1 грудня офіційно набув чинності Лісабонський договір про реформу принципів функціонування Європейського Союзу.
Цей договір уперше утворює Європейський Союз як єдине ціле з юридичного погляду (дотепер юридично існували тільки три окремі підвалини ЄС, сукупність яких і становила Євросоюз).
Серед інших моментів Лісабонського договору – запровадження чільної адміністративної посади постійного голови Європейської ради (головного політичного органу ЄС), що готуватиме наступні саміти Євросоюзу й головуватиме на них, а також виступатиме в представницькій ролі від імені ЄС.
Цю посаду неофіційно називають «президентом ЄС», хоча вона не є керівною.
Нині на засіданнях Європейської ради, тобто на самітах ЄС, головами по черзі стають керівники держав чи урядів тих країн, які за ротацією головують по півроку в ЄС.
Європейська рада, яка досі була сукупністю самітів керівників країн ЄС, у свою чергу, стає постійною інституцією, що діятиме й поміж самітами.
Іще одна зміна – створення єдиної координаційної посади в зовнішньополітичній галузі, верховного представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки, що отримає в підпорядкування створювану нову зовнішньополітичну й дипломатичну інституцію – Європейську службу зовнішніх дій.
Ця посада замінить собою дві дотеперішні, які скасовуються: верховного представника зі спільної зовнішньої політики і політики безпеки та комісара ЄС із зовнішніх відносин.
Її вже неофіційно назвали «міністром закордонних справ ЄС», хоча міністрів у Євросоюзі немає. Так само десять років тому голову Європейської комісії називали «прем’єр-міністром ЄС».
Договір також передбачає також значно збільшити кількість галузей, ухвалення рішень у яких у Раді ЄС (Раді міністрів) потребуватиме тільки кваліфікованої більшості голосів, а не одноголосності.
Водночас Європейський парламент отримає більше повноважень через те, що розшириться кількість галузей, ухвалення рішень у яких потребуватиме згоди і Ради ЄС, і Європарламенту.
Розширяться й повноваження національних парламентів країн ЄС у деяких питаннях законодавства Євросоюзу.
Уперше запроваджується принцип спільної солідарності в разі терористичного нападу на одну з країн ЄС чи природної або технологічної катастрофи в ній.
Документ прописує можливість і процедуру виходу зі складу Євросоюзу.
Передбачена й громадянська ініціатива: один мільйон громадян країн ЄС своїми зібраними підписами може внести до Єврокомісії пропозиції з усієї сфери компетенції Євросоюзу.
Крім того, Лісабонський договір вносить і чимало інших чергових змін до засадничих документів ЄС – Договору про створення Європейської спільноти (Римського договору) та Договору про Європейський Союз (Маастріхтського договору). Раніше в ці документи вже вносили зміни також Амстердамський та Ніцський договори.
Одночасно з Лісабонським договором набуває чинності й Хартія засадничих прав ЄС, яка має на меті юридично гарантувати основні права людини в Європейському Союзі.
Лісабонський договір, підписаний у грудні 2007 року, зміг набути чинності від початку грудня цього року після того, як у середині листопада завершила процедуру його ратифікації остання з країн ЄС, Чехія.
За чинними досі договорами ( Маастріхтським, Амстердамським і Ніцським) Європейський Союз був лише сукупністю трьох своїх юридично оформлених підвалин (Європейської спільноти або Європейського співтовариства, Спільної зовнішньої політики і політики безпеки та Співпраці поліції і правосуддя в кримінальних питаннях), але не був оформлений як єдине юридичне ціле.
Тому, наприклад, договір між Києвом і Брюсселем про спрощення оформлення віз офіційно укладений не з ЄС, а між Україною й Європейським співтовариством.
Також через це ЄС був формально представлений у третіх країнах місіями або представництвами Європейської комісії, свого виконавчого органу. Тепер вони стануть місіями чи представництвами Євросоюзу.
Цей договір уперше утворює Європейський Союз як єдине ціле з юридичного погляду (дотепер юридично існували тільки три окремі підвалини ЄС, сукупність яких і становила Євросоюз).
Серед інших моментів Лісабонського договору – запровадження чільної адміністративної посади постійного голови Європейської ради (головного політичного органу ЄС), що готуватиме наступні саміти Євросоюзу й головуватиме на них, а також виступатиме в представницькій ролі від імені ЄС.
Цю посаду неофіційно називають «президентом ЄС», хоча вона не є керівною.
Нині на засіданнях Європейської ради, тобто на самітах ЄС, головами по черзі стають керівники держав чи урядів тих країн, які за ротацією головують по півроку в ЄС.
Європейська рада, яка досі була сукупністю самітів керівників країн ЄС, у свою чергу, стає постійною інституцією, що діятиме й поміж самітами.
Іще одна зміна – створення єдиної координаційної посади в зовнішньополітичній галузі, верховного представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки, що отримає в підпорядкування створювану нову зовнішньополітичну й дипломатичну інституцію – Європейську службу зовнішніх дій.
Ця посада замінить собою дві дотеперішні, які скасовуються: верховного представника зі спільної зовнішньої політики і політики безпеки та комісара ЄС із зовнішніх відносин.
Її вже неофіційно назвали «міністром закордонних справ ЄС», хоча міністрів у Євросоюзі немає. Так само десять років тому голову Європейської комісії називали «прем’єр-міністром ЄС».
Договір також передбачає також значно збільшити кількість галузей, ухвалення рішень у яких у Раді ЄС (Раді міністрів) потребуватиме тільки кваліфікованої більшості голосів, а не одноголосності.
Водночас Європейський парламент отримає більше повноважень через те, що розшириться кількість галузей, ухвалення рішень у яких потребуватиме згоди і Ради ЄС, і Європарламенту.
Розширяться й повноваження національних парламентів країн ЄС у деяких питаннях законодавства Євросоюзу.
Уперше запроваджується принцип спільної солідарності в разі терористичного нападу на одну з країн ЄС чи природної або технологічної катастрофи в ній.
Документ прописує можливість і процедуру виходу зі складу Євросоюзу.
Передбачена й громадянська ініціатива: один мільйон громадян країн ЄС своїми зібраними підписами може внести до Єврокомісії пропозиції з усієї сфери компетенції Євросоюзу.
Крім того, Лісабонський договір вносить і чимало інших чергових змін до засадничих документів ЄС – Договору про створення Європейської спільноти (Римського договору) та Договору про Європейський Союз (Маастріхтського договору). Раніше в ці документи вже вносили зміни також Амстердамський та Ніцський договори.
Одночасно з Лісабонським договором набуває чинності й Хартія засадничих прав ЄС, яка має на меті юридично гарантувати основні права людини в Європейському Союзі.
Лісабонський договір, підписаний у грудні 2007 року, зміг набути чинності від початку грудня цього року після того, як у середині листопада завершила процедуру його ратифікації остання з країн ЄС, Чехія.
За чинними досі договорами ( Маастріхтським, Амстердамським і Ніцським) Європейський Союз був лише сукупністю трьох своїх юридично оформлених підвалин (Європейської спільноти або Європейського співтовариства, Спільної зовнішньої політики і політики безпеки та Співпраці поліції і правосуддя в кримінальних питаннях), але не був оформлений як єдине юридичне ціле.
Тому, наприклад, договір між Києвом і Брюсселем про спрощення оформлення віз офіційно укладений не з ЄС, а між Україною й Європейським співтовариством.
Також через це ЄС був формально представлений у третіх країнах місіями або представництвами Європейської комісії, свого виконавчого органу. Тепер вони стануть місіями чи представництвами Євросоюзу.
