«Головна ялинка країни» – копія з «ґлавной йолкі страни» – широко розповсюдженої ідеологічної заготовки доби Радянського Союзу. Очевидний і недолугий, бездумний, простецький переклад, ні, навіть не переклад, а звичайна калька, яка не має нічого спільного з творчістю й більше – ображає. Ображає бездушним ставленням до сучасників, незнанням національних традицій, власного минулого, ігноруванням елементарного правила цивілізованого суспільства: не кради. Невже так тяжко розповісти своїми словами про радість, котра до нас прийшла, – про мою, вашу, його ялинку до свята Різдва і Нового року.
Традиція прикрашати домівку ялинкою зродилась на початку 16 століття, кажуть, що вона пов’язана з іменем німецького реформатора Мартіна Лютера (1459-1530). Одного разу йдучи лісом, він побачив ялиночку, осяяну місячним світлом. Сніг на ялинці переливався сріблястим сяйвом – очей не відірвати. Лютер приніс ялинку до дому і прикрасив її свічками, їх світло нагадувало йому місячне сяйво.
Прикрашання ялинкою домівки на Різдвяні свята, щоб потішити дітей, та й дорослих, швидко знайшло собі прихильників у Європі. В 19-му столітті ялинка вже стала поширеною домашньою Різдвяною оздобою. Від 16-го століття ялинку прикрашали, спочатку яблучками, цукерками та іншими «їстівними» прикрасами. А в 18-му столітті з’явились справжні ялинкові іграшки, традицію прикрашати ними ялинку першими запровадили французи – тоді це були паперові квіти, фігурки ангелів, а також сухозлотиця – нині більше відома всім як мішура. Лише за кількістю прикрас та матеріалом, із якого вони були виготовлені, – скляні посріблені, позолочені або з ниток і соломки – можна було розрізнити, багатіям чи простим людям вона прикрашає оселю.
Так ця гарна традиція в 19 столітті примандрувала і до України, хоча тут їй судилась не проста доля. Ялинка швидко прижилась, ставши незамінним атрибутом Різдвяного свята, та на початку 20 століття в Радянському Союзі комуністи несподівано ялинку репресували, «перекувавши» її на важливий атрибут ідеологічної боротьби. Вже не сльози радості від ялинки у дітлахів, а гіркі сльози болю в дорослих викликали безконечні заборони сталінських часів ставити ялинку вдома. Ялинка в СРСР надовго поповнила перелік заборонених режимом так званих «буржуазних пережитків», за які й до ГУЛАГу було недалеко. Злом настав у страшному для України, розстріляному 1937 році, тоді Сталін видав наказ встановити в Кремлі першу всесоюзну ялинку. Ось так народилась «ґлавная йолка страни», від тоді щороку майже шість десятиліть ялинки головнішої за московську не сміло бути.
Змінились часи, Україна наближається до 20-ліття своєї незалежності, але з року в рік із затертої радянської ідіоми стрясають пилюку, з року в рік гидку кальку бездумно рециклюють, щоб знову повторити вкрадену з іншої політичної епохи, з уже неіснуючої держави тезу: в Києві встановили «головну ялинку країни». У столицях Європи і світу – Варшаві, Берліні, Сіднеї, Оттаві чи Вашингтоні просто запалюють кольорові вогні на Різдвяній ялинці й нікому не прийде в голову присвоювати ялинці ранг – головна вона чи може друго-, або ж третьорядна. В багатьох країнах, наприклад, у Чехії, є традиція проводити конкурс на найкрасивішу Різдвяну ялинку. Цьогорічного Різдва нею стала ялинка в Остраві – четвертому за величиною чеському місті. Чехи оцінили найвище красу ялинкових прикрас, оригінальність освітлення й цілісний ефект включно з тим, як ялинка вписалась в архітектуру міського середовища. Та в Україні, на відміну від Чехії, й далі продовжують використовувати радянський second hаnd – «головну ялинку країни». Цей та інші «сов’єтизми» тиражують по телебаченню, радіо, в пресі, забувши, чи що ще гірше – не знаючи або ж ігноруючи багаті українські традиції, Різдвяні й Новорічні зокрема.
В Україні з давніх часів дітям подарунки приносив не Дід Мороз, не Санта Клаус, а найдобріший Святий Миколай – покровитель воїнів, подорожніх і малечі, всіх обездолених. Від хрещення України-Руси Святому Миколаєві поклоняються за його чудотворні діяння, з тих давніх часів за сповнення мрій, і навіть тих нездійсненних бажань християни називають його Миколою Чудотворцем. На честь Святого в Україні зродилось і побутувало багато цікавих традицій. На Харківщині, наприклад, відзначали триденні Миколині святки, а на Київщині цього дня «святою водою» окроплювали худобу. Та найулюбленішою й тому найпоширенішою і до тепер залишилась традиція готувати на день Святого Миколая подарунки дітям і дорослим. Діти і нині посилають Святому Миколаю листи-прохання й з нетерпінням чекають ранку 19 грудня, коли здійсниться чудо: під подушкою їх чекають подарунки від Святого Миколая. Добрий Святий Миколай інспірував міфологію ще одного святого в далекій заморській країні – Санти Клауса, набагато пізніше ідею творення добра запозичили в СРСР для Діда Мороза.
Діда Мороза і Снігурку – цю двійку героїв російських казок призначив у 1936 році до України, як і до решти республік тодішнього СРСР, соратник Сталіна Павло Постишев. Він підписав постанову, якою одним махом були скасовані в Україні релігійні свята, а з ними багатющі народні традиції Святого Миколая й Різдва. Мільйонам українських громадян було дозволено мати тільки одне офіційне свято зимового циклу – Новий рік із відрядженими на цей період на українські землі Дідом Морозом і Снігуркою. На святі «ґлавной йолкі страни» у всесоюзному будинку профспілок у Москві чудодійні атеїсти Дід Мороз та його внучка Снігурка вперше були офіційно представлені дітям. Єдині дозволені режимом «святі» надовго відсунули оригінальні Різдвяні традиції, на понад 70 років замість Віфлеємської на «ґлавной йолкє страни» засяяла червона зірка.
Дід Мороз – язичеське божество холодної півночі, набагато пізніше – герой відомої Некрасовської поеми «Мороз – Красний нос» (1864 рік), в якій, якщо згадаєте, Дід Мороз заморожує бідну вдову. Протягом століть морозний образ змінювався, теплішав, кінцеве його оформлення, те, яке продовжує прищеплюватись в Україні й нині, належить радянській добі: Дід Мороз зродився як символ атеїстичного Нового року. З часом йому знайшли в Росії родичку – внучку Снігурку, образ якої інспірований найшвидше п’єсою Олександра Островського «Снєґурочка». У свою чергу в основі цього літературного образу – російська казка про дівчинку зі снігу, яка тане під теплими сонячними променями. Ліричний символ молодості й природної беззахисності, який викликає добрі людські почуття, не міг не хвилювати. Свого часу в Росії він інспірував багатьох митців – художників Віктора Васнецова, Миколу Реріха і Михайла Врубеля, композитора Миколу Римського-Корсакова, мецената Савву Мамонтова, завдяки якому «Снєґурочку» інсценізував театр Абрамцевського гуртка в Москві. Та нинішня радянська Снігурка – внучка Діда Мороза з цією високою російською мистецькою класикою має мало спільного.
За нинішнім сценарієм (до речі, значну заслугу в його формуванні має двійка відомих кремлівських сценаристів Микита Михалков і Лев Кассіль) молоденькій дівчинці Снігурці дісталась роль помічниці-асистентки Діда Мороза, до того ж біографія цих героїв російського фольклору дописується ще й зараз. Адже відомо, що Санта Клаус родом із Лапландії (Фінляндія), з гористої місцевості Корватунтурі біля Полярного кола, де має власний музей. Щороку сотні тисяч дитячих листів надходять саме сюди, з гарної казки довідуємось, що Санті допомагають перечитати листи помічники-гноми. З ними він потім на санях, запряжених оленями, розвозить дарунки дітям і дорослим. А де живе російський Дід Мороз? Адреса стала відомою зовсім недавно, при чому пропискою займались фахівці з урядів Росії і Москви. Місце проживання вони вибирали з-поміж трьох міст – кандидатів: Санкт-Петербурга, Щолкова Костромської області та Великого Устюга Вологодської області. Переміг Великий Устюг, в листопаді 1998 року в цьому північному місті був офіційно прописаний Дід Мороз. Схвалюючи подію, тодішній перший російський віце-прем’єр Росії Дмитро Медведєв (нині президент Росії) заявив, що Дід Мороз є прекрасним «російським брендом», який потрібно просувати. В Росії це роблять успішно, наприклад, гостем Діда Мороза у Великому Устюзі вже був Володимир Путін, а «головним» Дідом Морозом (як же без головного?) цього року на «ґлавной йолкє страни» працював «директор» Москви Юрій Лужков.
У Празі перед Різдвом студенти і молодь вийшли на демонстрацію, щоб захистити від чужинців – Санти Клауса і Діда Мороза – свого Ісусика, який за чеською традицією приносить дітям Різдвяні подарунки. У той самий час в Україні тиражують радянського Діда Мороза. У столичному місті Києві в день Святого Миколая навіть провели парад Дідів Морозів. Що це – незнання чи свідоме ігнорування української культури ? Якби Леся Українка з її чотирма легкими «образочками» «Святого вечора», чи вічна мандрівниця Наталена Королева з «Різдвяними святами» нині опинились у Києві, мабуть не вгадали б, в якому часі та якій країні вони перебувають. Дід Мороз під «головною ялинкою країни» – незнайомі орієнтири.
Звичайно, копіювати, бездумно потягнути вживане не потребує інтелектуальних зусиль. Ефір і преса просто завалені «сов’єтизмами», всіма цими «броня міцна і швидкі наші танки» (рядки з радянської агітки – фільму 1938 року «Тракторист»), чи «Є в революції початок, нема у революції кінця» (із програмної радянської пісні Вано Мураделі на слова Юрія Каменецького, присвяченої 50-літтю Великого Жовтня). Яка сила штовхає українців копіювати радянські традиції? Моральність, естетизм, працьовитість, врешті історична світоглядність – риси, які забезпечували протяжність, силу й живучість національної культури. Не потрібно «цуратись свого», не треба копіювати чуже, коли живе рідне, не треба тиражувати радянський second hand, якщо є невичерпна криниця власних символів Надії, Віри й Любові. Це Святвечір і кутя в рідному домі, це Святий Миколай з дарунками, це вертеп із Віфлеємською зіркою й колядою, і Дідух – прадавній символ українського Різдва. І не скопійована з найголовнішої «головна ялинка країни», а ваша, моя, його, кожного громадяни України головна ялинка, де б він не жив – у Києві, гуцульській Ясині, луганському Осиновому чи в кримській Феодосії.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Традиція прикрашати домівку ялинкою зродилась на початку 16 століття, кажуть, що вона пов’язана з іменем німецького реформатора Мартіна Лютера (1459-1530). Одного разу йдучи лісом, він побачив ялиночку, осяяну місячним світлом. Сніг на ялинці переливався сріблястим сяйвом – очей не відірвати. Лютер приніс ялинку до дому і прикрасив її свічками, їх світло нагадувало йому місячне сяйво.
Прикрашання ялинкою домівки на Різдвяні свята, щоб потішити дітей, та й дорослих, швидко знайшло собі прихильників у Європі. В 19-му столітті ялинка вже стала поширеною домашньою Різдвяною оздобою. Від 16-го століття ялинку прикрашали, спочатку яблучками, цукерками та іншими «їстівними» прикрасами. А в 18-му столітті з’явились справжні ялинкові іграшки, традицію прикрашати ними ялинку першими запровадили французи – тоді це були паперові квіти, фігурки ангелів, а також сухозлотиця – нині більше відома всім як мішура. Лише за кількістю прикрас та матеріалом, із якого вони були виготовлені, – скляні посріблені, позолочені або з ниток і соломки – можна було розрізнити, багатіям чи простим людям вона прикрашає оселю.
Так ця гарна традиція в 19 столітті примандрувала і до України, хоча тут їй судилась не проста доля. Ялинка швидко прижилась, ставши незамінним атрибутом Різдвяного свята, та на початку 20 століття в Радянському Союзі комуністи несподівано ялинку репресували, «перекувавши» її на важливий атрибут ідеологічної боротьби. Вже не сльози радості від ялинки у дітлахів, а гіркі сльози болю в дорослих викликали безконечні заборони сталінських часів ставити ялинку вдома. Ялинка в СРСР надовго поповнила перелік заборонених режимом так званих «буржуазних пережитків», за які й до ГУЛАГу було недалеко. Злом настав у страшному для України, розстріляному 1937 році, тоді Сталін видав наказ встановити в Кремлі першу всесоюзну ялинку. Ось так народилась «ґлавная йолка страни», від тоді щороку майже шість десятиліть ялинки головнішої за московську не сміло бути.
Змінились часи, Україна наближається до 20-ліття своєї незалежності, але з року в рік із затертої радянської ідіоми стрясають пилюку, з року в рік гидку кальку бездумно рециклюють, щоб знову повторити вкрадену з іншої політичної епохи, з уже неіснуючої держави тезу: в Києві встановили «головну ялинку країни». У столицях Європи і світу – Варшаві, Берліні, Сіднеї, Оттаві чи Вашингтоні просто запалюють кольорові вогні на Різдвяній ялинці й нікому не прийде в голову присвоювати ялинці ранг – головна вона чи може друго-, або ж третьорядна. В багатьох країнах, наприклад, у Чехії, є традиція проводити конкурс на найкрасивішу Різдвяну ялинку. Цьогорічного Різдва нею стала ялинка в Остраві – четвертому за величиною чеському місті. Чехи оцінили найвище красу ялинкових прикрас, оригінальність освітлення й цілісний ефект включно з тим, як ялинка вписалась в архітектуру міського середовища. Та в Україні, на відміну від Чехії, й далі продовжують використовувати радянський second hаnd – «головну ялинку країни». Цей та інші «сов’єтизми» тиражують по телебаченню, радіо, в пресі, забувши, чи що ще гірше – не знаючи або ж ігноруючи багаті українські традиції, Різдвяні й Новорічні зокрема.
В Україні з давніх часів дітям подарунки приносив не Дід Мороз, не Санта Клаус, а найдобріший Святий Миколай – покровитель воїнів, подорожніх і малечі, всіх обездолених. Від хрещення України-Руси Святому Миколаєві поклоняються за його чудотворні діяння, з тих давніх часів за сповнення мрій, і навіть тих нездійсненних бажань християни називають його Миколою Чудотворцем. На честь Святого в Україні зродилось і побутувало багато цікавих традицій. На Харківщині, наприклад, відзначали триденні Миколині святки, а на Київщині цього дня «святою водою» окроплювали худобу. Та найулюбленішою й тому найпоширенішою і до тепер залишилась традиція готувати на день Святого Миколая подарунки дітям і дорослим. Діти і нині посилають Святому Миколаю листи-прохання й з нетерпінням чекають ранку 19 грудня, коли здійсниться чудо: під подушкою їх чекають подарунки від Святого Миколая. Добрий Святий Миколай інспірував міфологію ще одного святого в далекій заморській країні – Санти Клауса, набагато пізніше ідею творення добра запозичили в СРСР для Діда Мороза.
Діда Мороза і Снігурку – цю двійку героїв російських казок призначив у 1936 році до України, як і до решти республік тодішнього СРСР, соратник Сталіна Павло Постишев. Він підписав постанову, якою одним махом були скасовані в Україні релігійні свята, а з ними багатющі народні традиції Святого Миколая й Різдва. Мільйонам українських громадян було дозволено мати тільки одне офіційне свято зимового циклу – Новий рік із відрядженими на цей період на українські землі Дідом Морозом і Снігуркою. На святі «ґлавной йолкі страни» у всесоюзному будинку профспілок у Москві чудодійні атеїсти Дід Мороз та його внучка Снігурка вперше були офіційно представлені дітям. Єдині дозволені режимом «святі» надовго відсунули оригінальні Різдвяні традиції, на понад 70 років замість Віфлеємської на «ґлавной йолкє страни» засяяла червона зірка.
Дід Мороз – язичеське божество холодної півночі, набагато пізніше – герой відомої Некрасовської поеми «Мороз – Красний нос» (1864 рік), в якій, якщо згадаєте, Дід Мороз заморожує бідну вдову. Протягом століть морозний образ змінювався, теплішав, кінцеве його оформлення, те, яке продовжує прищеплюватись в Україні й нині, належить радянській добі: Дід Мороз зродився як символ атеїстичного Нового року. З часом йому знайшли в Росії родичку – внучку Снігурку, образ якої інспірований найшвидше п’єсою Олександра Островського «Снєґурочка». У свою чергу в основі цього літературного образу – російська казка про дівчинку зі снігу, яка тане під теплими сонячними променями. Ліричний символ молодості й природної беззахисності, який викликає добрі людські почуття, не міг не хвилювати. Свого часу в Росії він інспірував багатьох митців – художників Віктора Васнецова, Миколу Реріха і Михайла Врубеля, композитора Миколу Римського-Корсакова, мецената Савву Мамонтова, завдяки якому «Снєґурочку» інсценізував театр Абрамцевського гуртка в Москві. Та нинішня радянська Снігурка – внучка Діда Мороза з цією високою російською мистецькою класикою має мало спільного.
За нинішнім сценарієм (до речі, значну заслугу в його формуванні має двійка відомих кремлівських сценаристів Микита Михалков і Лев Кассіль) молоденькій дівчинці Снігурці дісталась роль помічниці-асистентки Діда Мороза, до того ж біографія цих героїв російського фольклору дописується ще й зараз. Адже відомо, що Санта Клаус родом із Лапландії (Фінляндія), з гористої місцевості Корватунтурі біля Полярного кола, де має власний музей. Щороку сотні тисяч дитячих листів надходять саме сюди, з гарної казки довідуємось, що Санті допомагають перечитати листи помічники-гноми. З ними він потім на санях, запряжених оленями, розвозить дарунки дітям і дорослим. А де живе російський Дід Мороз? Адреса стала відомою зовсім недавно, при чому пропискою займались фахівці з урядів Росії і Москви. Місце проживання вони вибирали з-поміж трьох міст – кандидатів: Санкт-Петербурга, Щолкова Костромської області та Великого Устюга Вологодської області. Переміг Великий Устюг, в листопаді 1998 року в цьому північному місті був офіційно прописаний Дід Мороз. Схвалюючи подію, тодішній перший російський віце-прем’єр Росії Дмитро Медведєв (нині президент Росії) заявив, що Дід Мороз є прекрасним «російським брендом», який потрібно просувати. В Росії це роблять успішно, наприклад, гостем Діда Мороза у Великому Устюзі вже був Володимир Путін, а «головним» Дідом Морозом (як же без головного?) цього року на «ґлавной йолкє страни» працював «директор» Москви Юрій Лужков.
У Празі перед Різдвом студенти і молодь вийшли на демонстрацію, щоб захистити від чужинців – Санти Клауса і Діда Мороза – свого Ісусика, який за чеською традицією приносить дітям Різдвяні подарунки. У той самий час в Україні тиражують радянського Діда Мороза. У столичному місті Києві в день Святого Миколая навіть провели парад Дідів Морозів. Що це – незнання чи свідоме ігнорування української культури ? Якби Леся Українка з її чотирма легкими «образочками» «Святого вечора», чи вічна мандрівниця Наталена Королева з «Різдвяними святами» нині опинились у Києві, мабуть не вгадали б, в якому часі та якій країні вони перебувають. Дід Мороз під «головною ялинкою країни» – незнайомі орієнтири.
Звичайно, копіювати, бездумно потягнути вживане не потребує інтелектуальних зусиль. Ефір і преса просто завалені «сов’єтизмами», всіма цими «броня міцна і швидкі наші танки» (рядки з радянської агітки – фільму 1938 року «Тракторист»), чи «Є в революції початок, нема у революції кінця» (із програмної радянської пісні Вано Мураделі на слова Юрія Каменецького, присвяченої 50-літтю Великого Жовтня). Яка сила штовхає українців копіювати радянські традиції? Моральність, естетизм, працьовитість, врешті історична світоглядність – риси, які забезпечували протяжність, силу й живучість національної культури. Не потрібно «цуратись свого», не треба копіювати чуже, коли живе рідне, не треба тиражувати радянський second hand, якщо є невичерпна криниця власних символів Надії, Віри й Любові. Це Святвечір і кутя в рідному домі, це Святий Миколай з дарунками, це вертеп із Віфлеємською зіркою й колядою, і Дідух – прадавній символ українського Різдва. І не скопійована з найголовнішої «головна ялинка країни», а ваша, моя, його, кожного громадяни України головна ялинка, де б він не жив – у Києві, гуцульській Ясині, луганському Осиновому чи в кримській Феодосії.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
