Доступність посилання

20 Листопад 2017, Київ 09:25

Київ – В українській політичній історії завжди вистачало блискучих патріотичних промовців, здатних вичавити сльозу, зворушити й розчулити навіть ворогів, не кажучи вже про своїх. Не бракує їх і сьогодні, більше того, виникає підозра, що нині їхня кількість перевищує всі попередні стандарти. З патріотичними балакунами все гаразд. Проте, як завжди, спостерігається кричущий дефіцит сумлінних та професійних працівників національної ниви. Звісно, закликати: «Думай по-українськи!» набагато легше, ніж відвоювати у російських ЗМІ український інформаційний простір, відродити українське кіно чи розумною податковою політикою сприяти розквіту українського книговидання. Волати: «Розмовляй українською!» простіше, ніж налагодити випуск українських словників, підручників, аудіо-відео матеріалів, україномовних комп’ютерних програм тощо, ніж допомогти «не словом, а ділом» створенню україномовних газет, радіостанцій і телеканалів.

Трагічний розрив між промовами і справами тяжіє над Україною вже понад 150 років. На жаль, зовсім не застаріли слова поета Володимира Самійленка:

Кожна піч українська – фортеця міцна.
Там на чатах лежать патріоти.


Найбільше таких «патріотів» слова, жесту і пози – в середовищі найвищого керівництва України. Там багато людей з прекрасною українською душею, подібної до душі героя Миколи Гоголя Манілова, який теж полюбляв по обіді роздумувати, що можна було б зробити гарного і величного, і цими думками цілком задовольнявся, не опускаючись із висот поезії до прози реального життя. Гоголівський персонаж був переконаний, що треба лише подумати про прекрасне, щоб надалі воно само по собі втілилося у практику. Ніхто з нинішніх українських «манілових» та їхніх прихильників та прихильниць навіть не здогадується (і принципово не хоче того робити!), що до прекрасної романтичної і замріяної української душі дуже не зле було б мати й розумну і тверезу українську голову та тверду, сильну і рішучу українську руку. А сама лише душа до добра не доведе.

Чи українська така голова?


Апологети самодостатньої української душі справедливо зазначають, що протягом останніх п’яти років було зроблено чимало символічно-знакових кроків у контексті національного відродження: це й порушення теми Голодомору-геноциду, це й намагання витворити питомо українську візію історії України, це й реставрація об’єктів культурно-історичної спадщини (Батурин, Хортиця і т.д.) Але одразу ж постає питання, а що було зроблено, щоб забезпечити всім цим позитивним процесам незворотність, підвести під них потужну сталу основу, що вимагає здійснення багатьох організаційно-правових заходів, широких масових інформаційних кампаній, кадрових рішень тощо? Без усього цього ці чудові речі залишаться тільки примхами першої особи держави, що доволі швидко зникнуть після її відходу від влади. Відтак має бути ще й об’єктивна прихильність держави, обумовлена відповідною специфікою її інститутів, що чинили б спротив намаганням повернути ситуацію в минуле.

Але разом із корисним і розумним було зроблено і багато примітивно-містечкового і провінційно-кумедного, безглуздого і безперспективного, в дусі типових імпрез, коли українські вербальні патріоти збираються, виголошують палкі промови, а потім, добре випивши та попоївши, досхочу поспівавши та потанцювавши, страшенно задоволені собою з почуттям виконаного патріотичного обов’язку повертаються до своїх домівок. Історія ще раз наочно продемонструвала, що голослівно-вербальний патріотизм, не підтриманий величезною інституційною роботою є найкращий спосіб дискредитації української ідеї та всього українського. Над усе дискредитації української культури, коли її ув’язнюють в етнографічно-колгоспному гетто. Такий «промоушн» українського якнайкраще сприяє зросійщенню України, маргіналізуючи все питомо національне.

У цьому контексті дуже вразила заява Верховного Головнокомандувача всіх Збройних Сил України, що відтепер українське військо крокуватиме особливим «національним» кроком. Такі заяви спонукають до невеликого вибору: плакати чи сміятися. Виявляється, «національний» крок на параді – це головна проблема української армії, зовсім не злидні, не нестача коштів на закупівлю нових танків, гармат, гелікоптерів і ракет, а «національний» крок… То не важливо, що рушниця стара і не стріляє, головне, що б на ній був гарненький національно-патріотичний «метелик». Я вже не кажу про сумнівний сенс такого «національного» кроку військових, які мають такі «українські» однострої, що їх дуже важко відрізнити від російських.

Невже ж «національний» крок допоможе багатостраждальному (через дурість і зраду політиків) українському війську захистити країну? Є на Близькому Сході армія, де з парадним кроком і відповідною підготовкою доволі погано, але та армія – ЦАХАЛ – вважається однією з найбільш боєздатних у світі, бо ізраїльські політики розуміють, що на війні ніхто стройовим кроком не ходить, на війні воюють...

В українських політиках, у тому числі патріотичних, часто вражає страшна обмеженість мислення, бачення політичної ситуації в краї та світових процесів. Це той же самий конфлікт української душі з українською головою (розв’язаний не на користь голови), що згубив діячів Центральної Ради і, що набагато трагічніше, згубив Україну на початку ХХ століття. Ця прекрасна українська душа, що не дружить з українською головою, обумовила і відповідну кадрову політику, це той гріх, що визнає за лідером нації навіть його виборчий штаб, погоджуючись, що кадрові рішення Президента, як мінімум, не можна визнати вдалими. Довірливість – не найкраща риса будь-якого політика, а «хороший хлопець» – це не професія і тим більше не підстава для призначення на керівну посаду.

Душа замість раціональної політики?

Здавалося б, протягом цих п’яти років мали б відбутися якісь відрадні зміни та зрушення в українській культурі. Проте знаний перекладач Петро Таращук пише: «Все українське – мова і персоналії – стає об’єктом глуму, аномалією, від якої мимоволі прагне дистанціюватися глядач. А «тубільці» – ведучі тільки поглиблюють пафос відстані, увиразнюють загальнодержавне лицемірство: у вправно чи ефективно створеному за роки «незалежності» російськомовному середовищі заклики любити українську мову можуть бути тільки фальшю, засобом ще більшого відчуження від рідної мови та культури. Держава-колабораціоніст, держава, яка своїми діями й активною бездіяльністю плюндрує свою країну, нищить її культуру, готує плацдарм для чужого культурного, а зрештою, й територіального завоювання, – у чому полягає сенс її існування? Кому вона служить: своїм громадянам, чи невситимому російському націоналізмові?».

На жаль, п’ятирічна діяльність патріотичного Президента в цій царині нічого на краще помітно не змінила. Безрука і безголова, хоч і вельми щира українська душа нічим не зможе допомогти своїй країні, не зумівши втілитися в послідовну й ефективну українську політику. Українська душа, якщо не хоче загинути, повинна ставати дедалі більш європейською, себто практичною і прагматичною, з руками і головою, а не бути пасивно-споглядальною, що є доволі привабливим у добре відомому в Україні типажі «сільського філософа», але є катастрофічним для чинного політика. На жаль, досі існує відзначена ще 1918 року Дмитром Донцовим закономірність: щирі патріоти з суто українськими душами все наче й розуміють, швидко запалюються надзвичайно важливими ідеями, а потім раптово кидають усе і від’їжджають чи то на пасіку, чи то у село збирати огірки...

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Ігор Лосєв

    Доцент кафедри культурології Києво-Могилянської академії, політолог, публіцист, кандидат філософських наук. Член Національної спілки журналістів України

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG