Тож чимало людей уже готові сказати: нехай будуть ці клятущі непопулярні реформи, тільки б не було ще гірше, ніж зараз.
Непопулярні, але потрібні
У чому суть таких реформ?
По-перше, в істотному скороченні державних витрат. Але не механічному, а змістовно ефективному, залежно від ситуації тимчасовому чи постійному, у наведенні жорсткої бюджетної дисципліни.
По-друге, у різкому посиленні боротьби з корупцією й у реальній детінізації економіки, в заохоченні та примусі сплачувати податки.
По-третє, у стимуляції найманих працівників і бізнесменів більше працювати (в тому числі й за рахунок збільшення пенсійного віку) і вкладати вільні кошти у першу чергу в розширення виробництва.
По-четверте, у підтримці зростання експорту, а водночас і внутрішнього ринку за рахунок зусиль національного товаровиробника.
По-п’яте, зазвичай у відчутній (але не обвальній) девальвації національної грошової одиниці з метою пожвавлення експорту та обігу грошей.
Ясна річ, це не вичерпний комплекс заходів, але і цього списку достатньо.
Непопулярність подібних реформ зрозуміла – навіть такий, теоретично підтримуваний майже всім суспільством захід, як боротьба з корупцією, при втіленні у життя для багатьох перетворюється на щось дражливе і неприємне. Скажімо, Грузії фактично зліквідували корупцію у дорожній поліції. І що? Багато хто незадоволений: ну, випив вина, хіба це причина платити чималий штраф, а то й водійських прав на якийсь час позбутися? Раніше дав поліцейському в лапу, і все, а тепер...
А детінізація економіки? Теж практично всі – «за», але ж доведеться платити з усіх зароблених грошей податки, часом чималі. І навіть наповненість ринку за рахунок національного товаровиробника – не для всіх благо, бо чимало люду непогано годується за рахунок ввезення і продажу товарів зарубіжного виробництва, тим більше, це не благо для потужних закордонних фірм.
Та загалом такі реформи спрацьовують, якщо треба у порівняно короткий термін не просто фінансово оздоровити економіку, а й провести її бодай часткову модернізацію, включно із структурною перебудовою.
Реформи доби Кучми
В Україні ж так звані «непопулярні реформи» мали зовсім інші наслідки. Мабуть, тому, що вони були націлені не туди, куди треба, проводилися не так, як треба, і не тими людьми, що треба.
Що ж було реально? Затримка з виплатами пенсій і зарплат – часом на роки, руйнація соціальної інфраструктури, деградація багатьох наукових, культурних та освітніх установ, рекреаційних закладів (так скорочувалися державні витрати), прихватизація за безцінь державного майна майбутніми олігархами (і суто пародійні приватизаційні сертифікати для широкої публіки), поєднувана із нищенням більшої частини наукоємного виробництва, перехід понад 60 відсотків економіки у тінь, різке звуження можливостей внутрішнього ринку, стрімка інфляція, яка 1993 року стала гіперінфляцією, зменшення числа стимулів до кваліфікованої продуктивної праці, трудова еміграція – і корупція на всіх рівнях, аж до найвищого...
Звісно, перехід від державно-директивної до ринкової економіки за рахунок усіх проведених за часів Кучми реформ все ж відбувся, але, по-перше, частина експертів вважає, що цей перехід відбувся усупереч багатьом з дій тодішньої влади, а не завдяки їм, по-друге, результатом переходу стало ствердження в Україні найбільш неефективного з усіх різновидів сучасного капіталізму – олігархічного (або ж олігархічно-кланового). Та ще і з сильним присмаком домінування компрадорського капіталу, орієнтованого не на українські національні інтереси, а на зв’язки з колишньою метрополією та на підпорядковану їй роль як на внутрішній, так і на зовнішній аренах.
Станом на середину «нульових» років ХХІ століття цей капіталізм мав низку рис, які його красномовно характеризували. З одного боку, досить високі темпи економічного зростання (які, втім, були надзвичайно нерівномірними в різних галузях і не дозволили відновитися після кризових 1990-х переважній більшості високотехнологічних галузей) та нарощування експорту. З іншого боку, питома вага заробітної плати у ВВП перебувала на одному з найнижчих місць у світі. Так, 2005 року в Україні, попри зростання обсягів фонду оплати праці на 41 відсоток у порівнянні з попереднім роком (один із наслідків Помаранчевої революції), частки витрат на оплату праці у ВВП та у собівартості продукції складали відповідно лише 27 відсотків і 18 відсотків , тоді як в європейських країнах вони становили в середньому 50-65 відсотків та 30-35 відсотків.
На додачу експерти підраховували, що з України за правління Леоніда Кучми було вивезено понад 40 мільярдів доларів; українські олігархи належать до найбагатших людей Європи, водночас Україна посідає останнє місце у Європі за рівнем зарплат та соціального забезпечення. Середній клас, який у Північній Америці чи Європі є головною дієвою силою суспільства, загнаний на периферію: 90 відсотків українського національного багатства належить 10 відсоткам населення, а якщо придивитися уважніше, то практично все це багатство виявиться зосередженим у руках кількасот сімей.
І, нарешті, на думку провідних західних експертів, олігархічний капіталізм – це найменш економічно та соціально ефективний різновид сучасного капіталізму, що українські громадяни добре відчули на собі.
А хто реформатори?
Відтак час повернутися до питання про «непопулярні реформи».
Наразі їх ініціює і збирається проводити владна вертикаль, очолювана Віктором Януковичем – висуванцем Партії регіонів, до якої входить найбагатша людина України Ренат Ахметов і яку підтримали на виборах ледь не всі доларові мільярдери країни. Іншими словами, йдеться саме про олігархів, які безпосередньо суміщають у своїх руках потужні економічні, політичні, організаційні і медійні ресурси, про творців нинішнього реального (а не записаного в Конституції та законах) державного ладу України.
Економічним підґрунтям могутності цих олігархів є експортно-орієнтовані низькотехнологічні галузі промисловості; їхній освітній рівень (за винятком двох-трьох) вочевидь недостатній для розуміння стратегічних проблем соціально-економічного розвитку країни.
Справжня, а не декларативна економічна модернізація України повинна була б ґрунтуватися на відмові від провідної ролі металургійної та хімічної промисловості (яка випускає до того ж продукцію низького ступеня обробки) і від експорту непереробленої продукції сільського господарства на користь більш складних промислових та сільськогосподарських товарів, які б ішли як на світовий, так і на внутрішній ринки. Але чи захочуть олігархи істотно обмежити власне споживання (яке використовує майже виключно імпортні товари) на користь значних капіталовкладень у модернізацію економіки, яка окупиться нескоро? Чи в їхніх інтересах формування українського масового платоспроможного покупця – споживача продукції середнього і малого бізнесу? Чи зроблять вони хоч крок у подоланні корупції у вищих ешелонах влади, якщо досі там усе ґрунтувалося на протилежних засадах?
Це, власне, риторичні запитання.
А тому «непопулярні реформи» в Україні, якнайімовірніше, зведуться до підвищення у 2-3 рази цін на газ для населення, у скороченні соціальних програм, у зменшенні і без того мізерного фінансування на науку, освіту й медицину, що матиме катастрофічні наслідки, і до зростання безробіття. І все це поєднуватиметься із зростанням бюджетної підтримки «реальної економіки», себто тих самих олігархів.
Отож бідні стануть біднішими, багаті – багатшими, середній клас животітиме і далі на грані існування, а трудова еміграція, особливо освіченої молоді, все зростатиме. Що станеться з країною в результаті таких «реформ»? Це питання, на яке їхні ініціатори, схоже, відповідають: «На наш вік вистачить».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Непопулярні, але потрібні
У чому суть таких реформ?
По-перше, в істотному скороченні державних витрат. Але не механічному, а змістовно ефективному, залежно від ситуації тимчасовому чи постійному, у наведенні жорсткої бюджетної дисципліни.
По-друге, у різкому посиленні боротьби з корупцією й у реальній детінізації економіки, в заохоченні та примусі сплачувати податки.
По-третє, у стимуляції найманих працівників і бізнесменів більше працювати (в тому числі й за рахунок збільшення пенсійного віку) і вкладати вільні кошти у першу чергу в розширення виробництва.
По-четверте, у підтримці зростання експорту, а водночас і внутрішнього ринку за рахунок зусиль національного товаровиробника.
По-п’яте, зазвичай у відчутній (але не обвальній) девальвації національної грошової одиниці з метою пожвавлення експорту та обігу грошей.
Ясна річ, це не вичерпний комплекс заходів, але і цього списку достатньо.
Непопулярність подібних реформ зрозуміла – навіть такий, теоретично підтримуваний майже всім суспільством захід, як боротьба з корупцією, при втіленні у життя для багатьох перетворюється на щось дражливе і неприємне. Скажімо, Грузії фактично зліквідували корупцію у дорожній поліції. І що? Багато хто незадоволений: ну, випив вина, хіба це причина платити чималий штраф, а то й водійських прав на якийсь час позбутися? Раніше дав поліцейському в лапу, і все, а тепер...
А детінізація економіки? Теж практично всі – «за», але ж доведеться платити з усіх зароблених грошей податки, часом чималі. І навіть наповненість ринку за рахунок національного товаровиробника – не для всіх благо, бо чимало люду непогано годується за рахунок ввезення і продажу товарів зарубіжного виробництва, тим більше, це не благо для потужних закордонних фірм.
Та загалом такі реформи спрацьовують, якщо треба у порівняно короткий термін не просто фінансово оздоровити економіку, а й провести її бодай часткову модернізацію, включно із структурною перебудовою.
Реформи доби Кучми
В Україні ж так звані «непопулярні реформи» мали зовсім інші наслідки. Мабуть, тому, що вони були націлені не туди, куди треба, проводилися не так, як треба, і не тими людьми, що треба.
Що ж було реально? Затримка з виплатами пенсій і зарплат – часом на роки, руйнація соціальної інфраструктури, деградація багатьох наукових, культурних та освітніх установ, рекреаційних закладів (так скорочувалися державні витрати), прихватизація за безцінь державного майна майбутніми олігархами (і суто пародійні приватизаційні сертифікати для широкої публіки), поєднувана із нищенням більшої частини наукоємного виробництва, перехід понад 60 відсотків економіки у тінь, різке звуження можливостей внутрішнього ринку, стрімка інфляція, яка 1993 року стала гіперінфляцією, зменшення числа стимулів до кваліфікованої продуктивної праці, трудова еміграція – і корупція на всіх рівнях, аж до найвищого...
Звісно, перехід від державно-директивної до ринкової економіки за рахунок усіх проведених за часів Кучми реформ все ж відбувся, але, по-перше, частина експертів вважає, що цей перехід відбувся усупереч багатьом з дій тодішньої влади, а не завдяки їм, по-друге, результатом переходу стало ствердження в Україні найбільш неефективного з усіх різновидів сучасного капіталізму – олігархічного (або ж олігархічно-кланового). Та ще і з сильним присмаком домінування компрадорського капіталу, орієнтованого не на українські національні інтереси, а на зв’язки з колишньою метрополією та на підпорядковану їй роль як на внутрішній, так і на зовнішній аренах.
Станом на середину «нульових» років ХХІ століття цей капіталізм мав низку рис, які його красномовно характеризували. З одного боку, досить високі темпи економічного зростання (які, втім, були надзвичайно нерівномірними в різних галузях і не дозволили відновитися після кризових 1990-х переважній більшості високотехнологічних галузей) та нарощування експорту. З іншого боку, питома вага заробітної плати у ВВП перебувала на одному з найнижчих місць у світі. Так, 2005 року в Україні, попри зростання обсягів фонду оплати праці на 41 відсоток у порівнянні з попереднім роком (один із наслідків Помаранчевої революції), частки витрат на оплату праці у ВВП та у собівартості продукції складали відповідно лише 27 відсотків і 18 відсотків , тоді як в європейських країнах вони становили в середньому 50-65 відсотків та 30-35 відсотків.
На додачу експерти підраховували, що з України за правління Леоніда Кучми було вивезено понад 40 мільярдів доларів; українські олігархи належать до найбагатших людей Європи, водночас Україна посідає останнє місце у Європі за рівнем зарплат та соціального забезпечення. Середній клас, який у Північній Америці чи Європі є головною дієвою силою суспільства, загнаний на периферію: 90 відсотків українського національного багатства належить 10 відсоткам населення, а якщо придивитися уважніше, то практично все це багатство виявиться зосередженим у руках кількасот сімей.
І, нарешті, на думку провідних західних експертів, олігархічний капіталізм – це найменш економічно та соціально ефективний різновид сучасного капіталізму, що українські громадяни добре відчули на собі.
А хто реформатори?
Відтак час повернутися до питання про «непопулярні реформи».
Наразі їх ініціює і збирається проводити владна вертикаль, очолювана Віктором Януковичем – висуванцем Партії регіонів, до якої входить найбагатша людина України Ренат Ахметов і яку підтримали на виборах ледь не всі доларові мільярдери країни. Іншими словами, йдеться саме про олігархів, які безпосередньо суміщають у своїх руках потужні економічні, політичні, організаційні і медійні ресурси, про творців нинішнього реального (а не записаного в Конституції та законах) державного ладу України.
Економічним підґрунтям могутності цих олігархів є експортно-орієнтовані низькотехнологічні галузі промисловості; їхній освітній рівень (за винятком двох-трьох) вочевидь недостатній для розуміння стратегічних проблем соціально-економічного розвитку країни.
Справжня, а не декларативна економічна модернізація України повинна була б ґрунтуватися на відмові від провідної ролі металургійної та хімічної промисловості (яка випускає до того ж продукцію низького ступеня обробки) і від експорту непереробленої продукції сільського господарства на користь більш складних промислових та сільськогосподарських товарів, які б ішли як на світовий, так і на внутрішній ринки. Але чи захочуть олігархи істотно обмежити власне споживання (яке використовує майже виключно імпортні товари) на користь значних капіталовкладень у модернізацію економіки, яка окупиться нескоро? Чи в їхніх інтересах формування українського масового платоспроможного покупця – споживача продукції середнього і малого бізнесу? Чи зроблять вони хоч крок у подоланні корупції у вищих ешелонах влади, якщо досі там усе ґрунтувалося на протилежних засадах?
Це, власне, риторичні запитання.
А тому «непопулярні реформи» в Україні, якнайімовірніше, зведуться до підвищення у 2-3 рази цін на газ для населення, у скороченні соціальних програм, у зменшенні і без того мізерного фінансування на науку, освіту й медицину, що матиме катастрофічні наслідки, і до зростання безробіття. І все це поєднуватиметься із зростанням бюджетної підтримки «реальної економіки», себто тих самих олігархів.
Отож бідні стануть біднішими, багаті – багатшими, середній клас животітиме і далі на грані існування, а трудова еміграція, особливо освіченої молоді, все зростатиме. Що станеться з країною в результаті таких «реформ»? Це питання, на яке їхні ініціатори, схоже, відповідають: «На наш вік вистачить».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
