Доступність посилання

ТОП новини
16 Липень 2018, Київ 08:36

Київ – Віктор Ющенко – постать багато в чому трагічна. Це було зрозуміло ще до кінця терміну його президентства. Трагічна насамперед у своїх щирих бажаннях здійснити цілу купу див для українського народу – від підвищення рівня його життя до повернення в повному обсязі історичної пам’яті – і у не менш щирому небажанні та невмінні рахуватися з об’єктивною дійсністю, діяти раціонально й ефективно, не шкодуючи у разі потреби сил та ресурсів на кількох найважливіших стратегічних напрямах.

Та навіть найголовніші свої політико-просвітницькі проекти – створення Мистецького Арсеналу, відбудову столиць Гетьманщини та поширення правди про Голодомор 1932–33 років – Ющенко реалізовував спорадично, безсистемно, без належного експертного супроводу. На свій рахунок третій Президент, звісно, може записати виведення українських військ із Іраку (але їх вивів би будь-хто, обраний на найвищу державну посаду) та десятиразове підвищення виплат на новонароджених (але не це лише президентська заслуга – відповідний закон ухвалила Верховна Рада). Але це були одноразові акти, що не вимагали від голови держави тривалих зусиль і дій.

Як видається, за п’ять років перебування на чолі держави Віктор Ющенко так і не зрозумів, що дійсність неможливо зачаклувати; мало проголосити кілька гучних промов і розповісти загалові про свої добрі наміри – треба ще й тяжко працювати самому та вміти організувати для такої праці всю свою команду. Причому цю команду мають складати не надлояльні персонажі з сумнівними дипломами про вищу освіту, а справді спеціалісти, хай і з власними точками зору та непоступливими характерами. А на додачу головним завданням цих фахівців має бути не боротьба за повноваження з іншими гілками влади, не інтриги проти уряду та парламенту, а сприяння голові держави у його головній місії – реалізації статті 102 Конституції: «Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина».

Але склалося зовсім інакше, і справа тут не тільки в особистій провині Віктора Ющенка та його найближчого оточення, а й у тій кармі, яка була об’єктивно визначена третьому всенародно обраному президентові України у грудні 2004 року: перемогти систему-дракона або впасти у борні.

Олігархічний капіталізм і Помаранчева революція

У ХХІ століття Україна ввійшла з майже усталеним олігархічно-клановим капіталізмом – найменш ефективною з усіх чинних у сучасному світі систем ринкової економіки. Величезний розрив у статках між кількома сотнями найзаможніших сімей і практично всім населенням (крім безпосередньої обслуги олігархів, у тому числі й інтелектуальної, та вищим чиновництвом), потужний репресивний апарат (включно з податковою службою, яка була офіційно включена до числа силових структур), контроль за впливовими ЗМІ (у разі потреби надто радикальні видання обкладали величезними штрафами за образу чиєїсь гідності, а радіостанції позбавляли частот) – усі ці та питомі риси були притаманні українській ерзац-демократії. При цьому панували такі правила гри, що найбільш ефективні й успішні владні та бізнесові менеджери України за нормальних різновидів капіталізму та реальної демократії просунулись би не далі дрібних чиновників та перекупників.

Воно, власне, і не дивно: адже статки нуворишів були не наслідком побудови нових заводів, магістралей, технопарків, сільськогосподарських комплексів чи туристичних комплексів, а результатом експропріації державного майна радянської доби, причому за смішними цінами і за активної участі вщент корумпованої владної бюрократії, яка теж отримувала свою частку. Те «первинне накопичення капіталу», яке відбувалося в Україні, насправді стало варварською руйнацією чималого числа потенційно здатних до ринкової економіки структур; були понищені або, в кращому разі, заморожені майже всі високотехнологічні виробництва, які не могли дати миттєвої віддачі, вимагаючи капіталовкладень і компетентного менеджменту. Натомість чільне місце в економіці посіли металургійні та хімічні виробництва на рівні технологій середини, а часом і початку ХХ століття.

Водночас не могли не спрацювати позитивні чинники, пов’язані з розпадом СРСР, відновленням незалежності України та її входженням у світову економічну та інформаційну систему. Мільйони українців бодай і вимушено, але побували на заробітках за кордоном і побачили значно більш ефективні економічні й політичні системи, ніж їхня вітчизняна. Інформації про світ навіть у пересічного обивателя стало незрівнянно більше, ніж за радянських часів, а напівдемократичні вибори, які змушена була проводити влада, щоб олігархи могти вийти на європейські ринки, дозволяла більшим чи меншим групам опозиціонерів дістатися до Верховної та місцевих рад. А закони ринку з необхідністю вивели на арену тисячі й тисячі середніх та дрібних підприємців, які, потерпаючи від державного рекету, вперто робили своє.

Відтак не дивно, що Помаранчева революція 2004 року з необхідністю стала антиолігархічною; йшлося про перехід до більш ефективних моделей капіталізму і до розвиненої політичної демократії європейського зразка. Це розуміли пересічні активісти цієї революції, але не Віктор Ющенко. А тим часом від нового Президента у силу його широких повноважень вирішальною мірою залежало, чи відбудеться заміна олігархічного капіталізму якимось іншим – підприємницьким, менеджерським чи хоча б, тимчасово, навіть державним – тільки б не допустити скочування України у «третій світ».

Химерні дивосвіти Ющенка та невблаганна реальність

«Я та людина, у якої є 200 задумок, 300 задумок, і я паралельно їх всі роблю. Я живу цікавим життям, бо немає такої справи в житті, за яку б я не брався, бо я хочу себе випробувати», – щиросердо-наївно сказав Віктор Ющенко в інтерв’ю телеканалові «Інтер» 21 лютого. Гай Юлій Цезар і Наполеон Бонапарт вміли робити одночасно по три справи, і дуже тим пишалися, а тут аж 300…

Насправді ж, ясна річ, не робилося майже нічого. Коли Ющенко й мав певні практичні успіхи, то їх забезпечували інші. Сам же він, перебуваючи на високих державних посадах, жив «цікавим життям».

Ось як описує це життя народний депутат Тарас Чорновіл: «Моя перша зустріч з Ющенком стала для мене шоком. Влітку 2000 року, в той день, коли я склав присягу депутата, я опиняюсь в кабінеті Прем’єр-міністра… Мене шокували самі обставини, які були пов’язані із зустріччю. Тоді був старт бюджетного процесу. В приймальні Ющенка товпиться купа народу, якісь заступники міністрів, ішло погодження бюджетної резолюції. Але з його боку до них був повний нуль уваги! Ми сидимо в кабінеті не менше двох з половиною годин, говоримо про все на світі – про те ж Трипілля, про ті ж глечики… Прем’єр-міністрові великої країни було начхати, що в приймальні стоїть купа людей, а він дві з половиною години може розмовляти ні про що, без жодного результату…»

Наклеп? Злий випадок? Але схожими словами описують зустрічі з Ющенком у часи його прем’єрства й інші. І Президент Ющенко «рятував країну» схожими методами. А майже постійні запізнення Президента на важливі, в тому числі й міжнародні акції, що стали справжньою притчею во язицех? А небажання (і невміння) дослухатися до чиїхось розумних ідей? А непотизм (чи, простіше, кумівство), що буйно розцвіли саме за цього президентства? А небажання визнавати свої помилки – мовляв, єдиною з них була Тимошенко?

За таких обставин навіть щирий патріотизм та особиста мужність нездатні компенсувати відсутність розмірених раціональних дій, вмінь організувати ефективну команду та змусити себе забути власні амбіції в ім’я національних інтересів. Бо ж чого варті всі новостворені музеї козацької звитяги, коли на Чорному морі Україна не має жодного повністю боєготового корабля, а з усього числа винищувачів тільки третина здатна знятися в повітря?

Та головне – за роки президентства Віктора Ющенка деформації соціальної системи тільки посилилися, багаті стали багатшими (і вийшли на перші місця в Європі), а бідні – біднішими (теж перші місця, але знизу…). Наукомістка продукція займає мізерні частки в українському експорті.

За єдиним, мабуть, винятком, який зветься «витік мізків». Усе більше молодих фахівців, які студентами виходили на Майдан, полишає Україну. І це найсуворіша оцінка президентства Віктора Ющенка: він навіть не зрозумів своєї карми і не став на бій із системою, яка натомість неквапом перемолола та виплюнула його.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG