Доступність посилання

13 Грудень 2017, Київ 19:17

Київ – Передвиборча боротьба в Україні знову пожвавлює тему російсько-української інтеграції. Цими днями під час запису одного з політичних телешоу в Москві я був свідком того, як із можливістю приєднання України до… Союзної держави Росії і Бєларусі погоджувалися і майже призабута в Україні Наталія Вітренко, і авторитетний в Росії депутат Державної Думи Андрій Кокошин. Однак для того, щоб усвідомити сенс будь-якої інтеграції, варто подивитись на чужий приклад.

Ось останній приклад, із життя Союзної держави, яка ніби то вже є. І Митного союзу, який нібито вже є – закінчення російсько-білоруського конфлікту, який вже охрестили «нафтовою війною». Війну офіційно закінчено, сторони дійшли компромісу, віце-прем'єр Ігор Сєчін, який керував переговорами з російської сторони, відправився з доповіддю до президента Дмитра Медведєва.

Переповідати зміст російсько-білоруських домовленостей я, зрозуміло ж, не буду, про них і так вже достатньо багато сказали учасники консультацій. Тим більше, що остаточної прозорості в цих домовленостях все одно немає, виразно їх пояснити ніхто не береться – і є підозра, що і ці угоди не назавжди, що вже через кілька місяців розпочнеться нова криза.

Єдине позитивне, що у всьому цьому було – так це розуміння того, які цілі насправді переслідують сусіди, поза тріскучими переговорами щодо інтеграції та взаєморозуміння. Зрозуміло, що білоруській стороні було необхідно зберегти пільгове мито на нафту, тому що саме від його збереження залежить доля соціальних преференцій, завдяки яким можна було зберігати білоруську економіку в незмінному вигляді – і демонструвати непотрібність і навіть шкідливість ліберальних реформ. Очевидно, що російська сторона не збирається більше субсидувати сусідів – і будь-які поступки в цьому питанні все одно є тимчасовими. І Митний союз потрібен був Москві аж ніяк не для того, щоб це субсидування продовжити, а для того, щоб забезпечити собі вільний доступ до економік сусідніх країн. При цьому білоруська сторона – принаймні поки що – не збирається віддавати свої підприємства в російські руки.

У всьому цьому закладений конфлікт. Росія і Білорусь, які з 1 січня стали учасниками не тільки горезвісної Союзної держави, але і Митного союзу, остаточно виявились одна для одної – закордоном.

Між країнами, навіть самими близькими і дружніми, трапляються конфлікти, і серйозні – ще недавно ніхто в Москві та Києві і уявити собі не міг гострої конфронтації, але ж зіткнення щодо Тузли, яке сталося ще за часів президентства Леоніда Кучми, продемонструвало, як далеко можуть зайти близькі країни, яке невгамовне прагнення російської влади до розширення, якою щирою є «віра», що всі навколо повинні жити тільки російськими інтересами.

І яким серйозним є бажання будь-яких еліт інших держав, навіть найдоброзичливіших до Кремля, захищати власні, а не російські інтереси. Тому що російські інтереси – чужі для Мінська чи Києва. А українські чи білоруські інтереси – чужі для Москви. І з цим розумінням треба навчитися жити.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Віталій Портников

    Співпрацює з Радіо Свобода з 1991 року. Народився в 1967 році в Києві. Закінчив факультет журналістики МДУ. Працював парламентським кореспондентом «Молоді України», колумністом низки українських, російських, білоруських, польських, ізраїльських, латвійських газет та інтернет-видань. Також є засновником і ведучим телевізійної дискусійної програми «Політклуб», що виходить зараз в ефірі телеканалу «Еспресо». У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG