Доступність посилання

20 Листопад 2017, Київ 14:18

Київ – До популярного напівжарту останніх десятиліть, що, мовляв, подія тільки тоді насправді відбулася, коли її показало телебачення, сьогодні додався ще один. А саме: політик, науковець, співак чи спортсмен тільки тоді може вважати себе успішною людиною, якщо його запросили взяти участь у телешоу. Ба більше: чиїсь задуми стають політикою, ноти – музикою, а текст монографії – науковою істиною саме під час телешоу.

Сьогодні це стосується всього світу; невипадково-бо телевізійні імперії стали надпотужними гравцями політичного й економічного, а не лише культурного і спортивного життя. Та особливої сили різні телешоу, користуючись свободою слова після Помаранчевої революції, набули в Україні, істотно змінивши соціально-політичний ландшафт. А затим, власне, і світогляд середнього (хоча й далеко не завжди пересічного) українця.

Іншими словами, телешоу наразі в Україні у багато яких важливих сферах публічного життя почали заміщати реальність. І ця новітня квазіреальність здебільшого набуває або гротескно-кошмарних, або гротескно-гламурних форм. У будь-якому разі, дійсність замінює не казка, а радше Кафка.

Сьогодні Шекспір перефразував би своє: «Весь світ – театр…»

Тільки-но з’явившись в Україні після Помаранчевої революції, телевізійна «Свобода слова» одразу заманіфестувала себе «передачею, яка визначає лідерів». Найцікавіше, що в це повірили не лише більшість глядачів, а й значне число політиків, які притьмом кинулися «засвітитися» там.

І добре, якби йшлося про програми подібного ґатунку. Але ж не менше охочих політиків та журналістів вишикувалися тоді у чергу на телешоу В’ячеслава Піховшека, котрий особисто у листопаді-грудні 2004 року цензурував своїх колег. Здавалося б, мають бути якісь внутрішні обмеження у публічних осіб, але ні – шоу понад усе!

А далі пішло-поїхало. Неможливі за політичного режиму Леоніда Кучми численні прямі ефіри, які охоплювали все – від танцювальних та пісенних конкурсів і до політичних бойовищ та прес-конференцій лідерів держави, – намагалися впровадити у себе всі телеканали. Спалахнула жорстка і часом жорстока (коли дві однотипні популярні передачі ставилися на різних каналах на той самий час) боротьба за глядача.

Гострота сюжетів за будь-яку ціну, зіткнення не особистостей чи концепцій, а взаємно вихлюпнутих потоків бруду поволі ставали нормою для політичних телешоу. Дивлячись на це, до них за стилістикою почали підтягуватися й деякі неполітичні.

На щастя, далеко не всі. Ба більше: кілька розважальних телешоу, скажімо, «Танцюю для тебе», взяли більш-менш чіткий курс на контраст із політикою: людяні почуття, благодійні вчинки, благородне суперництво талантів. Проте все одно ці абсолютно нормальні і потрібні як взірець суспільної поведінки речі перетворювалися на складову чергового шоу…

А спорт? Світова тенденція до перетворення, скажімо, футболу на різновид не стільки гри, скільки телевізійної «вистави» в Україні набула відверто гротескних рис. Навіщо вирощувати довгі роки власних гравців, навіщо зберігати й розширювати систему підготовки юних талантів, коли можна у будь-який момент купити скільки завгодно (точніше, скільки дозволяє засяг коштів власника клубу) гравців із найекзотичніших країн, які вміють не лише непогано грати, а й артистично поводитися на полі?

У результаті найбільш успішний сьогодні на міжнародній арені український клуб – це «Шахтар», в якому вряди-годи грають не те що шахтарі, а уродженці Донбасу й громадяни України. Належить цей клуб, ясна річ, одному з найбагатших бізнесменів Центрально-Східної Європи.

А збірна України вкотре вже зазнає фіаско на міжнародній арені, демонструючи нездатність показати ефективну та стабільну гру. Але кого зі власників телеканалів та клубів цікавить збірна?

Справа доходить до того, що президент ФК «Шахтар» Ринат Ахметов виступив із ініціативою об’єднати чемпіонати України й Росії – видається, в інтересах різкого зростання прибутків від реклами. Шоу та гроші понад усе!

Воно й справді: стратегічні національні інтереси та інтереси отримання зиску від різних телешоу за конкретних українських обставин часто не збігаються.

Дійсність – ніщо, шоу – все?

Певні категорії телеглядачів завжди радо сприймають скандали. Не має великого значення, які саме – політичні чи сімейні ,– аби крупним планом. Інші категорії налаштовані на підтримку «своїх»: за будь-яку ціну, за будь-яких обставин, не має значення, хто в чому винуватий. Іще хтось прагне відкрити всі політичні таємниці, оскільки свято вірить: усім керують якість таємні сили.

Результатом стає те, що видовищні конфлікти й антагонізми між політиками й політичними силами, схоже, вже не тільки фіксуються, а й штучно роздуваються цілою низкою клонів телевізійних «свобод слова». Бо ж такі шоу охоче дивитимуться всі перераховані категорії глядачів, цим шоу забезпечений високий рейтинг і дорога реклама. А чи відповідає таке перетворення мух на слонів українським національним інтересам – справа десята для ведучих цих телешоу та власників телеканалів…

Проте навіть стримана й професійна стилістика, як у «Свободі слова» на ICTV, яку веде Андрій Куликов, не рятує від підпорядкування дійсності телекафкіанському абсурдові, коли, скажімо, Голова Верховної Ради України щосили лає капосну «владу» (бо ж закони жанру вимагають цього), а лідер однієї з політичних партій, який п’ять років просидів у міністерському кріслі, ставить на карб усім урядам за останні 18 років «відсутність піклування про національні інтереси».

Ну, а про вміння «щирих патріотів» навіть на цьому чи не найінтелігентнішому з усіх українських ток-шоу розповідати про «крах економіки», «зупинені заводи» та «вщент знецінені гроші» і говорити зайве. Не має значення, чи відповідають ці твердження дійсності – треба завоювати глядача/виборця і в студії, і поза нею, зірвавши гучні оплески!

І вже брати Клички, схоже, більше дбають не про те, як ефективніше влупити суперникові, а як зробити цей удар більш видовищним для телеглядачів…

До чого може призвести тенденція заміщення реального життя у його різних проявах, особливо публічного, різними телешоу – сказати важко. Але ж хіба нормально, що не тільки менеджмент телеканалів, а й численні політики, журналісти, співаки, спортсмени тощо поставили справу так, що все значуще – це начебто шоу? Що реальні долі й емоції – це тільки привід для телепередачі? Що політика – це й справді те, що «вариться» на різних «телесвободах» за участі обмеженого кола балакучих політиків і аналітиків?

Насправді реальні політичні проблеми розв’язуються сьогодні поза телешоу-майданчиками. І долі людські також вирішуються поза ними.

А перед камерами маємо гру, як і належить, і добре, коли вона кваліфікована і чесна. Та чи потрібні такі шоу власникам телеканалів?

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG