1918 р. та в січні 1919 року відбулися зустрічі Бочковського з Масариком – уже президентом новоствореної держави.

Слід нагадати, що в ці роки Ольгерд Бочковський був членом Української дипломатичної місії в Празі й шукав у впливових політичних колах ЧСР підтримки для українських визвольних змагань.

Перше знайомство з Т. Масариком відбулося ще 1908 року, коли він, як депутат від чеських земель, виступав у Віденському парламенті тодішньої Австро-Угорщини з промовою, в якій став на захист українського народу в межах Польщі.

Того ж року в Празі перевидали монографію Т. Ґ. Масарика «Чеське питання», в якій автор ознайомив читача з соціологічним аналізом «усіх тих загадок», перед якими опиняється той, «хто прагне збагнути сенс чеської історії, хто хоче пізнати, чим ми, як окремий народ, культурно живемо, чого прагнемо». О. Бочковський пізніше зізнався, що праця Масарика стала для нього «увертюрою до дослідів питання поневолених народів взагалі, зокрема, на сході Європи».

Тема «малих» і поневолених народів

Чеською мовою О. Бочковський публікує розвідку про фінляндське питання (є також українське видання), а 1916 року у Відні українською мовою з’являється його монографія «Поневолені народи царської імперії. Їх національне відродження й автономічні прямування».

У кількох розділах автор книги представив боротьбу поневолених народів Російської імперії за своє національне й культурне відродження, за свою державність. Володіючи багатьма європейськими мовами, навіть грузинською, міжнародною штучною мовою есперанто і ще такими «екзотичними», як каталонська й кельтська, Бочковський детально описав національно-державницькі змагання в Російській імперії таких народів як поляки, білоруси, литовці, латиші, естонці, вірмени, грузини, емансипаційні пориви малочисельних народів-«інородців», мусульман-татар та євреїв. Автор керувався бажанням показати широкому загалові поведінку царату щодо «своїх власних народів», завдяки чому Росія здобула собі в цивілізованому світі промовистий епітет «тюрми народів».

Наприкінці Першої світової війни західноєвропейська політологічна думка схилялася до того, що з руїн царської Росії постане нова, ліберально-капіталістична Росія.У контексті таких міркувань Бочковський у своїй книзі додав, що нова Росія може бути навіть антитезою царській Росії, але в одному вимірі «буде її наслідницею й продовжувателькою», а саме «в своїй національній політиці супроти поневолених недержавних народів».

Він не міг передбачити переродження царської Росії в більшовицьку, але висновки щодо політики нових узурпаторів влади супроти поневолених народів радянської імперії зробив правильні.

Російські війська під командуванням генерала Денікіна, окупуючи 1920 року Київ, книгу Бочковського вписали на індекс заборонених, вилучали її з бібліотек і спалювали.

Продовженням монографії «Поневолені народи царської імперії» була книга «Національна справа (статті про національне питання у зв’язку з сучасною війною», підготована до друку наприкінці 1917 р. й видана у Відні щойно 1920 року.

Масариківська тема «малих», «неісторичних» (і водночас поневолених) народів полонила всю увагу українського вченого. Результатом ґрунтовних досліджень стала монографія О. Бочковського «Боротьба народів за національне визволення», в якій автор висвітлив історію і спроби культурно-національної емансипації каталонців і басків в Іспанії, фламандське питання в Бельгії, самозахист своєї духовної культури лужицьких сербів у Німеччині та історію боротьби за самостійність Ісландії.

Вчений також підготував до друку і навіть оголосив видання монографії «Боротьба кольорового людства» (про національно-визвольні змагання деяких народів Африки та Азії), однак доля рукопису цієї праці й досі не з’ясована.

Звичайно, це далеко не повний перелік праць Бочковського, в центрі уваги яких була проблематика поневолених народів. Опублікована в Києві 1996 року бібліографія його друкованих праць охоплює 69 позицій: один десяток книг, брошури, статті, однак цей список наукової та публіцистичної спадщини Бочковського потребує істотного доповнення.

«Українське питання»: критика чеських поглядів

Варто згадати ще монографію О. Бочковського «Т. Ґ. Масарик, національна проблема та українське питання. (Спроба характеристики та інтерпретації)», видану 1930 р. в Подєбрадах. У вступі автор наголошує, що його праця «не претендує на повне вичерпання свого предмету» і є лише спробою характеристики ставлення Т. Масарика до українського питання, проте можна говорити про ґрунтовно опрацьовану монографію.

Колишній студент прагнув належним чином вшанувати свого професора, всебічно висвітлити погляди Масарика на українське питання й критично, на основі всіх доступних йому джерел, оцінити його погляди, зокрема 1917 року, коли чеський політичний діяч перебував у Києві. Тоді Масарик дотримувався поглядів, що на стосунки між росіянами й українцями слід дивитися так, як на стосунки між чехами й словаками.

Далі Масарик вважав, що Україна не повинна відокремлюватися від Росії, і висловив думку, що розбивати Росію – це працювати для Прусії, котра, додамо від себе, була на той час грізним сусідом чеських земель. Чехи небезпідставно, як виявилося згодом, боялися загарбницької ідеології пангерманізму.

Бочковський аргументовано розкритикував тодішні погляди Масарика (і чеської спільноти взагалі) на українське питання.

Якщо чехословакізм є ідеологічним напрямом взаємним і має традицію з обох сторін, доводив український вчений, то цього ніяк не можна сказати про історію російсько-українських відносин, які від доби Петра І, Катерини ІІ є зовсім протилежними – антагоністичними.

Якщо серед чехів і словаків існувала на початку встановлення спільної держави ідея «чехословацького народу», то ідея «руськоукраїнського» народу або «Русоукраїни» не виникала ніколи. Це й не могло бути, тому що, продовжував Бочковський, Москва історично трактувала всіх українських гетьманів ноторичними зрадниками, зокрема, гетьмана Івана Мазепу. Це свідчить про те, що українці і росіяни були народами зовсім відмінними.

Правда про Голодомор

Крім наукової праці, Ольгерд Іполит Бочковський активно займався громадською діяльністю. Крім іншого, 1933 року він очолив у Празі Український «Голодовий комітет», який поширював серед чеської громадськості інформацію про штучний Голодомор і його жахливі наслідки в Україні.

Із цією метою він випускав щодва тижні бюлетень чеською мовою під назвою «Голод на Україні».

Міжнародного резонансу набув «Відкритий лист» О. Бочковського до президента Сенату Франції Едуарда Еріо, котрий дав себе використати радянським режимом для того, щоб після подорожі по Україні заявити про відсутність голоду, про процвітаючу Україну.

«У той сам час, коли ви опинилися на совітській Україні, – пише Бочковський у «Відкритому листі» до Еріо, – в Європі алярмують громадську думку на захист загибаючої України, а в Парижі на міжнародній конференції ІІ Інтернаціоналу українські соціалістичні партії звернулися з прилюдною заявою до міжнародного пролетаріату, закликаючи його до масових протестів проти руйнівної політики совітської окупаційної влади в Україні, яка прямує до винищення українського народу».

У некролозі з приводу смерті О. Бочковського в газеті «Тризуб» мовиться, що прощатися з померлим (13 листопада 1939 р.) прийшла вся українська громада в Празі. «Без прощальних промов, без вінків, бо такою була остання воля покійного, а лише прикрита національним українським прапором, зникла за брамою вічності домовина, в якій назавжди відійшов від нас український патріот, вчений, громадській діяч, добрий приятель…»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
XS
SM
MD
LG