За прикладами далеко йти не треба – ними рясніє вся виборча кампанія. Скажімо, кожен студент, який хоч інколи відкриває підручник, добре знає: на суто економічні процеси, що вимірюються певними показниками (рівень інфляції, інвестиційна привабливість, зростання ВВП тощо) істотний вплив мають інформаційні чинники. А ще більше – чинники дезінформаційні. Іншими словами, коли хтось (особливо хтось високопоставлений чи просто авторитетний у впливових колах) починає через усі можливі ЗМІ розповідати urbi et orbi про страхітливі проблеми, що їх має економіка твоєї рідної країни, то серйозні зарубіжні інвестори спиняють або гальмують свої проекти, вітчизняні бізнесмени виводять кошти в офшори, а пересічні громадяни притьмом біжать скуповувати іноземну валюту.
Науковці дискутують щодо того, скільки саме відсотків інфляції припадає на властиво інформаційний чинник – 20 чи 25 відсотків, а скільки на об’єктивні економічні процеси, але ніхто не заперечує банального (але, схоже, не для українських політиків) факту: інфляція перебуває у тісній залежності від інформації/дезінформації, яку вихлюпнули на суспільство.
Бий своїх, щоб чужі сміялися?
Уже можна сміливо стверджувати, що президентські перегони 2009/10 років стали своєрідним змаганням між майже всіма кандидатами та їхніми командами у тому, хто виллє більше бруду на свою Батьківщину. Хтось робив це вишуканіше – безпосередньою ціллю обирав Президента чи уряд, хтось брутальніше – говорив про загальнодержавну катастрофу, але в підсумку виходило, що Україна – це нікчемне географічне утворення, неспроможне дати собі раду.
Звісна річ, неймовірні фантазії деяких аутсайдерів перегонів, на кшталт Інни Богословської, стосовно «епідемії легеневої чуми», яка начебто буяє в Україні, не сприймалися ані всередині країни, ані у світі всерйоз. Так само, як і невдалі заяви Анатолія Гриценка щодо «держави – ворога народу». А от коли перед телекамерами з’являлися лідери країни чи їхні речники...
Абсолютний рекорд тут, поза сумнівом, належить, як це не сумно, Президентові Віктору Ющенку та його Секретаріату.
Ні, звісно, всі стріли начебто летіли особисто у Прем’єр-міністра Юлію Тимошенко, але влучали разом із тим (чи навіть переважно) в Україну.
От, скажімо, Віктор Ющенко наче між іншим стверджує, що прем’єр «творить найбільшу континентальну економічну катастрофу».
А в іншому виступі – що кожен день присутності Юлії Тимошенко на своїй посаді – це катастрофа, оскільки Тимошенко – це криза в усьому.
Ще в одному виступі Ющенка питання з катастрофою було повернуте іншою гранню: «Тимошенко – це є суть кризи... Те, що може провести Тимошенко чи в економічному, інтеграційному, демократичному процесі – це катастрофа... Бюджет, економічна ситуація, яку передає Тимошенко майбутньому прем’єру – це найгірші умови за останні 18 років».
І взагалі, «у нас зараз ситуація в країні гірше, ніж у 1991-1992 роках».
Ну, і щоб остаточно завершити парад жахіть, Віктор Ющенко розставляє крапки над «і» (так, як це він розуміє): «Те, що зробила Тимошенко, – це крах держави на найближчі два-три роки».
До цих, вибраних майже навмання (далеко не всіх!) критичних залпів Віктора Ющенка на адресу Юлії Тимошенко за листопад-січень 2009/10 років, слід додати практично щомісячні заяви глави української держави чи речників його Секретаріату стосовно неспроможності «Нафтогазу України» сплатити вчасно за спожитий російський газ, й отримаємо вельми красномовну картину того, як Президент України під виглядом політичної боротьби де-факто проводив кампанію всебічної дискредитації очолюваної ним держави, її потенційних можливостей та перспектив. І справді: хіба буде притомний іноземний бізнесмен робити серйозні інвестиції в економіку держави, глава якої прямо заявляє, що ця держава ближчим часом перебуватиме у стані катастрофи? Хіба відповідальний європейський політик вимагатиме від керівних кіл Євросоюзу поставити на порядок денний питання стосовно зближення з Україною, якщо та, виявляється, відкинута на 18 років назад?
Схожим чином побудував свою виборчу кампанію і «молодий-талановитий» Арсеній Яценюк. Тільки критика його була спрямована не стільки проти персоналій, скільки проти держави Україна, провалам якої протиставлялися досягнення Радянського Союзу – у медицині, освіті, науці, – які, виявляється, перевищували світовий рівень. Не вгамувався екс-спікер Верховної Ради і після першого туру виборів. 25 січня 2010 року він завітав на телепрограму «Свобода слова» каналу ICTV, і там вивалив на аудиторію комплекс жахів: виявляється, в Україні сьогодні відсутній парламент; виявляється, українську Конституцію ніхто з українців не приймав; виявляється, слід лише будувати державу, якої сьогодні немає, а є тільки ланцюг хаосу, безладу і безвідповідальності – і так далі, закінчивши все таким резюме: фактично це країна, яка деградує; нам ще треба збудувати державу, нам ще треба збудувати демократію...
Це говорить не якийсь несамовитий маргінал – це говорить колишній Голова Верховної Ради, екс-міністр економіки та закордонних справ, молода надія української політики, по-європейськи освічений діяч. Як йому не повірити?
Прості запитання, на які немає відповіді
«А якщо Віктор Ющенко все ж мав рацію?» – можуть запитати. Якщо він був справді переконаний у своїх висновках, то мусив вчинити як президент Португалії Жоржі Сампайю, який у грудні 2004 року розпустив парламент і змусив уряд піти у відставку, оцінивши його діяльність як «непрофесійну» та «дезорганізуючу». За Конституцією Португалії, Сампайю мав повноважень менше, ніж Ющенко: але, схоже, він мав більше рішучості і відповідальності. Ну, а про Арсенія Яценюка і говорити нічого: стверджувати, що в Україні немає парламенту і при тому користуватися всіма належними депутатові благами (включно із «матеріальною допомогою» в розмірі 41 тисячі гривень) – це виглядає щонайменше дивно, якщо не сказати більше...
Звичайно, далеко не всі бізнесмени та політики на Заході і Сході повірили у жахіття, змальовані Віктором Ющенком, Арсенієм Яценюком та їхніми колегами. Так само далеко не всі повірили й награному оптимізму Віктора Януковича та Юлії Тимошенко – мовляв, варто тільки обрати мене з моєю командою, і все одразу налагодиться, економіка запрацює, зарплати зростуть, бюджет наповниться, і взагалі – вся країна розквітне. Навряд чи хтось із серйозних ділових людей чи політичних діячів Європи, Америки чи Азії раптом стане палким прихильником України тільки на основі таких заяв. Але за всіх цих обставин дуже значною є шкода, завдана українській репутації у світі під час виборчої кампанії намаганнями деяких кандидатів вилити якнайбільше бруду на своїх суперників і на те, що робилося до тебе.
Обсяги цієї шкоди важко сьогодні вирахувати у доларах чи євро, проте інші виміри легше піддаються оцінці. Хіба не з більшим скепсисом за останній рік стали ставитися до українців європейські чиновники і поліцейські, політики і бізнесмени? Хіба не більшою у порівнянні з попереднім періодом стала дезорганізованість і пасивність українського суспільства? Хіба, зрештою, у світових ЗМІ Україна зі звільненої від авторитарного режиму держави, зразка для інших пострадянських країн не перетворилася на щось невиразне, варте співчуття, а часом і відвертої зневаги?
Ясна річ, причина такого ставлення до України й українців не тільки форми й методи виборчої «агітації». Але й вони також, і не в останню чергу.
І наслідки всіх цих дивовижних з огляду на здоровий глузд дій деяких кандидатів під час виборчої кампанії доведеться розгрібати наступному урядові, ким би він не був очолений. А не буде змоги розгребти – світ упевниться, що цими кандидатами сказане є правдою. Куди може завести такий перебіг подій, просто страшно подумати.
Невже ж українці приречені втілювати в життя не казку, а Кафку?
Невже суть української політики в тому, щоб збирати надворі сміття й розкидати по власній господі?
Невже так важко керуватися у політиці простим принципом: «Не зашкодь?»
Немає відповіді...
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Науковці дискутують щодо того, скільки саме відсотків інфляції припадає на властиво інформаційний чинник – 20 чи 25 відсотків, а скільки на об’єктивні економічні процеси, але ніхто не заперечує банального (але, схоже, не для українських політиків) факту: інфляція перебуває у тісній залежності від інформації/дезінформації, яку вихлюпнули на суспільство.
Бий своїх, щоб чужі сміялися?
Уже можна сміливо стверджувати, що президентські перегони 2009/10 років стали своєрідним змаганням між майже всіма кандидатами та їхніми командами у тому, хто виллє більше бруду на свою Батьківщину. Хтось робив це вишуканіше – безпосередньою ціллю обирав Президента чи уряд, хтось брутальніше – говорив про загальнодержавну катастрофу, але в підсумку виходило, що Україна – це нікчемне географічне утворення, неспроможне дати собі раду.
Звісна річ, неймовірні фантазії деяких аутсайдерів перегонів, на кшталт Інни Богословської, стосовно «епідемії легеневої чуми», яка начебто буяє в Україні, не сприймалися ані всередині країни, ані у світі всерйоз. Так само, як і невдалі заяви Анатолія Гриценка щодо «держави – ворога народу». А от коли перед телекамерами з’являлися лідери країни чи їхні речники...
Абсолютний рекорд тут, поза сумнівом, належить, як це не сумно, Президентові Віктору Ющенку та його Секретаріату.
Ні, звісно, всі стріли начебто летіли особисто у Прем’єр-міністра Юлію Тимошенко, але влучали разом із тим (чи навіть переважно) в Україну.
От, скажімо, Віктор Ющенко наче між іншим стверджує, що прем’єр «творить найбільшу континентальну економічну катастрофу».
А в іншому виступі – що кожен день присутності Юлії Тимошенко на своїй посаді – це катастрофа, оскільки Тимошенко – це криза в усьому.
Ще в одному виступі Ющенка питання з катастрофою було повернуте іншою гранню: «Тимошенко – це є суть кризи... Те, що може провести Тимошенко чи в економічному, інтеграційному, демократичному процесі – це катастрофа... Бюджет, економічна ситуація, яку передає Тимошенко майбутньому прем’єру – це найгірші умови за останні 18 років».
І взагалі, «у нас зараз ситуація в країні гірше, ніж у 1991-1992 роках».
Ну, і щоб остаточно завершити парад жахіть, Віктор Ющенко розставляє крапки над «і» (так, як це він розуміє): «Те, що зробила Тимошенко, – це крах держави на найближчі два-три роки».
До цих, вибраних майже навмання (далеко не всіх!) критичних залпів Віктора Ющенка на адресу Юлії Тимошенко за листопад-січень 2009/10 років, слід додати практично щомісячні заяви глави української держави чи речників його Секретаріату стосовно неспроможності «Нафтогазу України» сплатити вчасно за спожитий російський газ, й отримаємо вельми красномовну картину того, як Президент України під виглядом політичної боротьби де-факто проводив кампанію всебічної дискредитації очолюваної ним держави, її потенційних можливостей та перспектив. І справді: хіба буде притомний іноземний бізнесмен робити серйозні інвестиції в економіку держави, глава якої прямо заявляє, що ця держава ближчим часом перебуватиме у стані катастрофи? Хіба відповідальний європейський політик вимагатиме від керівних кіл Євросоюзу поставити на порядок денний питання стосовно зближення з Україною, якщо та, виявляється, відкинута на 18 років назад?
Схожим чином побудував свою виборчу кампанію і «молодий-талановитий» Арсеній Яценюк. Тільки критика його була спрямована не стільки проти персоналій, скільки проти держави Україна, провалам якої протиставлялися досягнення Радянського Союзу – у медицині, освіті, науці, – які, виявляється, перевищували світовий рівень. Не вгамувався екс-спікер Верховної Ради і після першого туру виборів. 25 січня 2010 року він завітав на телепрограму «Свобода слова» каналу ICTV, і там вивалив на аудиторію комплекс жахів: виявляється, в Україні сьогодні відсутній парламент; виявляється, українську Конституцію ніхто з українців не приймав; виявляється, слід лише будувати державу, якої сьогодні немає, а є тільки ланцюг хаосу, безладу і безвідповідальності – і так далі, закінчивши все таким резюме: фактично це країна, яка деградує; нам ще треба збудувати державу, нам ще треба збудувати демократію...
Це говорить не якийсь несамовитий маргінал – це говорить колишній Голова Верховної Ради, екс-міністр економіки та закордонних справ, молода надія української політики, по-європейськи освічений діяч. Як йому не повірити?
Прості запитання, на які немає відповіді
«А якщо Віктор Ющенко все ж мав рацію?» – можуть запитати. Якщо він був справді переконаний у своїх висновках, то мусив вчинити як президент Португалії Жоржі Сампайю, який у грудні 2004 року розпустив парламент і змусив уряд піти у відставку, оцінивши його діяльність як «непрофесійну» та «дезорганізуючу». За Конституцією Португалії, Сампайю мав повноважень менше, ніж Ющенко: але, схоже, він мав більше рішучості і відповідальності. Ну, а про Арсенія Яценюка і говорити нічого: стверджувати, що в Україні немає парламенту і при тому користуватися всіма належними депутатові благами (включно із «матеріальною допомогою» в розмірі 41 тисячі гривень) – це виглядає щонайменше дивно, якщо не сказати більше...
Звичайно, далеко не всі бізнесмени та політики на Заході і Сході повірили у жахіття, змальовані Віктором Ющенком, Арсенієм Яценюком та їхніми колегами. Так само далеко не всі повірили й награному оптимізму Віктора Януковича та Юлії Тимошенко – мовляв, варто тільки обрати мене з моєю командою, і все одразу налагодиться, економіка запрацює, зарплати зростуть, бюджет наповниться, і взагалі – вся країна розквітне. Навряд чи хтось із серйозних ділових людей чи політичних діячів Європи, Америки чи Азії раптом стане палким прихильником України тільки на основі таких заяв. Але за всіх цих обставин дуже значною є шкода, завдана українській репутації у світі під час виборчої кампанії намаганнями деяких кандидатів вилити якнайбільше бруду на своїх суперників і на те, що робилося до тебе.
Обсяги цієї шкоди важко сьогодні вирахувати у доларах чи євро, проте інші виміри легше піддаються оцінці. Хіба не з більшим скепсисом за останній рік стали ставитися до українців європейські чиновники і поліцейські, політики і бізнесмени? Хіба не більшою у порівнянні з попереднім періодом стала дезорганізованість і пасивність українського суспільства? Хіба, зрештою, у світових ЗМІ Україна зі звільненої від авторитарного режиму держави, зразка для інших пострадянських країн не перетворилася на щось невиразне, варте співчуття, а часом і відвертої зневаги?
Ясна річ, причина такого ставлення до України й українців не тільки форми й методи виборчої «агітації». Але й вони також, і не в останню чергу.
І наслідки всіх цих дивовижних з огляду на здоровий глузд дій деяких кандидатів під час виборчої кампанії доведеться розгрібати наступному урядові, ким би він не був очолений. А не буде змоги розгребти – світ упевниться, що цими кандидатами сказане є правдою. Куди може завести такий перебіг подій, просто страшно подумати.
Невже ж українці приречені втілювати в життя не казку, а Кафку?
Невже суть української політики в тому, щоб збирати надворі сміття й розкидати по власній господі?
Невже так важко керуватися у політиці простим принципом: «Не зашкодь?»
Немає відповіді...
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
