Доступність посилання

20 Листопад 2017, Київ 02:39
«Ми в раї пекло розвели» (Шевченко.)

Десь бушують стихії. Десь палюче сонце або безкінечні зливи. А над Києвом вночі пролетить дощ, і ранок знов погожий. І в Дніпрі віддзеркалюється небо. Гоголь любив перебільшення, але коли писав про Дніпро: «дивний, немає ніде в світі такої ріки» – то була чиста правда. Подивитися на Дніпро з вагона «Метро», подивитися на Дніпрові схили, особливо в осінню пору – та за таку розкіш можна платити, як за феєричний спектакль.

Та навіть пройдешся по ринку, де селяни продають городину, і стає на душі спокійно: народ віддзеркалює небо... Пригадуєш Маланку з повісті «Fata morgana» Михайла Коцюбинського: «Ми бідні, але чесні». А коли трапляються не дуже чесні, то подумаєш: їх дурили і нівечили, їх колективізували і морили голодом… Стільки народу перевели, перепсували, то як же без того, щоб не траплялися і каліки. Але який то міцний, витривалий народ: він пройшов усі «чистки» і не втратив своєї природної релігійності і нелукавої прямоти.

Вертаєшся до хати, а по радіо транслюють засідання Верховної Ради, чи як тепер кажуть, «парламенту». Наче потрапляєш в іншу країну. Чи в іншу зону. Та вони говорять наче не своїми голосами!

В українському парламенті часто вони виступають російською мовою і говорять про утиски російської мови. Вони люто поносять своїх опонентів і блокують трибуну, щоб не слухати їх. Особливо скаржаться на несправедливість ті, що ще вчора вимагали кримінального переслідування людей за інакодумство. Вони скористалися свободою і демократією, але вони й скористалися умовами вільного ринку! Колись же їм діставалися мандарини тільки в день голосування за «комуністів і безпартійних».

Зіпсутий «людський матеріял»…

Але дивно, звідки у них стільки злості. «Как с цепі сорвалісь», каже російське прислів’я. Справді, пес, в момент, коли зривається з ланцюга, стає особливо агресивним. Але чому людина, вирвавшись на волю, лютує і кусається? Чому вона так ненавидить саме тих, на кого її раніше нацьковували? Її змушували до лжі, але чому вона тримається лжі добровільно?

Вона служила владі, котра воювала проти народу, особливо воювала з трудовим селянством. А тепер чому ті, що розкрали народну власність, далі так ненавидять наш народ, а їхні депутати часом навіть перекривляють?

Чому обікрадені є і миротворцями, і трудівниками, і такими терпеливими до своїх лиходіїв? Може вони не так скалічені, не так роз’їдені класовою ненавистю? Вона ж практично ширилася і ширилася, бо як її утримати в класових рамках? То була ціла наука ненависті. Вона мала свої терміни: безпощадність, непримиренність, пильність, непоступливість, недовіра…

Вона скріплювалася ритуалом злісних мітингів, закритих і відкритих зборів і регулярних політінформацій. На відміну від любови, ненависть не потребує виробленої культури і роботи душі. Ненависть спалахує раптово, особливо в душі загнаного раба, і вона легко культивується в заляканій масі. Вона затьмарює розум і поступово руйнує душу.

От ми і маємо справу з людьми зіпсутими, схильними до ненависті і насильства. На таких і трималася «диктатура пролетаріяту».

Наївні сподівання чуда

Часто люди запитують: «Чи за таку Україну ви боролися? Чи ви не розчаровані тим, що маємо?» Я повинен сказати, що у мене тоді не було ілюзій.

Коли трапилася в Чорнобилі 1986 року катастрофа і стало очевидним, що вибух налякав Кремль і ослабив його злу рішучість, заговорили про «Звізду полин» і якось одразу поставили Євангелію вище за свою атеїстичну науку.

Чи не було це інструментом Провидіння? Адже якось раптом стало зрозумілим безглуздя арсеналів ядерної зброї. І одразу притихли ідеологічні заклинання. Сталося диво: розслаблення імперії ненависті! Криза моральна збіглася з економічною і політичною. Нарешті – неймовірне: розпад імперії, незалежність народів…

Але диво не могло змінити скаліченого, хворого суспільства, ослабленого терором і звичного до рабства.

Як можуть скористатися свободою раби, коли їх перестали лякати?

Вони почнуть брехати, красти і переступати закон за звичками кримінального світу.

Вони пошлють своїх представників до парламенту!

Кримінальний світ не знає ні сорому, ні совісти.

Його ніщо не зупиняє. Він виставить свого представника на пост Президента держави!

І як до цього поставляться маси, виховані брехнею і терором?

Вони не відчують ні сорому, ні образи.

Отже, відповідаючи на запитання, чи такої України я чекав, скажу: я чекав падіння імперії зла, але розумів, що виховані в рабстві не оцінять незалежности й свободи. Вони не підуть шляхом борців за волю. Безбожники не стануть релігійними, але будуть вірити в іконку як талісман, як вірять погани.

Куди ми йшли

Признаюся, я чекав ще гіршого. Я не міг би повірити, що українці, яких лякали «самостійністю» протягом трьох поколінь, раптом проголосують за національну незалежність! Я був приємно здивований тим, що високопоставлені «стражі» України, маючи в руках усі види зброї, опинилися по суті в українському полоні. Деякі подалися в Росію, інші – живуть, лаючись. Не забуваймо, що їх готували до війни. А якась же сила їх роззброїла і знешкодила. Не сподівався я, що російська політтехнологія розсиплеться, зіткнувшись із українським характером. А вже зовсім ніхто не сподівався національної Помаранчевої революції 2004 року. Цілий світ відкрив для себе націю, яка мирно самоорганізувалася на столичному Майдані в обороні демократії і свободи! Вже вкотре я переконався, що не знав свого народу і його прихованих потенцій.

Але нині не маємо підстав хвалити народ або хвалити молодь. Усякі бувають люди, усяка молодь. На жаль, збаламучених тепер більшає через шкідливий вплив споживацького довкілля, і брак позитивної альтернативи супроти розгнузданої реклями спокус.

Стримуюча сила комуністичного режиму не була ні моральною, ні принциповою – стримувала бідність і формальні заборони. Як тільки перепони упали, уся моральна бідність і нагота «будівників комунізму» засвітилася. Вихована без підтримки традицій, позбавлена релігійних абсолютів і усякої віри, навчена заляканими вчителями і батьками, які боялися говорити при дітях правду, молодь вийшла на волю не підготовленою до випробувань. Байдужість і матеріялізм – це те, що залишилося від «ідейного» виховання. І все ж таки скільки людей на початку 90-х вийшло на площі з вимогою свободи і демократії. Скільки народу зібралося на перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого, Юрія Литвина, чиї імена ще вчора були заборонені. Які багатотисячні мітинги вітали свободу!

І часто можна було побачити, як налякані партійні чиновники дивилися на вулицю крізь вікна і з жахом думали, що то вже кінець світу. А то був світанок. Вони вели країну в нікуди. Вони ведуть сьогодні Росію в нікуди. Але нема високого, щоб побачив і зупинив.

Чи було б кому нині?..

Нині часто почуєш запитання: «А що, якби сьогоднішньому поколінню випало боротися за проголошення незалежности України, чи було б кому підняти заборонений синьо-жовтий прапор?

Звичайно, багато сміливців того часу зійшли зі сцени і відійшли. Але хіба усі вони були сміливцями два роки тому, ще до того, як ударив дзвін? У хвилини великої тривоги люди прокидаються до життя і підіймаються до його вимог…

Коли в Грузії була «революція троянд», наші владні «ханурики» спокійно запивали свою прихватизацію, примовляючи: «Україна – не Грузія». «Українці пошумлять і розійдуться» – заспокоювалися вони, коли в холодну осінню пору молодь почала в Києві ставити намети. «Та що вони вдіють проти війська і міліції», – заспокоювали Януковичі, окрилені підтримкою Москви.

І саме тоді виявилося, що Україна таки незалежна! Путіни та їхня агентура почуваються в Києві, як у себе вдома, а впливу на Український народ не мають.

Найбільше вони помилилися, коли розраховували на своїх провокаторів, які підкидали то страшилки, то горілку, то зброю, то фальшиву інформацію. Народ на Майдані зовсім простий, явно бідний, непристосований до зими, а на підкуп не йде і провокації відкидає.

Власне, та моральна висота роззброїла усі поліційні підрозділи. «Ми також люди!» – казали вони, замість слухати накази.

Звичайно, в учасників Помаранчевої революції була і зброя, і могло бути її більше. Декому просто це потрібно для твердості. Але якось усі розуміли, що солідарність і витримка – то справжня зброя.

Феномен самоорганізації майдану в неорганізованій державі – то загадка української натури. Вона повторюється віками…

Український майдан хоче комусь вірити – він хоче бачити благословенного чоловіка, який живе у згоді з Богом. Він скандує Ю-щен-ко!

Ющенко очолював комітет національного порятунку. На трибуну він виходив втомленим, зі спотвореним, вчора ще вродливим обличчям, і спокійним голосом дякував за довіру. На тому тлі вигравала усіма барвами опозиційна Юлія Тимошенко, і в голосі її була комсомольська рішучість і віра в перемогу, що дуже імпонувало молоді. Через декілька років вона скаже, що «Ющенко сам себе отруїв».

Мало хто міг собі уявити, які страшні болі приховував у собі той чоловік, щоб засвідчити духовну перемогу і готовність йти до кінця супроти усіх злих сил, що претендували на Україну.

Кремль в особі Путіна атакував Ющенка з усією кагебістською рішучістю. Підконтрольна йому агентура пролазила в усі структури, і також в оточення Віктора Ющенка (згадаймо «любих друзів»).

Кучмівське чиновництво було за провладного кандидата, колишнього рецидивіста і холопа Москви. До речі, до психології владолюбства: у Владивостоці «братки» об’єднаними зусиллями обрали зека міським головою і пишалися: «Ми сумелі то, что нє удавалось нікому Ми поставілі раком вєсь город». Подібне хоче зробити герой «сортира» з Україною.

Усе це підсвідомо розуміла Україна, яка зібралася на Майдан. Що ж таке «Донецький синдром»? Насправді то утримувана в совєтському режимі під ковпаком російських ЗМІ криміналізована область, де заляканий народ «голосує так, як вимагають». Досить згадати епізод, коли на кандидата на Президента Віктора Ющенка випустили чотирьох п’яних хуліганів, і то було рівнем політичної культури… І ту культуру представляє «проффесор».

До речі, згубний вплив криміналізованої «політики» і пошлої телеінформації на людину ми можемо простежити і сьогодні. Адже висміяний школярами і студентами «проффесор» далі здеградував, а проте нині вже не такий смішний. А постійно бомбардований агентами впливу Кремля Віктор Ющенко нині має малий рейтинг.

На це працювали і об’єктивні чинники. Від самого початку було ясно, що бути наступником Кучми-Медведчука, та ще й лібералом – то ризикована справа.

Мати таку робочу «команду», яка сформувалася на трибуні Майдану, і таких «друзів» як Жванія – то не позаздриш.

Працювати з ворожим парламентом і Прем’єром – то пропаща справа. Попри все це Віктор Ющенко як Президент виріс до постаті Європейського масштабу і його виступи добре представляють культурну Україну…

Але справа навіть не в оцінці постатей. Чи не найбільше позначився моральний тонус нашого суспільства на оцінках Помаранчевої революції, яка без сумніву була зоряною хвилиною в історії України. Вона теж втратила рейтинг.

З точки зору офіційної Росії, то була «оранжевая чума» і вони дуже боялися інфекції. Їхні карантини і досі стоять на сторожі. А опозиційна Росія сприйняла Помаранчеву революцію з радістю і навіть заздрістю. Згадаймо резонансні виступи журналіста Доренка, Подрабінека, Храмова, Новодворської, Бориса Нємцова… Усе це – особистості!

Всі ті великі і правдиві слова припали порохом. Дрібні люди ставлять дрібні запитання, «чи то була революція», чи «мали ті події вплив на реальність», «чи змінилося життя в Україні»…

За дрібним рахунком – змін мало. І це розуміли в 2005 році хлопці і дівчата, яким в холодну заметіль не хотілося згортати наметів, «бо поїдемо, а все залишиться, як було!». Справді, життя так швидко не змінюється. Але журналісти, які переїжджають умовний російсько-український кордон, відчувають, що вони «потрапили в іншу країну», де відчувається «демократичний клімат».

Упав страх! Мені не соромно за виступи мого Президента. Але мені дуже соромно за виступи Президента Російської Федерації, і тут поділяю почуття моїх російських друзів. Мені не страшні путінські газові атаки, але мені соромно, що лідер держави з такими багатими природними ресурсами так дешево і примітивно шантажує своїх покупців.

Мабуть, нинішня криза економічна є насправді початком кризи глобальної – кризи лібералізму, що втратив розумні межі. Життя народів нагадує ріку, що утримується в берегах. Тільки під час революцій ріка виходить з берегів і дещо змінюється річище. А звичайно ріка тримається берегів. Усе живе має свої закони, людина має закони, заповіді і заборони.

Большевизм терпіти не міг ріки, яка пливе в старих берегах, не питаючи дозволу. Лібералізм, з другого боку, хоче уніфікувати береги, усе утилізувати і приватизувати. Тим часом з’являються злоякісні пухлини під іменем власників та олігархів, а для них ріка зовсім не потрібна – потрібна вода. Але настане весняне повноводдя – ріка усе те позносить, щоб потім увійти в своє річище. Неминучість повернення до природи і до Бога стає дедалі більш очевидною.

Ми виходимо на дорогу зі шляху погибельного, де царювало насильство і брехня. І вже тому є радість і надія. До цілющих очисних джерел своєї Ріки молитовно зверталися усі великі поети в час духовної кризи. Олександр Довженко сказав, може, за всіх замучених бездоріжжями:

«…Пречисті води великої Ріки мого народу. То її цілюща роса вмила мене, її вічна дівоча українська ласка і непорочна чистота її щедротних барв. М’які теплі води її оновили мою душу, очистили від журби і скорботи, навернули до краси. І став я тим, для чого породила мене Мати моя, добрим і радісним».

Завтра на сцену прийдуть інші люди

Чи буде кому завтра?

Буде.

Завтра на сцену прийдуть інші люди. Завтра зі сцени зійдуть ті, що не зуміли стати собою і дати добре ім’я нащадкам. А даром нажите даром і пропаде.

Нам слід думати про те, що потрібно зробити сьогодні. Де зорати ґрунт. Що посіяти. Який фундамент закласти. Який слід прокласти. Де приносити жертву і який будувати храм. Ті, що прийдуть, мають застати лад і побачити добрий приклад.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Євген Сверстюк, президент українського Пен-клубу, філософ, письменник, колишній політв’язень

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG