Кілька років тому, коли Україна грала чергові матчі плей-офф зі Словенією, знаменитий англійський нападаючий Бобі Чарльтон сказав таке: «Коли б у плей-офф грали Україна – Англія, я б ризикнув прогнозувати, що виграє Україна. Але коли грають українці зі словенцями, то це битва ментальності і тут важко щось прогнозувати. Словенці довели, що вони справжні бійці». Так і сталося, Словенія двічі «викидала» Україну за борт футбольних фіналів.
Ось і сьогодні, після чорної футбольної середи у Донецьку, українські футболісти кажуть, що греки їх перехитрили, вигравши повторний матч на чужому полі з рахунком 1:0 і вийшовши до фіналу чемпіонату світу, котрий відбудеться наступного літа у Південній Африці. Але самі ж грецькі гравці заявляють, що, навпаки, виграв командний дух, коли всі футболісти Греції грали на новій донецькій Арені «вже через не можу», а українці не знали, куди бігти і що робити з м’ячем. Уже останні 15 хвилин складалося враження, що збірна України втратила будь-яку віру у свою перемогу і з відчаєм ганяла м’яч, чекаючи, коли все це, нарешті, для футболістів закінчиться.
Словенці, хорвати та й греки – це національно згуртовані країни, тут свою роль відіграє і традиція, і культура, і релігія. Це й відчувається на стадіонах цих країн, коли грають їхні збірні. Вболівальники і команда діють в одному пориві, це було добре видно учора на матчі Словенія-Росія в Маріборі. Стадіон, хоча й невеличкий, буквально кипів, коли словенці атакували чи вперто захищалися.
А що ж ми бачили в Донецьку? Напівпорожні трибуни величезного красеня, гордість Ахметова, і кволу підтримку своїх футболістів з боку трибун. У чомусь правий Олексій Михайличенко, коли сказав, що його команда грала ніби на нейтральному полі. Греки цим користувалися, чого не зробили українці при напівпорожніх трибунах в Афінах.
На жаль, чи не єдині два стадіони є в Україні, де відчувається сила футбольної і національної солідарності – це «Металіст» у Харкові і «Україна» у Львові. Центральний стадіон у Києві вже давно «відпочиває». А на «Динамо» навіть за рідну команду вболівати приходить дуже мало відданих їй фанатів. Чи не є над чим задуматися українським футбольним верхам, якщо вони українські?
Марнування шансів: риса характеру чи ментальність?
Німці, або ті ж словенці, добре знають, що таке історичний шанс для народу і яка ціна його втрати. Це проілюструвала наочно не раз їхня історія, давня і нещодавня. Це видно й на футбольному полі. Німці і словенці б’ються до останньої миті з жаром у серці і вогнем в очах.
Українці ж мали на своєму шляху чимало шансів стати незалежними, але кілька разів не скористалися цим. Вони отримали новітню незалежність, скоріше, від Бога, аніж внаслідок використання свого шансу сповна. Про це свідчать подальші події. Хіба ж 1991-ий рік не дав шанс створити демократичну державу? Дав, але що створили – симбіоз «совка» (ностальгії за минулим) та «олігархії» ( злодіїв у законі). Хіба ж не дав шансу Майдан у 2004 році, вже вдруге за якихось «надцять років», вийти, як кажуть, у європейські люди? Дав! Що маємо сьогодні? Балансування на грані розвалу і по вуха у хабарництві... Чи не ілюстрація цього – історія з квитками на минулу середу в Донецьку? Чи не відкладається отаке марнування шансів у політиці й футболі в байдужість у характері, ментальності народу, що й видно на футбольному полі? Може, це й занадто сказано, але боляче спостерігати одні й ті ж граблі щоразу! Скільки ж можна? І коли це буде подолано?
Все залежить від тренера...
Воно у чомусь так. Це довели вже й Лобановський, і Блохін, та й вчора Рехаґель. Але й від культури внутрішньої кожного футболіста, бо без неї, як казав свого часу Франц Беккенбауер, не можна навчитися культури футбольного пасу. А ми знаємо, що вчора на полі Донбас-арени у футболках національної збірної були гравці, які не те що внутрішньо не готові гімн заспівати (це ще півбіди!), а й відкрито висловлювалися, що вони не ходять у кіно з того часу, як фільми почали дублюватися українською. Не знаю, що там казав Михайличенко футболістам перед вчорашнім виходом на поле, але все було написано в його позі і на обличчі, особливо під час другого тайму.
Німець навчив греків футбольної дисципліни, як колись німці навчили українців картоплю саджати. І греки стали чемпіонами Європи, спробують стати чемпіонами світу. Хоча вся німецька преса перед цим уже «списала» Рехаґеля, бо вважала, що греки програють у Донецьку.
Може, й нам варто запросити когось, хто б навчив наших футболістів культурі футбольного пасу та колективної гри. А ще навчить внутрішній культурі і відповідальності за себе, свою честь та свою державу! Може, десь такий тренер і є, з’явиться незабаром. Але відчуємо ми це лише після чергового плей-офф нашої збірної УКРАЇНИ.
(Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Ось і сьогодні, після чорної футбольної середи у Донецьку, українські футболісти кажуть, що греки їх перехитрили, вигравши повторний матч на чужому полі з рахунком 1:0 і вийшовши до фіналу чемпіонату світу, котрий відбудеться наступного літа у Південній Африці. Але самі ж грецькі гравці заявляють, що, навпаки, виграв командний дух, коли всі футболісти Греції грали на новій донецькій Арені «вже через не можу», а українці не знали, куди бігти і що робити з м’ячем. Уже останні 15 хвилин складалося враження, що збірна України втратила будь-яку віру у свою перемогу і з відчаєм ганяла м’яч, чекаючи, коли все це, нарешті, для футболістів закінчиться.
Словенці, хорвати та й греки – це національно згуртовані країни, тут свою роль відіграє і традиція, і культура, і релігія. Це й відчувається на стадіонах цих країн, коли грають їхні збірні. Вболівальники і команда діють в одному пориві, це було добре видно учора на матчі Словенія-Росія в Маріборі. Стадіон, хоча й невеличкий, буквально кипів, коли словенці атакували чи вперто захищалися.
А що ж ми бачили в Донецьку? Напівпорожні трибуни величезного красеня, гордість Ахметова, і кволу підтримку своїх футболістів з боку трибун. У чомусь правий Олексій Михайличенко, коли сказав, що його команда грала ніби на нейтральному полі. Греки цим користувалися, чого не зробили українці при напівпорожніх трибунах в Афінах.
На жаль, чи не єдині два стадіони є в Україні, де відчувається сила футбольної і національної солідарності – це «Металіст» у Харкові і «Україна» у Львові. Центральний стадіон у Києві вже давно «відпочиває». А на «Динамо» навіть за рідну команду вболівати приходить дуже мало відданих їй фанатів. Чи не є над чим задуматися українським футбольним верхам, якщо вони українські?
Марнування шансів: риса характеру чи ментальність?
Німці, або ті ж словенці, добре знають, що таке історичний шанс для народу і яка ціна його втрати. Це проілюструвала наочно не раз їхня історія, давня і нещодавня. Це видно й на футбольному полі. Німці і словенці б’ються до останньої миті з жаром у серці і вогнем в очах.
Українці ж мали на своєму шляху чимало шансів стати незалежними, але кілька разів не скористалися цим. Вони отримали новітню незалежність, скоріше, від Бога, аніж внаслідок використання свого шансу сповна. Про це свідчать подальші події. Хіба ж 1991-ий рік не дав шанс створити демократичну державу? Дав, але що створили – симбіоз «совка» (ностальгії за минулим) та «олігархії» ( злодіїв у законі). Хіба ж не дав шансу Майдан у 2004 році, вже вдруге за якихось «надцять років», вийти, як кажуть, у європейські люди? Дав! Що маємо сьогодні? Балансування на грані розвалу і по вуха у хабарництві... Чи не ілюстрація цього – історія з квитками на минулу середу в Донецьку? Чи не відкладається отаке марнування шансів у політиці й футболі в байдужість у характері, ментальності народу, що й видно на футбольному полі? Може, це й занадто сказано, але боляче спостерігати одні й ті ж граблі щоразу! Скільки ж можна? І коли це буде подолано?
Все залежить від тренера...
Воно у чомусь так. Це довели вже й Лобановський, і Блохін, та й вчора Рехаґель. Але й від культури внутрішньої кожного футболіста, бо без неї, як казав свого часу Франц Беккенбауер, не можна навчитися культури футбольного пасу. А ми знаємо, що вчора на полі Донбас-арени у футболках національної збірної були гравці, які не те що внутрішньо не готові гімн заспівати (це ще півбіди!), а й відкрито висловлювалися, що вони не ходять у кіно з того часу, як фільми почали дублюватися українською. Не знаю, що там казав Михайличенко футболістам перед вчорашнім виходом на поле, але все було написано в його позі і на обличчі, особливо під час другого тайму.
Німець навчив греків футбольної дисципліни, як колись німці навчили українців картоплю саджати. І греки стали чемпіонами Європи, спробують стати чемпіонами світу. Хоча вся німецька преса перед цим уже «списала» Рехаґеля, бо вважала, що греки програють у Донецьку.
Може, й нам варто запросити когось, хто б навчив наших футболістів культурі футбольного пасу та колективної гри. А ще навчить внутрішній культурі і відповідальності за себе, свою честь та свою державу! Може, десь такий тренер і є, з’явиться незабаром. Але відчуємо ми це лише після чергового плей-офф нашої збірної УКРАЇНИ.
(Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
