Доступність посилання

15 Грудень 2017, Київ 13:07

Київ – Правдолюби є, як і були. Просто у тоталітарні часи їх переслідували, кидали за ґрати, контролювали. А тепер вони розпорошені й непомітні. Правдолюби бувають різні. Є люди, які люблять правду на рівні Божественної істини, а є люди, які люблять правду на рівні того, що чобіт тисне. Ці другі завжди поспішають розповісти, що їх утискають на чисто фізичному рівні. Правда теж має свій діапазон, але вона зажди незручна.

У нас зараз правдолюбів не менше, аніж у минулі часи. Будьте певні – на кожному місці, в кожній установі, є якась совіслива людина, яка прагне діяти по правді і страждає від брехні, що її оточує. Так було і так буде. Проте правдолюбів дуже важко виокремити, об’єднати і тим більше порахувати.

Брехуни ж видніші. Вони скрізь, а надто там, де більше корито. Вони псують загальну картину і сіють зневіру в людину взагалі.

Брехунів було багато і при совєтах, але тоді було зрозуміло – брехливий режим, брехлива ідеологія, й ця ідеологія вимагає того, щоб усі поголовно брехали й голосували «за»… Навіть анекдот такий був: «Що таке совєцька влада? Це коли всі разом «за», а кожен окремо «проти».

Нинішні ж брехуни більше впадають в око і муляють душу, бо відчувається, що вони кажуть неправду не тому, що бояться, а тому, що їм вигідно брехати.

Брехня як ремесло

Сучасні брехуни, як і колись, партійні. Просто раніше була одна партія, яка цілеспрямовано ґвалтувала сумління мільйонів людей, а нині партій багато. І хоч організовуються вони під благовидним приводом, але основою у них виступає та сама демагогія, той самий безпросвітний совєцький популізм. Такі партійки записують у свої лави і грішних, і праведних, а потім так само зобов’язують кожного брехати. Щоправда, інструмент примуси до брехні інший – гроші.

Брехня стала способом утримання при владі, а для багатьох і способом збагачення.

Спостерігаєш за людьми в ефірах різних телеканалів і зразу вгадуєш, звідки ця конкретна людина; одразу розумієш, що цю людину вже не цікавить людська правда, а лише правда партійна. Такі люди чітко знають, проти кого виступити або кого підтримати – майже так само точно, як при совєтах.

І це не лише українська або постсовєтська проблема. Скрізь є брехуни, які роблять своїм ремеслом спотворення або приховування правди.

Американський журналіст «Нью-Йорк Таймз» Дюранті, який радо гостював у Сталіна в Кремлі, так переконливо написав, що Голодомору в Україні немає. Щоправда, Дюранті тепер став символом продажного журналіста, який жив у вільній країні, був нагороджений усіма можливими преміями – і при цьому брехав.

Але специфіка України в тому, що ми не пройшли ніякого очищення після більшовицького режиму. Наші партійні брехуни плавно поміняли гасла, поміняли колір прапора і далі почали брехати, як і брехали.

Вони залишилися у владі і привели туди собі подібних; вони й бізнес почали розбудовувати за своїми корупційними правилами і тепер заражають бацилами беззаконня все, до чого доторкаються. Вони зверху і вони керують.

Через те ми не бачимо людей, які були й залишаються людьми за всіх умов, людей, які є правдивими! На кожному кроці нам муляють очі оці брехуни, демагоги й пройдисвіти.

Дуже мало плечей, на які може опертися Україна

Останні 5 років ми живемо в умовах досить широкої свободи. Але правдолюби не змогли й не можуть досі в повній мірі скористатися цією свободою. Зате це змогли зробити люди без принципів.

Тому ми зараз переживаємо найскладніший чи найгостріший період із часів здобуття Україною незалежності – люди можуть зневіритися у правді й свободі.

Прості люди не розуміють, що зараз так само, на кожному кроці, треба відстоювати свою свободу і свої права, треба відстоювати й інтереси своєї країни, народу, який у ній живе. Звідси усілякі панічні настрої, песимізм та зневіра. Бо дуже мало людей, на чиї плечі могла б опертися незалежна Україна.

Але якщо подивитися на те, що ми вже пережили, то маємо певний поступ. Матеріально ми стали жити краще. Принаймні, це демонструє розмір мінімальної пенсії. Радянська влада не давала мені працювати, тому у 90-х я отримував 30 рублів, а зараз 590 гривень.

У 90-ті проходила тотальна «прихватизація» – повне беззаконня. Зараз вона хоч і не закінчилася, зате вже лягає в якісь береги.

І ясно, що ми були настроєні на те, що після Помаранчевої революції все швидко зміниться на краще. Людині властиво надіятися.

Але, з іншого боку, ми ж прекрасно розуміли, що зміна верхівки не означає зміну системи. Ми ж прекрасно розуміли, що нічого не може змінитися в чиновницькому апараті.

Там досі працюють ті, хто працював при Кучмі. Або тепер уже їхні діти та родичі. Виглядає ж так, що чиновників треба міняти повністю.

Необхідно подумати над способом виявлення людей із іншим способом мислення, над способом їхньої перевірки та ротації. Але лібералізм не має таких інструментів, щоб так рішуче діяти. Лібералізм дуже терплячий до усіх.

Легко сформулювати гасло «Бандитам тюрми!», але дуже важко виконати його за умови, що всі олігархи є бандитами у розумінні привласнення державного багатства, або маже всі.

Тому книгу свою я назвав «Не мир, а меч», і йдеться у ній про те, як відділити правду від лукавства.

Відділити правду від лукавства

У кожному суспільстві відбувається певна селекція – у всі часи і на різних рівнях. Це відбувається і на рівні громадянського суспільства. Люди відмежовуються від тих, хто є носієм невластивого їм способу мислення і дій.

Ніхто у товариство тверезості не приймає свідомого п’яницю, і ніхто до товариства шляхетних і талановитих людей не прийме графомана.

У нашому ж суспільстві замало такого морального розмежування. У нас недостатньо карається порок, а він має каратися. Не обов’язково тюрмою, але він має бути засуджений, а не винагороджений. У нас же часом він нагороджується.

І особливу відповідальність несе той, хто винагороджує. Хоча у випадку Президента – йому готують списки, і якби він вивчав і опротестовував кожне прізвище, то коли б робив щось інше?

Тому навіть на цьому прикладі видно, що найбільша біда Президента – це брак команди. Президент змушений був брати у свою команду тих, хто був оздобою Майдану.

Велика його помилка – це відсутність ефективного адміністрування, адже навіть вчасні й розумні розпорядження Президента не виконуються. Тут мала б діяти проста схема: люди, які не виконали, усуваються. Наразі ж можна писати вже будь-які укази – їх уже ніхто не боїться не виконувати.

І можу констатувати: Президент не знайшов кращих, і в його команду потрапило багато невідповідних людей, а деякі виявилися просто негідниками.

Якщо ж говорити про ті кроки, які зробив Президент у національному відношенні, то він тут на висоті. І в питанні відновлення історичної пам’яті, і в питанні релігійному, і в питані культури. Він, безперечно, перший український Президент, який є на висоті.

Але я думаю, що коли на очах нової влади відбувається якась рейдерська атака, абсолютно брутальна, то влада має різко й адекватно реагувати. Якщо влада цього не робить, то це вже не влада.

Роби і не чекай, що зроблять інші

Україна має багато хороших людей, але вона не мала хороших політиків.

Наші дисиденти здебільшого були людьми не політичного типу. І хоч проти них фабрикувалися політичні справи, самі вони не були людьми політики.

Ми розуміли, що творимо тут «якусь погоду» своєю відвагою і жертовністю, але разом із тим ми не розробляли політичних проблем і не ставили цілей. Ми ніколи не займалися політикою і не були готові до великої політичної роботи.

Навіть Чорновіл. Він був сміливим чоловіком, він відкривав людям очі на несправедливість того світу, він був організатором підпільного журналу, але він теж не мав ніякого політичного вишколу.

Політичний досвід мала лише партійна номенклатура. І в тому розумінні ці люди не мали собі конкурентів. Їх або вже винищили, або не дали їм сформуватися. У нас не було того вільного елементу.

А все розпочинається з появи певних особистостей, які виокремлюють свою позицію теоретично і підкріплюють її життям.

І вони є – ці особистості, як казав Котляревський, «у всякому городі і повіті». Без їхнього починання, без їхньої активності ніякі позитивні зміни не розпочнуться.

Без людини взагалі нічого не може статися, все в індивідуальному плані починається. Навіть припинення чуми.

Чи не Камю пояснював десь в якомусь місті припинення чуми тим, що лікар, попри все, не опускав рук, а, обминаючи трупи, йшов до хати, де був вогник, і рятував хворих. Його запитали: «Що це дасть? Усі заражені, і ви будете заражені чумою». А він відповідав: «Мій обов’язок рятувати кожного, кого можна врятувати. Доки я на ногах».

І це універсальна формула. Якщо можеш щось зробити – роби і не чекай, що за тебе то зроблять інші. А все починається саме з таких позитивних прикладів.

Я знаю, що це є мій обов’язок, і я повинен діяти. І я ціную це. Це є важливо для мене, бо я можу себе поважати. А от чи оцінить суспільство?! Цього й сподіватися не треба.

Жили ж скромні й бідні Сковорода та Шевченко. І звісно, що не вони цінувалися у той час, а багаті та сильні у владі. Але де ж їхній слід?!

Адже пануюча система цінностей у недосконалому суспільстві – це ще не цінності, які роблять людину людиною.

Між тим практично кожна людина знає, де справді добро, а де зло, де правда, а де лукавство. За винятком кримінальних кіл, де майже все перевернуте.

Просто правду завжди було і буде важко відстоювати. Але має діяти закон, і ясна річ, що для нормального розвитку суспільство має цінувати й шанувати таких людей, які дотримуються закону.

Я думаю, що проблема влади сьогоднішньої і завтрашньої – зробити закон авторитетним і обов’язком для всіх однаково. Але влада це робитиме, якщо того вимагатимуть самі люди.

Коли люди зрозуміють, що не можна жити, не дотримуючись правил вуличного руху, так само, як не можна грати в шахи, не дотримуючись правил цієї гри. Бо це вже не гра буде, і тут не має бути винятків.

А у нас зараз усе побудоване на винятках. Ми ж не можемо ані Кучму звинувачувати, ані Ющенка за беззаконність у суспільстві, тому що беззаконність була завжди: і у 70-ті, і у 60-ті, і у 50-ті, і у 30-ті роки. Увесь цей час усе будувалося на тому, що те, що одному можна – іншому не можна; за те, що одного нагороджують, а іншого – за те ж карають.

Тепер маємо встановити правила єдині для всіх і вимагати, щоб це діяло.

У нас є шанси цього досягти і є люди, здатні це зробити. Ми стоїмо на нормальному ґрунті країни, яка демократизується. Ми стоїмо на твердій дорозі. Ми не вдаємо з себе того, чим ми не є і не йдемо назад у бадьорій позі. Хтось, звісно, смикається назад, але загалом країна – рухається вперед.

Бо є здоровий ґрунт у народі, який завжди був прихильником демократичних цінностей. У нас є демократична традиція. Тепер її треба підтримати дотриманням демократичного законодавства.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG