Чому це сталося лише наприкінці президентської каденції Віктора Ющенка, а не значно раніше?
Чи запізнілий Указ – доконечний факт уславлення постаті Степана Бандери?
Чи це теж і ознака того, що Віктор Ющенко демонструє невичерпаний у плані націєтворення потенціал державника, попри висловлену йому в першому турі виборів майже вичерпну недовіру суспільства?
Ці та й багато інших питань потребують відповідей, і навряд чи ці відповіді будуть однозначними.
Степан Бандера – героїчна постать українця, який віддав життя за волю рідної України, але не став такою постаттю для всієї України. Ставлення до його постаті – тест на національну зрілість самого народу.
Відома письменниця
Галина Гордасевич у книзі «Степан Бандера: людина і міф» (перше видання – у Києві, «Бібліотека українці», 1999) окреслила ставлення до Степана Бандери сучасних українців: «…досі на світі є люди, які обожнюють Степана Бандеру, і є такі, які його ненавидять.… Безумовно, він був провідником і героєм для значної частини, – може, більшості, але не всіх, – населення Західної України. І навіть для частини тих втікачів зі східних і центральних областей України, які після війни опинилися в еміграції. А проте слід сказати правду, якою б гіркою вона не була: для більшості населення тієї самої України, за визволення якої боровся Степан Бандера, його ім'я було не більше, як символом чогось такого дуже поганого. Одним словом, антирадянського. Бо слід віддати належне минулому комуністичному режимові: якби він зумів піднести економіку на той рівень, на який були поставлені спецслужби і пропаганда, то ми б жили в найбагатшій країні світу, інша справа, що це, можливо, була б найбагатша у світі тюрма.
Отже, ким усе-таки був Степан Бандера? Він був людиною – це найперше. Людиною зі своїми слабкостями і недоліками, але видатною людиною за своєю фанатичною вірою у справу, за яку віддав своє життя, за своєю мужністю, силою волі, організаційними здібностями, енергією, несхитністю.
Він був людиною, довкола якої створюються міфи, але це прикмета тільки героїчних постатей, тому Степан Бандера – герой України».
Навколо імені Степана Бандери справді створено багато міфів, про нього написані цікаві, захоплюючі книги, але теж і створено багато «анти-міфів», і написано велику кількість «досліджень», які змальовують «кривавого Бандеру». Чому за майже два десятки літ незалежності країни все ще живуть ці «анти-міфи», чому частина суспільства все ще має переконання щодо Степана Бандери, співзвучні тезам совєтських «дослідників»? Чи свідчить це про реальну зрілість нинішнього українського суспільства? Чи про його реальну незрілість?
«Нещасна країна, яка не має героїв»
Головним питанням, яке постає разом із радістю тих мільйонів, які дочекалися присвоєння звання Героя України Степанові Бандері, є питання про те, чому Президент Віктор Ющенко зробив це на «виході», а не на початках свого президентства? Чому, отримавши скарб народної довіри – безмежний, за великим рахунком, кредит, не використав тоді свої ресурси задля України, заради її самоусвідомлення, розвитку, становлення? Коли ім’я Степана Бандери могло стати каталізатором такого самоусвідомлення…
Ще 300 років тому французький лексикограф П’єр Буаст зазначив: «Нещасна та країна, яка не має героїв». Україна вже має своїх Героїв – цей довгий список, у якому понад 200 імен, примножує кожний новий її Президент. За останні 5 років список поповнився на 110 Героїв України. Серед них – безумовно, достойники. Хоч і не тільки. Певні імена не раз викликали здивування в суспільстві, навіть і глузливі репліки у пресі та аналітичних оглядах. Хтось став Героєм тільки тому, що є чиїмось тестем, – писали журналісти в одному такому випадку. Під сумнів ставили «героїчність» людей, нагороджених найвищим званням, котрі нічого героїчного, окрім виконання власних обов’язків на тій чи іншій посаді, не виконували. – Ну, обіймали посаду міністра АПК чи там голови Рахункової палати… досягли професійних висот у спорті… тощо. Не хочу ображати ні їхні заслуги, ні вибір Президента, бо ніхто з Героїв не відмовився від свого звання через те, що хтось інший отримав його незаслужено. Як у минулому столітті масово вертали свої нагороди ветерани воєн, кавалери орденів Британії – бо Її Величність Єлизавета ІІ запропонувала відзначити такими ж орденами учасників групи «Бітлз»…
Може, тому не повертали, що більшість безперечно Героїв України – отримали це звання посмертно, і не можуть протестувати? Зрештою, суспільство і його кращі представники – інтелектуали, культурна й наукова еліта, «цвіт нації» – теж не висловлювали якогось невдоволення з приводу того, хто досі ставав або ні Героєм України…
Але Україна щаслива – до її справжніх Героїв додалося ім’я Степана Бандери.
Він жив задля України і загинув за неї. Це героїзм безсумнівний.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Чи запізнілий Указ – доконечний факт уславлення постаті Степана Бандери?
Чи це теж і ознака того, що Віктор Ющенко демонструє невичерпаний у плані націєтворення потенціал державника, попри висловлену йому в першому турі виборів майже вичерпну недовіру суспільства?
Ці та й багато інших питань потребують відповідей, і навряд чи ці відповіді будуть однозначними.
Степан Бандера – героїчна постать українця, який віддав життя за волю рідної України, але не став такою постаттю для всієї України. Ставлення до його постаті – тест на національну зрілість самого народу.
Відома письменниця
Галина Гордасевич у книзі «Степан Бандера: людина і міф» (перше видання – у Києві, «Бібліотека українці», 1999) окреслила ставлення до Степана Бандери сучасних українців: «…досі на світі є люди, які обожнюють Степана Бандеру, і є такі, які його ненавидять.… Безумовно, він був провідником і героєм для значної частини, – може, більшості, але не всіх, – населення Західної України. І навіть для частини тих втікачів зі східних і центральних областей України, які після війни опинилися в еміграції. А проте слід сказати правду, якою б гіркою вона не була: для більшості населення тієї самої України, за визволення якої боровся Степан Бандера, його ім'я було не більше, як символом чогось такого дуже поганого. Одним словом, антирадянського. Бо слід віддати належне минулому комуністичному режимові: якби він зумів піднести економіку на той рівень, на який були поставлені спецслужби і пропаганда, то ми б жили в найбагатшій країні світу, інша справа, що це, можливо, була б найбагатша у світі тюрма.
Отже, ким усе-таки був Степан Бандера? Він був людиною – це найперше. Людиною зі своїми слабкостями і недоліками, але видатною людиною за своєю фанатичною вірою у справу, за яку віддав своє життя, за своєю мужністю, силою волі, організаційними здібностями, енергією, несхитністю.
Він був людиною, довкола якої створюються міфи, але це прикмета тільки героїчних постатей, тому Степан Бандера – герой України».
Навколо імені Степана Бандери справді створено багато міфів, про нього написані цікаві, захоплюючі книги, але теж і створено багато «анти-міфів», і написано велику кількість «досліджень», які змальовують «кривавого Бандеру». Чому за майже два десятки літ незалежності країни все ще живуть ці «анти-міфи», чому частина суспільства все ще має переконання щодо Степана Бандери, співзвучні тезам совєтських «дослідників»? Чи свідчить це про реальну зрілість нинішнього українського суспільства? Чи про його реальну незрілість?
«Нещасна країна, яка не має героїв»
Головним питанням, яке постає разом із радістю тих мільйонів, які дочекалися присвоєння звання Героя України Степанові Бандері, є питання про те, чому Президент Віктор Ющенко зробив це на «виході», а не на початках свого президентства? Чому, отримавши скарб народної довіри – безмежний, за великим рахунком, кредит, не використав тоді свої ресурси задля України, заради її самоусвідомлення, розвитку, становлення? Коли ім’я Степана Бандери могло стати каталізатором такого самоусвідомлення…
Ще 300 років тому французький лексикограф П’єр Буаст зазначив: «Нещасна та країна, яка не має героїв». Україна вже має своїх Героїв – цей довгий список, у якому понад 200 імен, примножує кожний новий її Президент. За останні 5 років список поповнився на 110 Героїв України. Серед них – безумовно, достойники. Хоч і не тільки. Певні імена не раз викликали здивування в суспільстві, навіть і глузливі репліки у пресі та аналітичних оглядах. Хтось став Героєм тільки тому, що є чиїмось тестем, – писали журналісти в одному такому випадку. Під сумнів ставили «героїчність» людей, нагороджених найвищим званням, котрі нічого героїчного, окрім виконання власних обов’язків на тій чи іншій посаді, не виконували. – Ну, обіймали посаду міністра АПК чи там голови Рахункової палати… досягли професійних висот у спорті… тощо. Не хочу ображати ні їхні заслуги, ні вибір Президента, бо ніхто з Героїв не відмовився від свого звання через те, що хтось інший отримав його незаслужено. Як у минулому столітті масово вертали свої нагороди ветерани воєн, кавалери орденів Британії – бо Її Величність Єлизавета ІІ запропонувала відзначити такими ж орденами учасників групи «Бітлз»…
Може, тому не повертали, що більшість безперечно Героїв України – отримали це звання посмертно, і не можуть протестувати? Зрештою, суспільство і його кращі представники – інтелектуали, культурна й наукова еліта, «цвіт нації» – теж не висловлювали якогось невдоволення з приводу того, хто досі ставав або ні Героєм України…
Але Україна щаслива – до її справжніх Героїв додалося ім’я Степана Бандери.
Він жив задля України і загинув за неї. Це героїзм безсумнівний.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Аудіозапис промови Степана Бандери, 1959 рік:
