Доступність посилання

ТОП новини
14 Грудень 2018, Київ 01:01

«Противсіхство»: принципова позиція чи хворе самолюбство?


Сергій Грабовський

Київ – Вагомим чинником українських президентських виборів-2010, який відрізняв їх від попередніх, стала активна агітація на користь голосування проти всіх кандидатів і у першому, і особливо у другому турі цих виборів.

На перший погляд, ця агітація ефективно спрацювала, і помітний відсоток голосів одночасно проти і Віктора Януковича, і Юлії Тимошенко спонукав деяких публіцистів до категоричних висновків: мовляв, ідеться про появу нової політичної сили, ще не оформленої організаційно, але в перспективі здатної відправити геть усю нинішню політичну еліту.

Проте елементарне звернення до мови цифр і фактів ставить такі висновки під сумнів. Справді-бо: у другому турі президентських виборів 1999 року офіційно зафіксовано 970.181 голосів «проти всіх», а це – 3,44% виборців, що взяли участь у голосуванні. На нинішніх виборах відсоток тих, хто поставив у бюлетенях позначку «проти всіх» більший – 4.36%, проте в абсолютних цифрах навряд чи це настільки більше (за попередніми даними, йдеться про 1.111.460 виборців), щоб здіймати навколо такого числа «негативістів» бучу.

При цьому впадає в око разюча відмінність нинішньої негативної настанови щодо всіх претендентів на президентське крісло від негативних настроїв другого туру виборів 1999 року.

Тоді ці настрої були стихійними, можливість їх висловити мали одиниці з-поміж знаних інтелектуалів (передусім тому, що не існувало ЗМІ, які наважилися б опублікувати такі ідеї), тоді велася шалена пропагандистська кампанія на користь Леоніда Кучми практично в усіх мас-медіа, але всупереч усьому спонтанна громадянська активність вилилася майже у мільйон голосів проти обох кандидатів.

Нині агітація за голосування проти всіх де-факто розпочалася ще за рік до самих виборів, її підхопили десятки інтернет-ресурсів, про неї вели мову численні друковані видання, знані інтелектуали та інтелектуалки одержували чималий ефірний час для обґрунтування такого типу голосування як єдино прийнятного і морального, ба, з’явився навіть грошовитий кандидат на Президента Василь Противсіх… І в результаті – зовсім не десятиразове зростання числа виборців, які відкинули обох кандидатів (сподівання на це, наприклад, неодноразово висловлювала одна з найзапекліших активісток «негативістського» руху, і не лише вона).

Та, на відміну від 1999 року, і цієї кількості голосів виявилося достатньо, щоб стати вирішальним чином визначити результати виборчої кампанії (бо ж вістря критики з боку адептів такої позиції було спрямоване майже виключно проти Юлії Тимошенко – мовляв, «усі вони однакові») і зробити Президентом України Віктора Януковича. У цьому сенсі ресурси, вкладені в накидання суспільству настанови голосувати проти всіх, були витрачені ефективно.

Однакові, але ж чи у всьому?

Звичайно, об’єктивні підстави поставити «галочку» у виборчому бюлетені саме у графі «проти всіх» українські виборці мали. І підстави серйозні. Адже в країні за останні 15 років ствердився кланово-олігархічний капіталізм, що його науковці вважають найменш ефективним і перспективним (у сенсі загальносуспільних, а не чиїхось персональних інтересів) із усіх різновидів ринкової економіки.

Сподівання на трансформацію цього капіталізму у щось більш цивілізоване та європейське, які стали однією з мотивацій виходу сотень тисяч людей на Майдан 2004 року, поступово зійшли нанівець. Якщо хтось із провідних політиків і справді прагнув такої трансформації, то не зміг чи не встиг утілити свої прагнення, поглинутий нескінченною боротьбою всіх проти всіх у середовищі патентованих українських демократів.

До цього додалося тотальне залучення олігархів-депутатів «на перевиховання» до ще недавно «помаранчевих» фракцій Верховної Ради і багато чого іншого.

Плюс світова економічна криза у її українському варіанті, яка різко посилила всі наявні соціальні суперечності і зайвий раз висвітлила аморальність тих, хто публічно закликає до «подолання бідності» й обіцяє покласти всі свої сили на цю боротьбу, шикуючи тим часом у нових черевиках зі страусової шкіри чи чергових обновках від «Луї Віттон».

Проте чи й справді «всі вони однакові», коли йдеться про долю країни? Коли один варіант поствиборного розвитку майже гарантовано закидає Україну до кола неорадянських держав, а другий дає шанс бодай закріпити позитивні здобутки минулих десятиліть? Коли один кандидат демонстративно нехтує такими елементарними азами сучасної демократії, як теледебати чи ґендерна рівність, паралельно з цим демонструючи унікальне невігластво, а інший тим часом підписує публічну угоду зі знаковими представниками інтелігенції, обіцяючи підтримку науки, освіти й культури?

Зрештою, чи не було б у цій справді непростій ситуації незрівнянно більш європейським та демократичним висунення певних вимог до кандидатів на Президента – і подальші дії відповідно до їхньої реакції на ці вимоги, – ніж апріорне (тобто незалежне від практики, від досвіду, від конкретних подій і фактів) прагнення проголосувати «проти всіх»?

Що є мірилом (без)відповідальності?

Що цікаво: ті, хто закликав українських громадян голосувати проти всіх, публічно звинувачували своїх опонентів із числа тих, хто беззастережно чи з певною мірою умовності підтримував Юлію Тимошенко, в аморальності, істеричності, відсутності розуму та волі, продажності, творчій бездарності і всіх інших можливих та неможливих гріхах. На адресу Мирослава Поповича, Івана Дзюби, Юрія Щербака та інших використовувалися навіть такі терміни, як «так звана творча інтелігенція», «підступність» та «зрадництво». І постійно підкреслювалося: а чи готові ці інтелектуали взяти на себе всю повноту відповідальності за минулі і майбутні дії Тимошенко?

Та перевернімо цю тезу, не звертаючи увагу на надто емоційні, якщо не сказати більше, вислови полум’яних прихильників «противсіхства»: а чи готові вони самі взяти на себе всю повноту відповідальності за реванш (чи то comeback) тих політичних сил і діячів, котрі 2004 року унеможливили чесне проведення виборів (що зафіксоване вердиктом Верховного Суду України) та виступали за силове вирішення проблеми Майдану, хоч і не навалилися на нього, знаючи, що далеко не всі генерали-силовики пристануть на це?

Мені особисто не вдалося знайти жодного тексту з формулюванням такого типу: «Закликаючи українських громадян голосувати проти всіх, ми готові взяти на себе всю відповідальність за наслідки такого вибору». Можливо, комусь у пошуках пощастить більше…

Тепер друга настанова «противсіхів»: мовляв, українське суспільство істотно подорослішало, відкинувши обидва основні політичні табори. Мовляв, на наступних виборах нові політичні сили покажуть себе з найкращого боку.

От тільки чи ставили автори таких оптимістичних висновків перед собою запитання: а чи будуть вони, ці наступні вибори, демократичними чи стануть чимось на кшталт ритуальних голосувань у Білорусі, Росії чи Узбекистані?

Ну, а щодо числового вираження «дорослішання», то ми вже розібралися: це просто міф. Тим більше, що варто було б запитати себе: з якого дива ЗМІ, які належать олігархам, раптом в останні місяці виявили таку турботу про зростання рівня громадянської свідомості українців, охоче надаючи трибуну для закликів поставити «галочку» у графі «проти всіх»?

І третя настанова «противсіхів»: вони вже заходилися формувати «справді національну опозицію», союзником якої буде «лише народ, а не якісь паразитарні партії» і не «фан-клуби вождів».

Цікаво тільки, чи буде знову підняте гасло «проти всіх» у разі проведення якихось масштабних опозиційних акцій «неправильними» політичними силами? І чи не стане нова (скільки їх уже було на моїй пам’яті…) «справді національна опозиція» черговим виявом традиційної української отаманщини, яка анітрохи не загрожуватиме олігархічній системі і не спонукатиме країну до модернізації?

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG