Доступність посилання

19 Листопад 2017, Київ 13:36

Легітимність президентських виборів: існує останній шанс її здобуття


Київ – «Чим далі в ліс, тим товстіші партизани» – така дещо цинічна (але назагал справедлива) приказка побутувала ще в радянські часи серед не надто прихильної до офіційної ідеології молоді. Чим ближче до президентських виборів, тим сумнівніша їхня легітимність – про це останнім часом пишуть українські аналітики, не пов’язані з жодним політичним табором.

При цьому йдеться про цілий ряд вимірів такої істотно послабленої чи взагалі майже знівельованої легітимності.

Так, у статті Віктора Каспрука «Основна проблема виборів-2010: чи буде легітимною перемога того чи іншого кандидата?» зазначено: і Віктор Янукович, і Віктор Ющенко, і Юлія Тимошенко, і Володимир Литвин підозрюються у застосуванні на майбутніх виборах адміністративного ресурсу загальнонаціонального і регіонального рівнів, а високу ймовірність цього засвідчує їхнє політичне минуле і сьогодення. До цього додається залучення до команд зазначених кандидатів адміністраторів режиму Леоніда Кучми, які були причетні до відвертого маніпулювання результатами виборів. Нарешті, існує недовіра до всієї політичної верхівки й політичної системи, що пов’язане «з недолугою реакцією еліти України і на світову фінансово-економічну кризу, і на внутрішню українську кризу».

Інші автори йдуть далі і ставлять питання про загальну втрату легітимності українською державою як такою. Одним із перших це заявив Олексій Валевський у статті «Failed state Ukraine?», щоправда, зазначивши, що йдеться про перші кроки до того, щоб Україна перетворилася на державу, яка не здійснилася.

Деякі інші автори підхопили цю тезу і почали твердити, що українська держава вже де-факто є лише форма без змісту, а у такій державі будь-які вибори завжди сумнівно легітимні.

Їм опонували ті, хто стверджував: Україна зовсім не неспроможна держава, цей термін вживається некоректно з огляду на його науковий зміст. Адже, як зазначив Юрій Щербак, «Україна, на щастя, не входить до групи країн, що перебувають у критичному стані (масовий голод, заворушення, громадянська війна, повний колапс державної влади, нестримна анархія і т.п.)».

Та все ж попри те, що Україна вочевидь не належить до числа “failed states”, проблема легітимності виборів, видається, є надзвичайно гострою.

І вона може ще більше загостритися буквально у ближчі тижні, максимум місяць-другий, якщо їхні головні учасники не змінять, причому докорінно, свою політичну поведінку – або якщо їх не змусять це зробити.

Легальність і легітимність


Загалом погоджуючись із тими трьома чинниками сумнівної легітимності президентських виборів, які наведені у статті Віктора Каспрука (я б тільки додав до числа носіїв усіх «чеснот» минулого і нинішнього режимів ще й Арсенія Яценюка, котрий певним числом громадян чомусь сприймається ледь не як втілення такої собі «політичної цнотливості»), я б продовжив ці міркування ось яким чином.

Найперше, слід розділити два споріднені, але різні поняття – легальність і легітимність.

Перше позначає відповідність усім процедурам законів того чи іншого політичного процесу. 2004 року другий тур продемонстрував засвідчені у рішенні Верховного Суду України прямі порушення засадничих правових процедур, які унеможливили визначення переможця другого туру виборів і мали практичним наслідком повторне проведення голосування.

Існують умотивовані сумніви в тому, що нинішній виборчий процес матиме цілком легальний результат – адже за евфемізмом «адміністративний ресурс» ховаються прямі і приховані порушення законів упродовж виборчих перегонів та під час самого голосування. А хіба можна вести мову про справжню легітимність результатів виборів, якщо йтиметься про їхню слабку легальність, тобто законність усіх етапів?

Власне, вже зараз беззаперечна легальність виборів – під сумнівом (власне, як і майже всіх попередніх, які відбувалися в Україні після 1994 року). Адже регулярні зміни виборчого законодавства вже після офіційного початку передвиборної кампанії – хіба це сумісно з традиціями демократичного права? Хіба відверте підпорядкування бюджетного процесу (і відповідних законодавчих актів) виборчим потребам тих чи інших суб’єктів виборчих перегонів не є брутальним порушенням Бюджетного кодексу України?

Хоча бувають і вибори, які відповідають більшості критеріїв легальності, але від того не стають демократичнішими, як, скажімо, у деяких сусідів України, і не тільки у них. Ба більше: конституційною більшістю відповідний парламент ухвалює закон про обрання його ясновельможності пана N. довічним главою держави X. Всі процедури дотримані, але…

Іншими словами, всі різновиди виборів мають бути не тільки легальними, а й легітимними. Останнє – більш складне поняття, ніж легальність, бо поєднує у собі формальний і, головне, неформальний бік справи.

Адже для того, щоб влада була ефективною, громадяни мусять її поважати, чи, принаймні, боятися. Проте останній чинник не надто діє у сучасному глобальному світі високих технологій та всепроникної інформації.

Власне, це відзначили ще класичні тоталітарні режими, домагаючись і легальності, і легітимності (у вигляді всезагальної народної підтримки, обов’язково оформленої цілим рядом начебто самодіяльних масових акцій à la громадянське суспільство).

А в сучасній Україні певним критерієм неформальної легітимності став Майдан – тому-бо найрізноманітніші політичні сили за минулі роки не раз уже використовували оплачені ерзац-майдани як один із головних засобів власної легітимації.

Відкритий з’їзд партії «Батьківщина» на майдані Незалежності за участі 200 тисяч людей у межах передвиборної кампанії провела Юлія Тимошенко; масштабне всеукраїнське віче для оприлюднення своєї виборчої програми запланував провести на Софіївському майдані Віктор Ющенко, але епідемія грипу в останній момент зірвала йому цю акцію.

Але ж виборча кампанія тільки-но розпочалася, все попереду, в тім числі й ерзац-майдани, і, вельми ймовірно, якісь інші широкомасштабні і недешеві засоби публічної легітимації тих чи тих кандидатів та політичних сил, які їх підтримують.

Перспективи: вибір між гіршим і найгіршим?

Проте, як би не намагалися легітимізувати свої претензії на владу та саму президентську посаду у разі її здобуття чинні кандидати зі своїми командами, ця легітимність, якщо щось радикально не зміниться, буде дуже сумнівна.

Скажімо, всі соціологічні опитування, які засвідчують перевагу Віктора Януковича над Юлією Тимошенко у другому турі виборів у разі, якби вибори ці відбулися зараз, водночас фіксують надзвичайно високий відсоток тих, хто налаштований проголосувати проти обох цих кандидатів або не прийти на виборчу дільницю – за різними даними, від 30% до 40% від загального числа електорату.

А це означає, що Віктор Янукович реально буде легітимним главою держави тільки на Донбасі і ще в кількох регіонах, де за ним стоятиме бодай відносна більшість виборців.

На більшості території України він буде президентом, до якого апріорі ставитимуться чи різко негативно, чи байдуже, чи з гоноровитим презирством. Будь-які його дії апріорі сприйматимуться переважною більшістю українських громадян щонайменше як дурниці, якщо не відверта зрада державних інтересів.

Чи зможе глава держави з такою мірою легітимності керувати демократично (що неможливо без масової підтримки)? Навряд чи. А ефективно? Лише за допомогою силових структур. А це годиться хіба що для зацілілих «бананових республік»…

З іншого боку, якщо Юлія Тимошенко вчинить електоральне диво (як їй уже не раз вдавалося) і вирве-таки перемогу у другому турі, то все одно вона не матиме за собою переконливої більшості громадян і належної довіри навіть із боку частини своїх виборців (бо ж за обох цих кандидатів чимала кількість електорату голосуватиме як за «менше зло»). Що далі? Логіка ситуації і її штовхне на шлях силових дій, хіба що прикритих більшою демократичною риторикою і меншими реверансами в бік деяких сусідніх держав.

А хто зможе підперти правильні чи зупинити неправильні дії нового глави української держави (сказане стосується і Януковича, і Тимошенко)?

Судова влада має вкрай низький рівень довіри, парламент – іще менший (а відтак хіба дивно, що маси громадян не виконують закони, ухвалені зі здійсненим на очах мільйонів телеглядачів відвертим порушенням Конституції, коли один «кнопкодав» голосує за трьох колег?), правоохоронні (звані ще журналістами «олігархоохоронними») органи – також низький.

Залишаються армія і Служба безпеки, а подекуди – органи міського самоврядування, які ще мають таку-сяку довіру до себе з боку громадян, отже, є в їхніх очах (як це на перший погляд не парадоксально виглядає) більш легітимними, ніж деякі найвищі державні інституції та посадовці.

«Більшість студентів вищих навчальних закладів міста Києва серед усіх нових політиків, що не балотуються на цих виборах, бачать у майбутньому на посаді Президента України голову Служби безпеки України Валентина Наливайченка» – такий нестандартний факт щойно засвідчило проведене соціологічною службою Інституту політичних та етнонаціональних досліджень Національної академії наук України імені Івана Кураса опитування.

Утім, іще існує (бодай теоретичний) шанс змінити ситуацію і, незалежно від того, хто саме стане наступним главою держави, легітимізувати самі вибори та їхній результат (який, звичайно, не відкриватиме шлях до процвітання демократії в Україні, але все ж…).

Цей шанс, як уже було сказано, полягає у різкій зміні правил політичної гри, у категоричній відмові від руйнації державних та суспільних інституцій задля утримання чи здобуття президентської влади, у припиненні обливання командами кандидатів брудом одна одну, а разом із тим – і всю країну, яка намагається виборсатися з кризи, у закликанні для спостереження за підготовкою і проведенням виборів достойників із Європи й Америки (з числа тих, хто вже завершив свої політичні кар’єри) і в низці інших заходів. Питання лише в тому, хто спроможний так «натиснути» на політиків, щоб вони це зробили.

Бо ж в іншому разі Україна стане у січні наступного року якщо і не “failed state”, то дуже специфічним утворенням, де держава існуватиме майже незалежно від країни, і навпаки. Закони виконуватимуться громадянами ще менш охоче, ніж зараз, довіра до владних інституцій буде майже нульовою, всі займатимуться приватними справами, а наймобільніші українці виїдуть за кордон.

А це у своїй сукупності за будь-яких обставин, навіть без чийогось зовнішнього втручання, – далеко не найкраща українська перспектива.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG