Звісно, тут ідеться не про дрібну ідеологічну обслугу на кшталт Ганни Герман, а про поважних діячів. І тому особисті властивості Януковича тут не відіграють жодної ролі – головне, щоб він чітко виконував розпорядження своїх «босів», котрі скажуть йому, що саме виголошувати і що саме робити.
До речі, саме так його сприймали виборці, які підтримували не реального Януковича, а символ, бренд. Тому й будь-які скоєні ним дурниці і компромати на нього на рівень підтримки електоратом цього політика не впливали. Адже всі особистісні вади ніяк не погіршували «світлий образ» Януковича-ідеї.
Напевно, саме це мав на увазі ведучий політичного ток-шоу «Велика політика» (телеканал «Інтер») Євген Кисельов, коли на дошкульні жарти Юлії Тимошенко щодо вправ Віктора Януковича в царині літературознавства зауважив: «Прихильники Януковича не мають ілюзій стосовно його грамотності».
А британська The Financial Times написала про Януковича так: «Він з його обмеженим інтелектом і слабкою ідеологією був і залишається вельми корисною політичною вивіскою».
Отже, Янукович є лише знаком, а цінність знака полягає в тому, що він тільки вказує на певне явище, не будучи його копією.
Що символізує Віктор Янукович?
Чому (за всіх фальсифікацій) переважна більшість електорату півдня і сходу України свідомо голосувала за Віктора Януковича, зовсім не засліплюючи себе ілюзіями щодо його особистості (як це було властиво чималій частині помаранчевого Майдану стосовно особистості Віктора Ющенка)?
А тому, що він є для них символом збереження постсовєтської ідеології і фразеології, знаком, що обіцяє гарантію подальшого існування соціально-політичного бантустану УРСР-2, де ринкова економіка існує у старих совєтсько-імперських шатах, де досі функціонують звичні ідеологеми «клятого Заходу» підлих імперіалістів, Москви як «столиці прогресивного людства», а найбільший жах викликає «український буржуазний націоналізм», проявом котрого є все питомо українське.
На Донеччині, Криму, Слобожанщині, Причорномор’ї ця задушлива ідеологічна атмосфера майже без змін проіснувала за Кравчука, Кучми, донецькими олігархами вона свідомо культивувалася, а Ющенко не зробив жодного ефективного кроку, щоб бодай наблизити ці регіони з ідеологічного погляду до решти України.
Отже, половина країни ідеологічно (хоча з певною обтяженістю старим пропагандистським мотлохом) вже є незалежною українською державою, а друга половина – це ще УРСР (хоча й із більш зажерливими, ніж деінде у Європі, буржуями компартійно-кримінального походження).
Ціла Україна потерпає від совєтського штибу популізму і патерналізму, але на південному сході це сягає критичної межі. Саме це бажання залишитися й далі у звичному світі «Радянської України» (в тому числі в царині мови, культури, інформації), з певною поправкою на неминучі новації буржуйства, відділяє «блакитні регіони» (кольори Януковича) від «рожевих регіонів» (кольори Тимошенко) на мапі Центральної виборчої комісії.
А Віктор Ющенко протягом його каденції де-факто давав згоду на збереження цього «заповідника» УРСР на теренах майже половини держави. Не дивно, що «заповідник», якому ніхто не зміг (а чи хотів?) запропонувати інші – крім хіба що Батурина і Трипілля – цінності, інші перспективи й можливості (тим більше, привабливо, переконливо і розумно, на рівні ХХІ століття), відчайдушно захищає звичне перед невідомим і невизначеним новим.
Значною мірою це наслідки відсутності тактовної, але неухильної, послідовної, компетентної і ефективної українізації тих регіонів, замість істерично-судомних імпульсивних кроків Ющенка на культурно-національному фронті. Весь комплекс свідомих і підсвідомих страхів, переживань, невдоволення і розгубленості південного сходу потребував символічного виразу, уособлення – і здобув його в Януковичі.
Діячі за спиною Януковича
Не є секретом, що в Україні існують політичні угруповання, що особисто зацікавлені в існуванні реакційного кланово-кастового капіталізму неєвропейського зразка, який надає можливості отримувати надприбутки за рахунок надексплуатації трудящих та пограбування населення через механізм держбюджету і цінової політики. Такий капіталізм є несумісним із європейськими соціально-економічними та політичними стандартами.
Крім того, в Україні європейська ідея дуже тісно пов’язана з українською національною ідеєю, натомість збереження системи промислового феодалізму (коли олігархи, власники підприємств працюють в ідеальних для них умовах без профспілкового руху, без контролю з боку держави, з необмеженим лобізмом своїх інтересів у законодавчій, виконавчій та судовій владі) вимагає орієнтації на типологічно близьку Російську Федерацію з її путінською «суверенною демократією».
Саме ця спільність розуміння бажаної для них форми суспільного устрою об’єднує олігархів південного сходу України з олігархами Росії, водночас змушуючи тих, хто стоїть за Януковичем, відмовлятися від європейської та євроатлантичної інтеграції (принаймні, на практиці).
Український патріотизм у будь-якій формі є несумісним із тією об’єктивною функцією, яку виконують складові «колективного Януковича» в Україні. Тому вони цілком справедливо сприймають цей патріотизм як ворожу собі силу і, не чекаючи вступу свого висуванця на посаду, вже перейшли в тотальний наступ на українську мову, культуру та історію. Адже в Україні саме українське виступає репрезентантом європейського, що заперечує як промисловий феодалізм, так і олігархічну псевдодемократію.
А водночас спільне бачення загальних чинників розвитку України не заважає тим, хто стоїть за спиною Віктора Януковича, перебувати між собою у стані перманентного конфлікту, розв’язання якого цивілізованими європейськими методами ці люди не прагнуть, бо не мають про нього уявлення.
І тепер, коли жадана ними найвища в Україні посада здобута, за якийсь час почнеться розподіл здобутого тими ж методами, які практикувалися у 1990-х. І Віктор Янукович долею приречений стати символом ще і «грабунку награбованого» всеукраїнського масштабу, що може краще за ідеологічно-пропагандистську роботу допомогти бодай частині його прихильників позбутися совєтських стереотипів.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
До речі, саме так його сприймали виборці, які підтримували не реального Януковича, а символ, бренд. Тому й будь-які скоєні ним дурниці і компромати на нього на рівень підтримки електоратом цього політика не впливали. Адже всі особистісні вади ніяк не погіршували «світлий образ» Януковича-ідеї.
Напевно, саме це мав на увазі ведучий політичного ток-шоу «Велика політика» (телеканал «Інтер») Євген Кисельов, коли на дошкульні жарти Юлії Тимошенко щодо вправ Віктора Януковича в царині літературознавства зауважив: «Прихильники Януковича не мають ілюзій стосовно його грамотності».
А британська The Financial Times написала про Януковича так: «Він з його обмеженим інтелектом і слабкою ідеологією був і залишається вельми корисною політичною вивіскою».
Отже, Янукович є лише знаком, а цінність знака полягає в тому, що він тільки вказує на певне явище, не будучи його копією.
Що символізує Віктор Янукович?
Чому (за всіх фальсифікацій) переважна більшість електорату півдня і сходу України свідомо голосувала за Віктора Януковича, зовсім не засліплюючи себе ілюзіями щодо його особистості (як це було властиво чималій частині помаранчевого Майдану стосовно особистості Віктора Ющенка)?
А тому, що він є для них символом збереження постсовєтської ідеології і фразеології, знаком, що обіцяє гарантію подальшого існування соціально-політичного бантустану УРСР-2, де ринкова економіка існує у старих совєтсько-імперських шатах, де досі функціонують звичні ідеологеми «клятого Заходу» підлих імперіалістів, Москви як «столиці прогресивного людства», а найбільший жах викликає «український буржуазний націоналізм», проявом котрого є все питомо українське.
На Донеччині, Криму, Слобожанщині, Причорномор’ї ця задушлива ідеологічна атмосфера майже без змін проіснувала за Кравчука, Кучми, донецькими олігархами вона свідомо культивувалася, а Ющенко не зробив жодного ефективного кроку, щоб бодай наблизити ці регіони з ідеологічного погляду до решти України.
Отже, половина країни ідеологічно (хоча з певною обтяженістю старим пропагандистським мотлохом) вже є незалежною українською державою, а друга половина – це ще УРСР (хоча й із більш зажерливими, ніж деінде у Європі, буржуями компартійно-кримінального походження).
Ціла Україна потерпає від совєтського штибу популізму і патерналізму, але на південному сході це сягає критичної межі. Саме це бажання залишитися й далі у звичному світі «Радянської України» (в тому числі в царині мови, культури, інформації), з певною поправкою на неминучі новації буржуйства, відділяє «блакитні регіони» (кольори Януковича) від «рожевих регіонів» (кольори Тимошенко) на мапі Центральної виборчої комісії.
А Віктор Ющенко протягом його каденції де-факто давав згоду на збереження цього «заповідника» УРСР на теренах майже половини держави. Не дивно, що «заповідник», якому ніхто не зміг (а чи хотів?) запропонувати інші – крім хіба що Батурина і Трипілля – цінності, інші перспективи й можливості (тим більше, привабливо, переконливо і розумно, на рівні ХХІ століття), відчайдушно захищає звичне перед невідомим і невизначеним новим.
Значною мірою це наслідки відсутності тактовної, але неухильної, послідовної, компетентної і ефективної українізації тих регіонів, замість істерично-судомних імпульсивних кроків Ющенка на культурно-національному фронті. Весь комплекс свідомих і підсвідомих страхів, переживань, невдоволення і розгубленості південного сходу потребував символічного виразу, уособлення – і здобув його в Януковичі.
Діячі за спиною Януковича
Не є секретом, що в Україні існують політичні угруповання, що особисто зацікавлені в існуванні реакційного кланово-кастового капіталізму неєвропейського зразка, який надає можливості отримувати надприбутки за рахунок надексплуатації трудящих та пограбування населення через механізм держбюджету і цінової політики. Такий капіталізм є несумісним із європейськими соціально-економічними та політичними стандартами.
Крім того, в Україні європейська ідея дуже тісно пов’язана з українською національною ідеєю, натомість збереження системи промислового феодалізму (коли олігархи, власники підприємств працюють в ідеальних для них умовах без профспілкового руху, без контролю з боку держави, з необмеженим лобізмом своїх інтересів у законодавчій, виконавчій та судовій владі) вимагає орієнтації на типологічно близьку Російську Федерацію з її путінською «суверенною демократією».
Саме ця спільність розуміння бажаної для них форми суспільного устрою об’єднує олігархів південного сходу України з олігархами Росії, водночас змушуючи тих, хто стоїть за Януковичем, відмовлятися від європейської та євроатлантичної інтеграції (принаймні, на практиці).
Український патріотизм у будь-якій формі є несумісним із тією об’єктивною функцією, яку виконують складові «колективного Януковича» в Україні. Тому вони цілком справедливо сприймають цей патріотизм як ворожу собі силу і, не чекаючи вступу свого висуванця на посаду, вже перейшли в тотальний наступ на українську мову, культуру та історію. Адже в Україні саме українське виступає репрезентантом європейського, що заперечує як промисловий феодалізм, так і олігархічну псевдодемократію.
А водночас спільне бачення загальних чинників розвитку України не заважає тим, хто стоїть за спиною Віктора Януковича, перебувати між собою у стані перманентного конфлікту, розв’язання якого цивілізованими європейськими методами ці люди не прагнуть, бо не мають про нього уявлення.
І тепер, коли жадана ними найвища в Україні посада здобута, за якийсь час почнеться розподіл здобутого тими ж методами, які практикувалися у 1990-х. І Віктор Янукович долею приречений стати символом ще і «грабунку награбованого» всеукраїнського масштабу, що може краще за ідеологічно-пропагандистську роботу допомогти бодай частині його прихильників позбутися совєтських стереотипів.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
